Творчість поета, лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка Дмитра Креміня (21 серпня 1953 – 25 травня 2019) – серед найпомітніших явищ у новітній історії України. Народившись на Закарпатті, він здобув повагу і визнання на Миколаївщині, ставши серед перших поетів сучасності. П’ять років тому він покинув цей світ, але його спадщина – безцінний духовний скарб нації.
Художнє осмислення епох, політик і цивілізацій, утвердження державності, духовності та культури, війна й європейський вектор України, пошуки самих себе на перехрестях долі – основа «літописної історіософії» Дмитра Креміня, як це помітив Шевченківський лауреат, професор Юрій Ковалів. Це і не дивно, адже миколаївський закарпатець, якого поет і дисидент Микола Холодний називав «постпредом України у Причорномор’ї», був у вирі націєтворчого буття.
Мій тато стояв у витоків Товариства української мови і ВУТ імені Тараса Шевченка «Просвіта», брав участь в установчому з’їзді Народного руху України, відкривав школи з українською мовою навчання в Україні та за кордоном, відроджував з руїн Український театр драми та музичної комедії, дбав про українськомовні газети «Чорноморія» та «Український південь», був редактором відділу культури і відродження, заступником головного редактора обласної газети «Рідне Прибужжя» (1990-2011), очолював Миколаївську організацію Національної спілки письменників України (2011-2018), координував Асоціацію українських письменників, редагував літературний часопис «Соборна вулиця» (2012-2018), викладав українську літературу в МНУ імені В.О. Сухомлинського, МФ КНУКіМ, Південнослов’янському інституті, Миколаївському ОІППО. Його дружба з незабутніми Іваном Чендеєм, Федором Манайлом, Петром Скунцем, Борисом Галасом, Василем Німчуком, Олексою Мишаничем, виступи у провідних медіа торкались питань національного відродження, культури і мистецтва, духовного життя, освіти і науки, історичної пам’яті, екології, безпеки країни та свободи слова. Згадаймо хоча б його резонансні есе кінця 1980-х – початку 1990-х років «Таємниця саркофага», «Козак Мамай у сузір’ї манкурта», «Куди орел несе дельфіна», «Тризубом по двоглавому горобцю», «Планета під вербою».
Серед найуспішніших сторінок поета Дмитра Креміня – книга віршів і симфоній «Пектораль» (1997), за яку він удостоєний найвищої Державної премії України імені Тараса Шевченка (1999). Її основу склали як нові, так і написані в студентські роки твори. Серед перших, хто привітав батька із найвищою відзнакою країни, – Шевченківські лауреати Іван Чендей, Петро Скунць, Микола Вінграновський, Олександр Сизоненко, Володимир Яворівський, Андрій Антонюк, Світлана Фоміних, Микола Жулинський. Герой України, письменник Юрій Мушкетик так охарактеризував поетичний космос цієї збірки: «Його „Пектораль” – справжнє відкриття наприкінці століття. Теплінь, аура доброти, приязні, ліризму стали домінантою світосприймання поета, який добровільно прирік себе бути в поезії одним із нас, його героїв і читачів. Степова широчінь й антична духовність Причорномор’я, заглиблена у товщі попередніх тисячоліть, може, дещо збагатили реальний світ, тембр і широту діапазону його потужного поетичного „я”, та в обширі загальноукраїнському й світовому воно вписується своїм карпатським інструментально-вокальним багатоголоссям. Глибоко у серці він ростить-доглядає своє карпатське коріння». Батько був серед тих, хто органічно поєднав різні полюси української історії, духовності та культури, створивши унікальну світоглядну модель національного буття, чину і духу.
Цілісність Дмитра Креміня – у повазі до інших та вимогливості до себе, у поєднанні енциклопедичних знань і справжніх пророцтв, у гармонії живопису та лірики, суміщенні гостросатиричних інвектив та історіософської домінанти. З виходом «Пекторалі» (1997) та «Елегії троянського вина» (2001), за ними – першого ювілейного вибраного «Літопис» (2003), «Атлантиди під вербою» (2003) та «Синопсису» (2005), які принесли, окрім визнання і слави, випробування і судові процеси за вірші, в яких впізнали себе його кривдники, батько завоював реноме провідного поета країни, що підтверджено літературними преміями та відзнаками.
