Василина Кордонець

(22 листопада 1956 року ‒ 13 серпня 2025 року)

Цього серпня після важкої виснажливої хвороби відійшла у засвіти мудра вчителька, прекрасна поетка, надзвичайна жінка Василина Михайлівна Кордонець. Уже сорок днів світ живе без Василини.

Кажуть, що на 40-й день після смерті людини душа остаточно залишає земний світ і вирушає до суду, після чого їй визначається вічне місце перебування. У цей день згадаймо її добрі справи, молитовно підтримаймо її душу на шляху до вічності.

Слово про дивовижну жінку, що дала напитися студеного буркуту своєму спраглому серцю аж тоді, коли зупинився час на її берви,яку вона з коханим вже не в змозі перейти…

Що? Занадто довга барокова назва? Та, так, довга… Можна б ще довшу дати… Жінка направду дивовижна… І взята вона, себто назва, з її поетичних творів, таких трепетно-ніжних, печально-щемких, по-жіночому квітково-світлих… Якось усе життя вона сумлінно «пацьорками нанизувала на незнищенну ниточку надії визбирані по недеях Слова», Слова, які від колиски і до сьогодні є для неї священними, є для неї альфою і омегою всього сущого, є її життям, врешті, тулила їх у своєму серці, складала в шухлядки душі, а поділилася ними зі світом аж у поважному віці… Але дотримуймося послідовності. Мова про Василину Кордонець і її збірку «Осінні кросна», присвячену коханому чоловіку Анатолію…

* * *

Життя – це не пошук себе.
Життя – це створення себе. 
Джордж Бернард Шоу

У мене таке одноманітне життя,
що нема за що зачепитися.
З листа Василини Кордонець до редакції

Її «одноманітне життя» розпочалося в гірському Міжгір’ї – «вузькоплечому містечку», що стоїть «на камінці при березі Ріки», до якого вона «з усіх своїх мандрівок і доріг», «у час печалі, в радості годину» і нині «серцем лине», бо ж тут усе знайоме, рідне, дороге, тут – зникають біди і печалі, розв’язуються проблеми, оживають приємні спогади… Воно буде постійно зринати у її поезіях. Бо це її колиска, вона тут народилася.

Василина Кордонець (у дівоцтві Іванина) народилася 22 листопада 1956 року в інтелігентній родині, де батько працював фотокореспондентом у редакції, а мама – метранпажем-верстальницею у друкарні. У сім’ї було семеро дітей: п’ятеро хлопців і дві дівчини. Василина – найстарша серед них. Вона жила у бабусі з дідусем, де нею опікувалася коломийково співуча тітка Христина, усього на вісім років старша за Василину. З далекого дитинства Василина Михайлівна має кілька яскравих спогадів. Пригадує бабчину вуличку, в якій десь із півтора десятка хат «збиралася молодь біля плоту на дровах чи якихось колодах і багато тоді співали. Жартували, підколювали одне одного, дорікали, ревнували, сумували – і в основному коломийками. Імпровізували на ходу». Тож для авторки «коломийки змалку уявлялися чимось таким універсальним, що не тільки відбиває у собі світ, а що його творить». «Ну, от наче придумаю коломийку про щось, а воно так і станеться. Чари слова…» – переконана Василина Кордонець.

Тож видається абсолютно логічним і природним, що її поезія пересипана коломийковими дворядками (авторськими чи інтертекстовими), які надзвичайно органічно вплітаються в канву власного ліричного тексту:

Ген розбрелись плаєчком наші стрижки,
женуть отари вівчарі в долину,
спускаються неквапно до села.
‒ ідуть вівці з полонини,  та усі білинькі,
а за ними вічарики красні, молодинькі ‒
Вже й вовну вимила та вичесала чилядь,
і час уже й кудилі навивати,
терпцю нема – коли вже ті вечірки?
‒ пусти мене на вечірки, моя люба мати,
та я буду вовну прясти, на хлопців моргати…

Найсвітлішими образами, що зринають з тої щасливої пори, є образи бабусі і матері. Як безцінний скарб у потемнілій різьбленій шкатулці зберігає лірична героїня вишитий бабусею рушник, що перепав їй у спадок з напучуванням: «На памнятку – оби-сь хоть дащо знала» (перша поезія з триптиху «Міжгірські рушники»).

