Степан Сабол – у миру. Зореслав – літературний псевдонім. Отець Севастіян – монах Чину Святого Василія Великого. Священник і поет – служив Господу й Україні, служив як їхній слуга і син до останнього свого подиху. Він став духовником і сповідником, провідником і оборонцем занедбаного, розтерзаного, розпорошеного по світах, застрашеного й жертовного, зниділого й самовідданого українства. Йому, як і Павлові Тичині з Чернігівщини, Євгену Маланюку з Херсонщини, Миколі Хвильовому з Харківщини чи Василеві Ґренджі-Донському з Закарпаття, рідна й близька Україна. Великий українець, який ще в 1933 році писав:
З кривавим серцем у долоні
До тебе йду, народе мій,
До тебе йду й тобі в поклоні
Несу пісень гарячих рій…
У тих піснях усе завзяття,
Увесь мій біль, увесь мій жар.
І їх тобі, о Підкарпаття,
Я приношу в синівський дар.
Степан Сабол народився 7 грудня 1909 р. в сім’ї українця і словачки на історичному Закарпатті – у Пряшеві (нині східна Словаччина), в якому на той час панувала атмосфера москвофільства. Початкову освіту (1915-1919) – «чотирирічну вселюдну школу», де навчання велося угорською мовою, та чотири класи міщанської школи (1919-1923), яку закінчив уже в Чесько-Словацькій Республіці, здобув у рідному місті в часі першої світової війни. Вихований побожними батьками в глибоко релігійному дусі, уже змалку відчував духовне покликання. 1924 року, маючи неповних 15 літ, вступив до новіціату оо. Василіян у монастирі славної Чернечої Гори біля Мукачева. «…попав між українців, як гриб у борщ… – згадував о. Зореслав, акцентуючи увагу на своєму шляху до українства. – Українство я ненавидів. У монастирі був такий звичай: при обіді, при вечері читалася духовна література. Пам’ятаю я сам дістав книжку, видану в оо. Василіян «панькевичівкою», з дашком над «о». І я ту книжку читаю на «о», хоч знаю, що треба б читати на «і». А я вдаю дурня, що того не знаю. І отці були терпеливі зі мною. Вони могли вигнати мене з монастиря, що я твердолобий, непослушний, затятий, що ненавиджу українську мову, мову свого народу. Але вони були терпеливі…».
«До писання мав я нахил з дитинства… Спочатку писав язичієм, оскільки виховувався у москво-фільській атмосфері тогочасного Пряшева. Друкувався в «Русскім слові», а 1922 року успішно дебютував в Гомстеді в американському виданні «Світ дітей».
Після перших вступних років чернечого життя його як здібного монаха відправляють на гуманістичні й філософічні студії до Галичини для здобуття глибоких знань і виховання в дусі східного чернецтва у василіанських монастирях Крехова біля Жовкви, Лаврова біля Старого Самбора та Добромиля біля Перемишля (1924-1931). Саме тут о. Севастіян близько знайомиться зі світовою та українською науковою і літературною класикою, працями Миколи Костомарова, Івана Огієнка, Олексія Пипіна, творчістю Тараса Шевченка, Івана Франка, Юрія Федьковича, Богдана Лепкого, Павла Тичини, Євгена Плужника, Дмитра Загула, Максима Рильського тощо. Одночасно співпрацює в журналах «Перші промені», «Пробійні струї». З 1928 р. повністю пориває з москвофільством.
1931 рік. Зореславу – 22. Він – в Італії. Вивчає теологічні науки в Григоріанському університеті Рима. У цей час написані поезії «Лілеї», «Казка», «В пристані», «Під Везувієм», «Мoll», «В Трієсті», «У Венеції», «Палатин», «Юнак» та ін. Кожна із них, як правило, зав’язана на якомусь міфі чи символі; у кожній – обов’язкові асоціації з українськими визвольними змаганнями; для кожної – характерний ліричний герой – юнак – «тужливий тюліпан», який перетворюється на «вогнистого гурагана», що «дужим гнівом вривається в рабську душу» і готовий об’єднати весь свій рід під прапором боротьби; через кожну прямо чи опосередковано проходить образ лілеї, яку на всіх католицьких землях вважали квіткою Пресвятої Діви.
У часі його богословських студій, після третього року богословії, Преосв. Владика, Кир Павло Ґойдич висвятив його на священика 26 серпня 1934 р. в його рідному Пряшеві.