Віддаючись життю сповна, батько багато працював, друкувався в Україні та за кордоном, перекладав і перекладався мовами світу, проводив конкурс молодих літераторів «Золота арфа» і поетичний фестиваль «Ватерлінія», рецензував книги та писав есе про героїв новітнього часу, випускав музичні альбоми понад пів тисячі пісень на музику Тетяни Ярової, Олександра Нежигая, Віктора П’ятигорського. Його поетичне письмо ставало щільним і гострим, а голос – гучним і щирим. На початку тисячоліття вийшли «Полювання на дикого вепра» (2006) як відгомін на Помаранчеву революцію, слідом за якою – «Літній час» (2007), «Лампада над Синюхою» (100 віршів Д. Креміня і 100 картин народного художника України А. Антонюка, 2007), «Вибрані твори» (2007), «Скіфське золото» (2008), експериментальна книга-трилінгва «Два береги» (2008, у співавторстві з Володимиром Пучковим), «Замурована музика» (2011). А потім були його переклади зі словацької у закарпатській серії «Між Карпатами і Татрами». За сприяння Тетяни Ліхтей ним блискучо осмислено лірику Мирослава Валека, Еміла Болеслава Лукача та Івана Краска (2013, 2016).
Дивовижною стала і збірка віршів діда Дмитра для онучки «Ласкава Мирослава» (2016), якою він постав і як дитячий письменник. «Скрипка з того берега» – унікальна книга нових та відомих творів поета (2016). Дивовижне «Небесне і земне» (2018), сигнальний примірник якого ледь встиг благословити тато, поєднало його вибрану лірику, дослідження, есе та рецензії. Це був час неймовірної творчої продуктивності, викликаної осмисленням загадки буття і ролі поета, але ще не апогей життя.
Незламна громадянська позиція «мінерала поезії» Дмитра Креміня – вияв його волелюбного характеру, а прямоказання для нього – це норма, про що говорив поет, Шевченківський лауреат Володимир Базилевський. «З його темпераментом інакше й не могло бути. Пристрасть – завжди пряма мова. Що цілком узгоджується з його прізвищем: кремінь – із твердих мінералів». Батько і справді був непокірним, а коли треба – різким. На моїй пам’яті – його публічні заяви під час Революції Гідності, виступ на Марші єдності України в березні 2014 року, вірші та поеми воєнного часу. Тоді Миколаїв відбився і не дав шансів російським злочинцям захопити південь держави, що сміливо повторив і 2022-го.
Дмитро Кремінь був чи не першим із діячів культури та мистецтва України, хто на початку 2014-го звертався до лідерів світових держав із заявою «Україна просить: захисти!» з вимогою зберегти державу від російської окупації. Зокрема, там є такі слова: «Україна просить: захисти! Просить в ООН і ЄС, хоча верховні правителі світу не квапляться ні з мілітарною, ні з фінансовою допомогою, а парламентарії від опозиційних партій регіонів і комуністів оголосили бойкот усім законопроектам од сучасної провладної більшості. Складається враження, що саме ці політичні сили з усіх сил і тягнуть окупаційну армію на охоплені проросійською істерикою терени України».
Дмитро Кремінь пішов у кращі світи 5 років тому, але його лампада на вітрах епох не згасла, «а грифель Бога дотепер не стерся». За цей час в Україні втілено чимало меморіальних заходів всеукраїнського та світового рівнів. Першим серед таких стало видання за кошти Миколаївської обласної ради книги вибраної лірики та «закарпатського циклу віршів» «З днів шалених» (2021). Оформлена його малюнками книга, в якій, крім творів, є рідкісні світлини, матеріали «творчого звіту», малюнки, автографи, спогади про нього, копії судових рішень за позовом кривдників стала справжнім відкриттям для шанувальників творчості поета, публіциста і журналіста. Тоді ж Сухівській і Казанківській гімназіям присвоєно ім’я випускника і вчителя Дмитра Креміня.