Рушник у закарпатській родині – це не тільки звичайний, так дуже необхідний хатній атрибут (божник – для оздоблення ікон; плечевий – ним пов’язували через плече сватів у шлюбних обрядах; подарковий – для весільних подарунків; утирач – ним витирали руки, стирок – для посуду тощо), а й символ життєвої дороги, особливо якщо розшитий різнокольоровими нитками і різноманітними узорами, – він супроводжує людину від народження аж до могили: на вишитий рушник приймали немовля; на сватанках перев’язувала наречена старостів рушниками; хлібом-сіллю на рушнику зустрічали гостей; проводжаючи сина чи мужа в далеку путь, жінка зав’язувала у рушник жменьку рідної землиці і загортала хліб; рушниками прикрашали вівтарі та ікони в церквах; рушник дарували майстрам, які будували хату; вішали на деревах і спускали на воду, вимолюючи у богів захистку від злих духів і непогоди; на рушниках спускали в могилу тіло покійника; ним, врешті, обв’язували хрести на надгрібках… Дівчина до заміжжя повинна була надбати – наткати/вишити – чимало рушників на різні випадки життя. У родині Михайла Іванини Василину як найстаршу доньку цьому вчили і бабуся, і мати. Тому для авторки цей рушник-оберіг з «дивно-незбагненним язичницьким узором» тримає пам’ять роду. Лірична героїня, певно, передасть його своїй доньці, щоб і та «дащо знала»…

Друга поезія триптиху «Міжгірські рушники» присвячена матері, яка, тридцятирічна, вишиває весільні птахи-рушники. Довгими зимовими вечорами, коли «впорана робота», мати, тихенько наспівуючи коломийки, хрестик до хрестика на біле полотно кладе свої візерунки – готує донькам посаг, бо ж здавна «рушники крилаті Осявали доням шлюбну путь…»

Закономірно, що в третій поезії рушник вишиває вже доня/ внучка. Вишиває, втискаючи в кулак терпіння, не раз колючись голкою і розпутуючи нитку, та все ж дуже старається, «бо ж говорила бабка, // що кожна порядна дівчина (а хотілося бути саме такою) // повинна зуміти вишити // хоч би один рушник».

Вишивання рушників, вишитий рушник – від бабусі до доньки, від доньки до внучки – символ єдності поколінь і тяглості традицій, невичерпальності духу і незнищенності українства. Так є в українській національній традиції. Це стверджує Василина Кордонець у своїй поезії. Навіть не те що стверджує, а просто: звично так розуміє життя. І так звично про нього пише.

У Міжгірській десятирічці, де навчалася Василина Іванина, українську мову і літературу викладала легендарна Марія Федорівна Опаленик. Вона пробувала переконати свою ученицю, що шкільні твори не обов’язково писати віршами, по-материнськи пригортала дитячу голівку, коли на очах у підопічної виступали сльози, тішилася її успіхам у творчості, участі в різноманітних літературних конкурсах, першим публікаціям – розгледіла у ній бажання служити Слову, давши ґрунтовні знання, щоб та стала хорошим філологом.

Перші публікації віршів у 1970-их роках у районній та обласній пресі отримали схвальні відгуки в газетах «Молодь Закарпаття» і «Закарпатська правда». З легкої руки Юрія Керекеша, який покладав на Василину амбітні літературні надії, вона стала учасницею Всеукраїнської наради молодих письменників.