Висвятившись, о. Зореслав повернувся до Рима, де продовжував студії до осягнення ступеня ліценціату в богословії. Після того призначили його професором богослов’я для василіанських студентів, а також професором класичної гімназії в Ужгороді. Тут вийшли його поетичні книги «Зі серцем у руках» та «Сонце і блакить», тут редагував він два релігійні місячники: «Благовісник» і «Місіонер», а також віддався місійній праці: провадив реколекцї для молоді й інтелігенції та поширював місійні науки між народом. А з виходом у 1935 році у світ книжки «Укрита Фіялка» про життя сестри Василії Глібовецької його ім’я як місіонера, священника й письменника стало популярним на Закарпатті.
Офіційна радянська критика 50-80 років називала Зореслава типовим представником українського буржуазного націоналістичного напрямку в літературі Закарпаття, який з ненавистю і презирством говорив про свій народ, називаючи його «п’яними у ярмі рабами». Йдеться про поезію високого громадянського звучання «Ні, не Москва, не Лєнінґрад…», яка разом із творами «Моя Карпатська Україно», «Розділили Україну поміж ворогів» Василя Ґренджі-Донського, «Я син цих верховинських гір», «У Карпатах блисло», «До Карпат» Івана Колоса, «Привіт», «Хочу», «Україна», «Голос Срібної Землі», «Ми не піддались – тільки відступили» Івана Ірлявського, «Найвища шана», «Помста», «Ми» Федора Моґіша та багатьма іншими є, по суті, утвердженням Високого Українського Духу в переддень творення Карпатоукраїнської держави, тобто в той момент, коли наступив рішинець: або – або. Щось мусить змінитися, має настати нова доба, епоха Правди, ера Волі! Наступить момент Істини. Прийде слушний час – «повтане нація твереза». Повстане і переможе. І страшним сном залишиться згадка, як «у ярмі ходили». Але для перемоги потрібне було Слово, яке б повело за собою, зорганізувало до Чину, слово – палке, зрозуміле, достойне:
Ні, не Москва, не Лєнінґрад,
Ні, не Совєт, а Україна…
Гей, ставте гори барикад –
Іде дванадцята година!
Пробудиться в один момент
Увесь народ в кривавій муці,
І потанцює кулемет
Кривавим танком революцій.
І полетить степами гнів,
Замовкне дика «Марсельєза» –
Із п’яних у ярмі рабів
Повстане нація твереза.
І згадуватимуть одно
Усі, що у ярмі ходили:
Проклятеє було вино,
Коли від нього так дуріли.
Звучання поезії Зореслава – чисте і горде. Слово – добірне, образ – виразний і місткий. Вражає артистичне відчуття мови, ритму, гармонія мислі, настрою, мелодики. Захоплює органічний, ненав’язливий, невип’ячуваний звукопис. Це – мистецтво. До нього вело Зореслава Боже провидіння. Він мав щасливу нагоду прилучитися до нього в Римі, Венеції, Неаполі, Трієсті…
Коли мадяри окупували Карпатську Україну 1939 p., Зореслав потрапив у тюрму в Хусті, звідки під баґнетами відправили його на кордон Словацької Держави і перекинули на Пряшівщину. У часі Карпатської України Зореслав був капеланом Карпатської Січі, сповідником о. Августина Волошина, а після придушення опинився у Східній Словаччині.
У східній Словаччині опинилися згодом також інші монахи-василіяни, що походили з Пряшівщини, і тоді настоятелі Чину доручили о. Саболу організувати монаше життя на новому терені та в нових умовах. До тієї праці взявся він з питомою йому енергією й посвятою. Упродовж п’яти років несприятливих і неспокійних обставин удалося йому відкрити чотири нові монастирі й новіціят для виховання монахів-василіян. Таким чином, створив він нову Василіянську Провінцію і став першим її протоігуменом.
Прихід радянської влади на землі Чехословаччини (осінь 1944 р.) застав о. Сабола у розпалі церковно-місійної праці. Навесні 1948 р. стало відомо, що совєтська амбасада в Празі домагалася ув’язнити Кира Павла Ґойдича та о. Степана-Севастіяна Сабола. Довідавшись про небезпеку, святий отець два місяці переховувався між людьми, по горах і лісах, доки вкінці не вдалося йому дістатися на кордон Австрії, який він перейшов потайки, вночі, 26 серпня 1948 p., отже, в 14-і роковини свого висвячення. У часі його перебування в Австрії комуністичний суд у Празі засудив його на досмертну тюрму як «американського шпіона, головного провідника УПА та ворога народу».