З початком повномасштабного вторгнення в Україні не забули про 70-річчя знаного поета. Відповідно до Постанови Верховної Ради України, спільних розпоряджень голів Миколаївської ОВА Віталія Кіма та Закарпатської ОВА Віктора Микити 2023-й був рясним на заходи. Миколаївський національний академічний театр драми і музичної комедії, Миколаївський академічний художній драматичний театр представили блискучі літературно-музичні вистави за мотивами віршів батька, мистецьку естафету яких продовжили обласні театри Ужгорода, Мукачева, Берегова і Хуста. Справжньою подією стала і заснована Довжанською громадою Всеукраїнська літературна премія імені Дмитра Креміня. Її перший лауреат за книгу «Танець Мамая», номіновану на Шевченківську премію, – поет Ігор Павлюк. Примітним є те, що Миколаївський обласний інститут післядипломної педосвіти у співпраці з Закарпатським ОІППО провели міжнародну науково-практичну конференцію, заснували центр краєзнавчих досліджень імені Дмитра Креміня, відкрили перший міні-музей, а також встановили меморіальну дошку на фасаді закладу, в якому тато працював професором в останні роки свого життя. Велика заслуга також і Ужгородського університету, Національної академії наук України, інших установ держави, які долучилися до вшанування пам’яті поета.
За співпраці з Закарпатською обласною бібліотекою Миколаївська обласна універсальна наукова бібліотека, колектив якої давно підтримав ідею присвоєння закладу імені письменника, упорядковано і видано біобібліографічний покажчик «Д. Д. Кремінь: талант, в якому зійшлися гори і степи» у серії «Під сузір’ям Орфея. Миколаївські лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка». Він містить опис 2,5 тисяч публікацій 1965-2018 рр. Сподіваюсь, Миколаївська обласна рада підтримає позицію колективу і громадськості та проголосує проєкт рішення, адже ім’я великого поета в назві головної книгозбірні півдня України збільшить довіру серед мільйонів читачів.
За ці роки видано кілька книг вибраних творів Дмитра Креміня. З ініціативи Івана і Наталії Ребриків, з якими ми раніше видали спеціальне число «Екзилю» (2018), упорядкували «З днів шалених» (2021), за сприяння Ужгородської міської ради вийшло «Мовчання волхвів» (2023). Дякую пану Івану і за його «Вертеп», а також телефільм-спогад про тата (спільно з Омеляном Коляджиним). Дякуючи американським колегам, також вийшла «A Violin From The Other Riverside» («Скрипка з того берега») в перекладах Світлани Лавочкіної зі вступною статтею професорки Наталії Костенко. Колеги з Вашингтона подбали про те, щоб переклади кращих сучасних авторів у серії «Українська лірика» потрапили і до Бібліотеки Конгресу США, в якій є батькова канадська книга «Poems from the Scythian Wild Field» («Вірші зі скіфського Дикого Поля») (2016) у перекладах нашої землячки Світлани Іщенко і Рассела Торнтона. У найбільшій книгозбірні світу і наша з професоркою Людмилою Старовойт «Українська Атлантида Дмитра Кременя: дискурс життя і творчості» (2021). Тут вперше впорядковано наш родовід за 300 років, зібрано історико-документальні матеріали, подано вибрані літературознавчі дослідження, спогади сучасників, архівні матеріали, фрагменти незнаних рукописів, а також інтерв’ю. Засновники американської серії зауважили: «Критично важливим є той факт, що в багатьох віршах йдеться про значення незалежності України та роль поета в літературно-центричній культурі під час війни». Здається, краще і не скажеш про тих, хто є обличчям сучасної літератури.