Закінчивши школу із золотою медаллю, дівчина рушає «у білий світ, який, видав, її чекав» – легко вступає на українську філологію Ужгородського державного університету і, звісно, стає іменною стипендіанткою. Як згадує про цей час Василина Михайлівна (а також пише і у своїх віршах), це були найкращі роки, найсвітліший час, коли «любови неповторні крила осявали дні її й діла…», коли сакури цвіли лише для закоханих так, як ніколи, коли рятував від турбот і суєти чарівний острівок ботанічного саду, коли, зігріті ніжністю, поринали «в жагучі ночі крізь дим акацій золотих…». Зокрема, теплим спомином виринає Ужгород:

В цьому місті я колись жила,
вуличками древніми бродила,
і любови неповторні крила
осявали дні мої й діла…
Юність тут моя за тим он рогом
промайнула, мов невловна мить…

Через роки, стоячи на пішохіднім мості і кидаючи «крихти споминів у ріку», лірична героїня відчуває легкий жаль за так скоро минулою молодістю, розуміє, що тільки гостею вона тепер навідується в милий їй Ужгород, але серце жде чогось, очі шукають знайомі обличчя, а душа «чийогось поклику чекає…» Цей почуттєво/відчуттєвий трем переповнює єство ліричної героїні, яка «в хуртечі справ, і клопотів, і днів» боїться «втратити найдорожче», бажає зберегти найзагадковіше, що є у цьому світі, – кохання.

Крім того, це був час творчості. Василина брала активну участь у роботі літературної студії ім. Юрія Гойди при Ужгородському державному університеті (керівник Василь Поп), публікувалася в колективних збірниках молодих «Суцвіття», «Новоліття» та ін., готувала до друку першу свою збірку… Однак їй не судилося дійти до читача – рукопис відхилили, бо «не вистачало віршів, які були б ідеологічно відповідними тому часу». Та й Петро Скунць порадив зайнятися наукою. І Василина Іванина під керівництвом професора Лідії Голомб поринає в літературознавчі дослідження. Вона сумлінно готує наукові статті, виступає на конференціях, завершує навчання в університеті з відзнакою, готується до вступу в аспірантуру.

Та життя склалося інакше.

Василина закінчила українське відділення філологічного факультету Ужгородського державного університету в 1979 році. У цьому ж році одружилася з Анатолієм Кордонцем і разом з ним, згідно зі скеруванням, поїхала вчителювати на Берегівщину.

Сорок п’ять років пропрацювала вчителем української мови та літератури Василина Михайлівна Кордонець: спочатку – у Берегівській загальноосвітній школі № 1, а згодом – у Берегівській гімназії, яка нині називається ліцей «Платан».

Учительська щоденна, виснажлива муравлина праця… Конспекти, зошити, конкурси, шкільні свята, атестації, компетентності, педради… Вічне курсування Яноші–Берегово, Берегово–Яноші… І так по колу… «Нема за що зачепитися»… Розриваєшся між сім’єю і роботою. Проте вчительській справі віддавалася вповні. За роки праці має авторитет, пошанівок і визнання. Написала гімн ліцею «Платан», брала участь у фінальному етапі Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року», є лауреатом педагогічної премії імені Августина Волошина. Доказом того, що Василина Михайлівна – добра вчителька, є її поезія. У творчому доробку авторки мало віршів на «шкільну» тематику. Але є поезія «Лексикологія. Повторення вивченого». Лірична героїня – сива вчителька, зустрічається зі своїм дорослим учнем – ліричним героєм, який прийшов у відпустку «з нуля». За філіжанкою кави і зовні невимушеною легкою розмовою – увесь відчай, біль і страх за майбутнє. Про війну ніби й не говорено, але вона – у кожному слові. Учителька вчила кожним словом потрапляти у ціль. Учень на війні став снайпером. Жонглюють словами, шукаючи нові смисли, сьорбають чорно-білу каву, згадують минуле… Але пронизлива сирена нагадує про реальність… Воїн чітко викладає суть:

‒ От, знову клята «червона рута».
І десь прильоти, і смерть, й руїни, ‒
усі слова перед горем блякнуть…
Як передати цю лють і відчай,
хіба стріляти. Стріляти влучно.

Справді, сьогодні стріляти влучно треба і словами, і кулями. Такий час.