о. Севастіян зумів на олтар національного й духовного відродження та державницького поступу України покласти своє життя. «З гарячим серцем у долоні до тебе йду, народе мій…» – писав він юнаком, і цій щирій синівській відданості лишався вірним до останку. Характеристичною рисою для постаті святого отця є вимогливість. Вона дуже виразно проглядається у всьому, до чого він причетний. Очевидно, вимогливість як принцип найперше кидається нам у вічі з тої простої причини, що ми в собі до неї не надто звикли. Для о. Зореслава – це річ елементарна, сама собою зрозуміла, зумовлена, мабуть, передовсім його з юних літ перебуванням у монастирі, його монашим та священицьким покликанням і життям.
Він тверезо дивився на світ, сприймав реалії такими, якими вони були, не ідеалізував їх, але й не драматизував. Він – оптиміст, але оптиміст і діяльний, і творчий.
Нове покоління, що поставало в ореолі споконвічних стремлінь, свідоме високого покликання служити Україні, яка «конала в муці під рукою ката», мало свого трибуна, невичерпну енергію мистецтва якого, силу його поетичного слова було взято на прапор цілою плеядою наступних поколінь. Його творчість має ті вершинні регістри звучання, які дають підставу говорити про неї як про явище цілісне й унікальне в національній культурі, а витоки його (цього явища) слід шукати у багатовіковій історії, у неперервності традицій, у стремлінні до духовного поступу. Степан-Севастіян Сабол-Зореслав – це епоха в закарпатській культурі.
У 1948 році покидає рідні околиці й нелегально перебирається до Австрії, далі емігрує до Рима. Діставшись до Рима, після великих труднощів, о. С. Сабол пішов знову до свого давнього університету, доповнити свої фахові студії, перервані ще 1935 p., і там осягнув ступінь доктора богословії, написавши дисертацію про одного з найвизначніших українських полемістів кінця XVI і початку XVII сторіччя Мелетія Смотрицького «Мелетій Смотрицький – полемічний антикатолик».
У 1951 р. о. С. Сабол прибув до США, де знову всеціло віддався місійній та організаційній праці, спершу в Юнієнтавні (Пітсбурщина), а згодом у Нью-Йорку, де працював до останніх днів як письменник, місіонер та провідник реколекцій.
У 1955 році у видавництві «Слово доброго пастиря» у Нью-Йорці видає наукову працю «Католицтво і православ’я». У 1978 році побачило світ дослідження-спомин о. Степана-Севастіяна Сабола «Голгота греко-католицької церкви у Чехословаччині». Його перу належить 14 брошур на історично-релігійні та соціальні теми, що вийшли у серії «Слово доброго пастиря, біля 250 статей, які в різний час друкувалися у часописах «Українське слово» (Ужгород – Париж), «Свобода» (Ужгород), «Благовісник» (Ужгород), «Кирило й Мефодій» (Михаловці), «Свобода» (Джерсі Сіті), «Америка» (Філадельфія), «Світло» (Торонто).
Праці о. С. Сабола глибоко обдумані, логічно побудовані, зв’язані якнайтісніше з життям, ґрунтуються на всесторонньому знанні, а проповіді висловлені з глибокого переконання, при тім зразковою мовою, йдуть і до розуму, і до сердець слухачів.
Зореслав – автор гімну до 1000-ліття хрещення Русі, ініціатор відзначення Неділі всіх українських святих. Останній раз побував на Закарпатті влітку 1991 р.
19 лютого 2003 року отця Степана-Севастіяна Сабола-Зореслава не стало… У Воррені – Сполучені Штати Америки, спочив у Господі, на 94-му році життя, 79-му чернечого покликання, 69-му священнослужіння.
Степанові Саболу випало пережити тяжкі удари долі, які, однак, не похитнули його ні у вірі, ні в життєвих принципах. Роки, десятиліття вимушеної розлуки з рідним народом, а вже тим більше – усвідомлення, що твій народ залишається уярмленим, – якої більшої покари можна ще сподіватися? Та Степан Сабол, «знявши своє обув’я» і несучи «в тиші над собою нахиляння Бога», впродовж відведених йому Господом років чесно йшов дорогою пізнання правдивого духа з тим, щоб, «пізнавши правду», змінити українське життя на краще.