Минулого року також опублікована книга Дмитра Креміня «Український апокриф», у якій зібрано кращі вірші на воєнну тематику 2014-2019 рр., вибрані переклади, публіцистика та інтерв’ю. Письменник, осмислюючи трагедію російсько-української війни, визначивши роль і долю сучасника в житті країни, реагує на глобальні виклики та втрати влучними художніми ілюстраціями, гостросатиричним інвективами та метафоричними штрихами до кривавої картини світу. Нещодавно вийшов і батьків триптих «Сива райдуга» (2024), основа якого – вибрані та останні вірші, роздуми, есе, літературні портрети та автосильветки. Згадані книги, матеріали конференцій, альманахи та покажчики творів, до яких доклалася наша родина, розійшлися до бібліотек і шкіл деокупованих територій півдня і сходу, переможцям мовних конкурсів та їх вчителям, громадам країни та зарубіжжя.
А поки готується повне зібрання творів Дмитра Креміня до його 100-ліття (2053), куди увійдуть, крім поезій, батькові сценарії до кінофільмів, переклади, виступи, рецензії та наукові розвідки, на дослідників його творчості чекає пошук його картин, листів до сучасників, автографів, експромтів. Його спадщина заслуговує на кращу увагу з боку дослідників, адже феномен поета – це ключ до усвідомлення новітньої історії України. Вірю, що слово батька Дмитра Креміня житиме своїм нетлінним життям, бо «грифель Бога дотепер не стерся».
Тарас Кремінь, кандидат філологічних наук, доцент, голова Миколаївської обласної ради VI скл.,
Дмитро КреміньЕЛЕГІЯ ОГНЕННИХ ЛІТ
БАТЬКОВА ТОПОНІМІКА
З-під Кука. З Говерли. І десь із Бескида
Вже сходить зоря, та на обрії – лід.
…Мій батько давно вже
За діда Всевіда,
Записує книгу загублених літ.
«Цвіте Ясенова. Тут булі у тайстрі я
Носив до ягняток. Оплакав усіх…
А тут ґаздувала Мадярщина-Австрія,
Тепер – Україна. І сіємо…сніг.
Грушанину знає онук. Ясенову.
Сніги серед літа леліємо: Кук.
Якщо Україна загине ізнову,
Чи дідову книгу допише онук?»
ОСТАННЯ ДОРОГА ДО РАЮ
Пам’яті батька, Дмитра Ілліча
Не зречуся життя, що було.
Не забув ані батька, ні мами…
На моє верховинське село –
то сніги, то захмарні тумани.
То вервечками йдуть журавлі,
Журавлина колодязна корба…
До останнього краю землі –
Кремінь, Штефко, і Попик, і Ньорба,
Вже стількох не побачу в селі…
…Встану вдосвіта.
Піють півні.
Озираю ранкову квартиру.
І минулого тіні сумні
У душі постають потаймиру.
Там узимку б’є хуга крильми.
Там сніги у бескетті – у квітні…
Богом прокляті та людьми,
Все це нині місця заповітні.
Був мій пращур по хащах тать –
З пухової не встане постелі.
Лиш за ним громовиці летять,
Лиш за ним гудуть ломискелі.
Та й у батьковім оці журба:
Ми сухим не тримаємо порог…
І минула космічна доба,
Як він ставив антени у горах.
Але віку печерний оскал,
І земляк із печерного віку…
І вернувсь на оградку метал.
І приніс нам скорботу велику.
Де ви, няньку?
Так страшно болять
Передсмертні ці сльози в постелі.
А за вами летять і летять
Наші роки дитячі веселі.
Внуки. Правнуки. В сяйві сивин –
Горб засніжений. Світлі вокзали.
…На каналі 1+1
Вас із внуком от-от показали…
ЕЛЕГІЯ ОГНЕННИХ ЛІТ
Коли в столиці постріли і дим,
Стоять і гинуть люди на Майдані,
А за донецьким степом золотим
Горить усе в кривавому тумані, –
Душа моя заплакана за тим,
Що маревом – у морі, на лимані.