Василина Михайлівна десь біля 15 років працювала літературним редактором міської газети «Берегово», яка виходила українською і угорською мовами. Це була скорше благочинна діяльність (заробітки в часописі невеликі) на користь української громади, спровоковане бажанням зробити українське видання грамотним і цікавим. «Тут працювали люди різної освіти і національності, – згадує В. Кордонець, – то правити чи переписувати було що. Це я після уроків приходила. Років зо 5 тому газета щезла. Навіть сайту не лишилося».

Завантаженість роботою залишала мало часу для творчості. У передмові до першої поетичної книжки Василини Кордонець «На білому камени» зазначено: «Зрідка з’являлися в газетах чи журналах добірки її віршів. Були також публікації в різних антологіях, зокрема «Самоцвіти» (учительська лірика), «Дзвони» (твори літераторів Берегівщини), «Квіткова антологія» (українська поезія про квіти), двомовна «Ґалісія–Україна: гармонія сердець» (видана в Іспанії, переклади українських поетів на мову ґальєґо) тощо. Ну і, звісно, в останні десятиліття віртуальний простір Всесвітньої Павутини давав змогу, як і іншим авторам, бути прочитаною і почутою, отримувати відгуки читачів на свою творчість». Звичайно, це тішило. Мотивувало до подальшої творчості. Крім того, чоловік постійно наголошував, що вірші не такі вже й досконалі: треба їх шліфувати, удосконалювати, писати нові, кращі…

Так і жилося у вічних життєвих клопотах… Суєта… А в тій суєті палахкотіла справжня любов, безмежне, дивовижне почуття, зароджене ще в далекому Ужгороді, кохання, оповите ніжно-рожевими пелюстками сакури, виплекане в час шукання «лінії життя», збережене на життєвих крутозламах чистим, як про це писав закоханий юний Анатолій:

Рожеві пелюстки із віт зриває вітер,
Устелює нам шлях в казкове майбуття.
Ми вдвох, тож буду вірити й радіти,
Що поряд пройдемо усе своє життя.

1975 р.

Так воно і сталося: поряд все життя.
Так день минув. І два. І три поволі
спливли собі. То вітер, то дощі.
Ґаздуємо потиху, –

згодом означить своє тихе щастя Василина Кордонець у поезії «Карпатська буколіка оксамитового сезону». Поетеса вдячна долі за життя з Коханим. Та минулого липня він відійшов у кращі світи, залишивши їй у серці невгасимий біль і спогади, спогади, спогади…

Подружжя Василини та Анатолія Кордонців виховало сина Олександра і доньку Лесю. Олександр – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Ужгородського національного університету та українського відділення кафедри філології Закарпатського угорського інституту ім. Ференца Ракоці ІІ. Сфера його наукових інтересів: теорія літератури, історія української літератури, мала проза епохи модернізму, сучасна українська проза. Леся Кордонець– українська кінорежисерка, живе в Цюриху, відома документальними фільмами «Балажер. Корегування дійсності», «Переступаючи кодони», що стали переможцями кінофестивалів в Україні, Швейцарії, Угорщині, Німеччині, Великій Британії, Японії. І Олександр, і Леся, добре володіючи іноземними мовами, представляють Україну у світі, розповідаючи її надскладну історію, пропагуючи її мистецтво, активно просуваючи її інтереси в Європі. Родина Кордонців має ким і чим пишатися.

Сьогодні Василина Михайлівна залишилася викладати в Яношівському ліцеї, там, де працював її чоловік Анатолій. Певно, він схвалив би таке її рішення.

* * *

Brevis nobis vita data est,
at memoria bene redditae vitae sempterna.
Нам дано коротке життя,
але памʼять про добре прожите життя вічна.

Цицерон

…це була людина на своєму місці.
Що рідко так буває…
…він – совість села.

З листа Василини Кордонець до редакції

«Осінні кросна» – друга поетична книжка Василини Кордонець (Іванини). Перша «На білому камени…» вийшла в Івано-Франківську минулого року. На її поважній презентації у міській раді Берегова за участі мера Золтана Бабяка, начальника управління освіти та культури Едіти Бабяк та колективу колишньої гімназії (нині ліцей «Платан», директор Володимир Кенийз) було зазначено, що «книга містить вірші, написані упродовж 50 років творчої діяльності, а також переклади. Літературний світ авторки розмаїтий. Її поетичні рядки ваговиті, сповнені прожитим і пережитим, просякнуті аурою щирості й душевності».

Василина Михайлівна, безперечно, тішилася виходу книжки у світ. А в скорому часі була одержима поетичною збіркою, присвяченою пам’яті Анатолія, бо так хотілося «любкови заспівати красні співаночки…» Анатолій для неї був усім – і вінчаним мужем, і «по духу братом…» Вони познайомилися на підготовчих місячних курсах, коли жили в третьому гуртожитку, звідти ходили на старий філфак слухати пари. Удень – пари (до речі, були всякі: хтось «читав з папірчика», а хтось «маринував біля дошки з розбором речення), а ввечері збиралися в гуртожитку в когось у кімнаті і тренувалися. «Так і познайомилися, – згадує Василина Михайлівна. – Анатолій відтак сідав біля мене, так ми і провчилися поряд усі роки». Василина перший іспит склала на «відмінно» і пішла відробляти на будівництві четвертого гуртожитку практику. Анатолію довелося складати всі чотири іспити. Вони навчалися в різних групах, але часто мали спільні заняття, то «завжди сиділи разом, разом виконували завдання. Разом ходили в бібліотеку готуватися, разом на різні заходи. А ще – літстудія. Засідання, поїздки… – незабутнім є той час у спогадах Василини Іванини. – Ми тоді по школах їздили з виступами, в Угорщину, Чехословаччину. Анатолій теж писав вірші, теж мав публікації в спільних збірниках». Він був людиною відповідальною, працьовитою, безкорисливою, комунікабельною, мав багато друзів, чимале коло знайомих, товаришував з фізиками та істориками, бо їздив з ними в будзагін у Сибір, у гуртожитку жив у блоці разом з Андрієм Дурундою, Петром Мідянкою, а один рік з Дмитром Кременем. Студентське гуртожитське життя повне несподіванок. Пригадується Василині Михайлівні, як хлопців одного разу виселили геть на вулицю, «бо сковорідку із яєшнею поклали на столі на газету із портретами членів політбюро. Яка була, на таку й поклали. Як дізналася комендантка і ще там хтось, не знаю, але кілька ночей хлопці провели на вокзалі. Про це навіть «Комсомольська правда» писала. Група подала прохання в профком, то їх помилували, вони повернулися в гуртожиток…»

Студентське весілля зіграли на п’ятому курсі. Після закінчення університету, хоч були першими у рейтингу, проте потрапили на Берегівщину, бо хотіли бути разом, а два місця було тільки там. «Анатолій отримав уроки в селі, – розповідає Василина Михайлівна, – тут і оселилися. Хоча в направлені було прописано про забезпечення квартирою, але навіть на чергу не поклали. Жили в готелі, потім знімали кімнату в селі, потім купили старий будинок, коли народився син. Так усе життя у ремонтах».

Анатолій був хорошим учителем: його любили і поважали і учні, і колеги, і батьки. У кожній сільській родині – його учні. Анатолію Васильовичу пропонували різні керівні посади, але він відмовлявся: вважав, що досить того, що дружина постійно доїжджає на роботу в місто. Він залишиться сільським учителем. Як сказав на похороні священник, «це була людина на своєму місці».

Авторитет і повагу, які мав у односельців учитель, відчуває і нині його дружина. Дуже важко їй прийняти те, що коханого нема назавжди з нею тут, у земному житті. Анатолій, хоч часто критикував Василину, але б тішився творчим доробком дружини. Тож і наткали осінні кросна ті сумні поезії-спомини, виклалися щемкими словами-узорами на біле полотно книги, вихлюпнулися незагойним болем і сердечним жалем «чорні хвилини» і «білі секунди», перебуті разом…

На кроснах часу
полотно життя
тчемо уперто
партицями щастя…
А нитки рвуться –
й вузлики болять.
Це доля нам
дає
своє причастя.