Ми теж могли б копать окопи вглиб
І біженцями тут просити хліб,
А не губити порцеляну тайську
В Дебальцевому, ніже в Іловайську,
На бойовищі полягти могли б.
Усе тоді палало б у вогні,
Де вам судилось жити і мені.
Лиман і море. Пляжі полум’яні.
Та білокрилі яхти на лимані…
Ти спогадай – за сонцем золотим –
І наших літ оплаканих інтим,
І плач сиріт, і тугу цю вдовину,
Що принесла на рідну Україну
Орда кривава – на Донбас і в Крим.
Усе минає, наче й не було…
Із моря повертаємось, і наче
Ми дивимось у сльози, мов у скло,
Як чорна жінка над мерцями плаче.
Чи спорожніють чорноморські пляжі?
Чи вип’ємо ольвійського вина?
Два роки Україна в камуфляжі.
Два роки й третій рік іде війна.
І доки на останнім рубежі
Заграють нам литаври перемоги,
Чи поміж нас не виростуть чужі –
Боги й богове, перуни й стрибоги?
Усе, що долинало з далини
Мелодією моря і лиману,
Колись на грані миру і війни
Постане, й ти чужу загоїш рану.
Троянський кінь стояв тут сотні літ,
А ми ждемо, немов новин із фронту,
Елегії священний заповіт
І мирний світ, і мирну хвилю Понту…
* * *
Здіймає Каїн Авеля на вила.
На Місяці. Я бачу це щодня.
Щовечора. І місячна могила
Мене у снах щоночі доганя.
Заселять люди місячну Вітчизну?
У черзі з ними знову постою.
А може, з ними знову справлю тризну,
Якщо Вітчизну втратимо свою?
У нас війна. Гібридна та лукава.
Та понад нею – Бог і Сатана.
І крові повен череп Святослава.
А ми гадали: випитий до дна…
Удалині біліє наша хата.
Невже її відрину, як чужу?
І знов на батька син і брат на брата?
А вже і ворог перейшов межу.
А доки світ – криваве бойовище,
А черепи повзуть до підошов,
Біблійна ніч! Космічний вітер свище
Над Авелем і Каїном ізнов.
Голодомор і Главосік – розплата
За кров і зраду проминулих літ.
Але колись тут брат обійме брата,
І Божий Син прийде, й Новий Завіт…
ВІРТУАЛЬНА МОЛИТВА
Набачився крові і крові…
І пошепки прошу уже:
Подай мені, Боже, любові.
А Бога – і Бог береже.
Коли я лягаю на ложе
Опісля тривалих доріг,
– Спасибі, – шепочу я, – Боже,
Що Ти мені милу зберіг.
Літаній летальне літання.
І дні у великій журбі…
Та пісня й молитва остання –
Остання любове, тобі!
* * *
Небесне і земне. Земне й небесне.
Іще наш український бог воскресне,
Тоді, як ми воскреснемо зі сну,
Із летаргії вічного розп’яття,
Як до хреста зійдуться сестри й браття
І прокленуть облуду навісну.
А поки це життя гірке й чудесне,
Земне в небеснім, у земнім – небесне.
Та ми йдемо до цілі, до мети.
А як уже дійдемо до безодні –
Побачимо тоді сліди господні,
А нам до них судилося дійти.
Побачу слід його кривавих кроків.
І це вже скільки українських років,
А я ніяк Вітчизну не знайду.
І лиш, один, усе чекаю звістку
Про Україну, скупану в любистку.
І плачу в Гефсиманському саду…
***
Гадяцький полковник, а чи з Умані
Сотник – то історія сама…
Літописи наші непридумані,
Але інших – Господи! – нема.
І не в нас П’ємонти і Вермонти.
Захлеснула нас кривава твань
Од часів Залізняка і Ґонти,
Од часів лихих четвертувань.
Меншиков. Батурин. Чорні жерла
Тих гармат, що п’яні без вина…
І співати мало: «Ще не вмерла…»
І радіти мало, що не вмерла.
Треба жити, щоб жила – вона…