Доля направду причастила їх «партицями щастя», подарувавши обом – палке кохання, обом – поетичний талант, обом – успішних дітей, обом – повагу і шану людей.

Ці «Осінні кросна» – така собі розгорнута метафора, яка дається до класичного трактування: лірична героїня – в поважному віці, багато чого досягнуто, щось втрачено, щось набуто, але життя продовжується, життєва путь триває… Але «Осінні кросна» – це і дещиця вдячності, щирої, жіночої, Коханому за подароване щастя, за неймовірні юні весни, гаряче житейське літо, тиху теплу осінь… «Осінні кросна» – це ще до кінця не виткана їхня доля, спільна доля. Хоч Коханий вже тільки спостерігає за нею з високого карпатського неба, та Василина ще тче її, долю, правда кольори на джерзі вже сіро-білі, але вони ще в змозі зігріти взимку тремтливий всесвіт, той їхній Всесвіт, в якому їм разом було добре, в якому вона міцно трималася і тримається й нині «за рідну пошерхлу долоню // і нині і прісно // і там…»

Це називається Любов. І це називається Поезія.

* * *

У любові кожен стає поетом.

Платон

Карбуй свій біль у Слові…

Василина Кордонець

Відомі слова Григора Тютюнника про вічну загадку любові абсолютно співвідносяться з життям і творчістю Василини Кордонець: любов освячує все, що рідне їй, – Його, дітей, фах, рідні гори, квіти… І стільки в тій любові трепетної ніжності, якоїсь дивовижної делікатності, тихої відчайдушної відданості і, в той же час, неймовірної пристрасті, невідворотної фатальності, жіночої жертвенності…

Скажімо, божественне ставлення до матері відчуваємо в поезії «…Прочистиш снігом укритий горбик…»:

…прочистиш
снігом укритий горбик
покладеш квіти
дві хризантеми
смереки гілку
–  живиця пахне
неначе вдома
Різдво стрічаєм –
запалиш свічку
і отченашем
свою любов
замолюєш –
пізно…

13 рядків. 24 слова. І жодного зайвого. І – виразна картина запізнілої уваги–любові до найріднішої людини. Ніяких особливих художніх засобів: порівняння, асоціації, легка метафора… А серце щемить. Таке треба відчувати.

З не меншим трепетом ставиться авторка й до свого чоловіка Анатолія, якому, власне, уся збірка «Осінні кросна» й присвячена. На початках зародження великого почуття, коли Коханий подарував «ніжні котики гірких вербових віт», що осяяли ліричній героїні «промерзлий світ», їй було солодко в його обіймах так, що «аж папороть цвіла». Закохані прив’язалися «павутинкою бабиного літа одне до одного» міцно-міцно – в радощах – на неповторних крилах любови, коли весна і юність повнили буття і медовий травень хлюпотав пристрасними хвилями, і в бідах – коли не вдавалося втримати «проміння в кулаці», і в сльотаві дні розпуки, коли «скрижанілі сльози пристрасного кохання» скрапували «пошматовані надії», в горі – коли зовсім мало «зосталося теплої осени» і вже «сіявся страх розлуки», і «добігала межі ця межа із-за меж часоплину»…

Кохання, на думку Василини Кордонець, – це найбільший самовияв людини, найбільша самореалізація, найкращий плід людської душі і серця. Якщо людина здатна кохати до самозабуття, до самозречення, до самоспалення, – значить Господь благословив її, дав можливість пережити найщасливіші дні–години–секунди в житті. Шкода, що щастя – швидкоплинне і надходить сльотава, пронизана холодним вітром осінь, а далі – «білі блискавки снігу» упадуть на чорні оголені дерева – символи зболеної душі, а потім – «чорні блискавки болю» розітнуть світ навпіл на «до» і «після»:

зранку емейлом
транспортуєш серце
трансліт вмикаєш
щоби зрозуміти відповідь
написану мовою
планети Відчаю
що мандрує
навколо зірки Розлуки
із сузір’я Неминучості
…а в перших рядках…
…і в останніх рядках…
сльозинка розплавила літери
і що нам цифровізація
це так по-земному банально
це боляче-боляче-боляче
нестерпно-відчайно боляче
бо смерть забирає коханих…

Кохання для авторки – вічне, священне. Тому так впевнена її лірична героїня, що вона і її Коханий залишаться в серці один одного «і нині і прісно і там…» У ті хвилини, коли з благанням питала себе і Бога, «скільки будемо разом // у всесвіті цьому», коли «розлетілися дати // ні взяти ані дарувати // і не випросиш в долі // ні миті ні слова ні краплі озону», вражає щедрість у даруванні себе обранцеві, невичерпальність і романтична шляхетність душі, внутрішня переконливість і ствердження у невіддільності доль, у страсному бажанні відтермінувати «чорну вічність» і «цю збасаманену мить»… Але коли та мить таки надходить, лірична героїня залишає на прощання Коханому «декілька дивних рядочків», які той не буде читати на ніч; «декілька снів, що квітують кульбабками», яким він заборонить збутися; «тихий дощ за вікном відчиненим», мелодію краплин якого він не чує; натомість собі забирає «болісне передчуття невідповідності зі світом кохання й ніжності» у переконанні, що їм не бути разом щасливими; «гострий смак самотності з ароматом гіркої кави», про який Коханий не мусить і думати, і висловлює останнє бажання, власне, благає Єдиного:

…не відпускай мене
у вечірню негоду
бачиш – дощить неспасенно
і пелюстки в калюжах…

І, як це звично для В. Кордонець, кожна строфа «Вечірнього прохання» (так називається поезія) підкріплюється коломийкою.

Рада би я миленькому праву ручку дати,
та держуся за серденько, не можу відняти…
Ще ватерка догоряла, іще дим курився,
Ледви ’м очи зажмурила – любко ми приснився…
Зашелестів дрібний дощик в листячко зелене,
Чи згадаєш коли-небудь, миленький, за мене?  і т. д.

У віршах Василини Кордонець немає пафосних закликів, заяв чи клятв, але натомість є багато суму, печалі і болю. Зрозуміло, що такі мінорні мотиви (надмірність яких не можна ставити на карб авторці) пов’язані із самотністю, в якій опинилася лірична героїня (Коханий відійшов у засвіти), до цього додався жаский відчай втрат у російсько-українській війні, життєва суєтність, вічне почуття тривоги, побоювання за завтрашній день – ось і маємо недостатність бадьоро-позитивного настрою. Але направду той ментальний український оптимізм притаманний творчості Василини Кордонець. Вона стверджує:

Темна сила
згине неодмінно –
так воліє наша давня казка…

Поетка переконана, що «Ми перебудемо! // …маємо мужність // перебувати…» ці важкі часи, що «зло не спинить біг оцих хвилин…», що знову прийде весна і наповнить цей світ життєдайними пахощами квітів, щедрим сонячним теплом, дзюркотінням карпатських буркутів, рожевим цвітом сакури і прозорою блакиттю неба…

Особливою увагою наділені в поезіях Василини Кордонець квіти: їхніми назвами пересипані практично всі твори. Тут маємо і фіалочки, і форзицію – золотий дощик, і кульбабки з розмарією, і цінторію з маком і полином, і м’яту з любистком, і чортополох колючий, і цикорій, і петрові батоги, і шафрани, і білоцвіт, і лимонник, і жасмин з жоржинамии, і тирлич-траву, оман, мандрагору й духмяний любисток, і підбіл, і бузок, і сакуру, і цвіт каштанів, і виноградну лозу і т. д. Авторка легко і просто вводить їх в канву поетичного твору, і читач очевидячки спостерігає квіткову красу, відчуває запаморочливі запахи, любується досконалістю матінки-природи. Ця весняна краса врешті і виводить головну героїню із оціпеніння втрати, вона повертає її до реальності життя, спричиняється до того, щоб карбувати свій біль у Слові, «бо воно лікує», «нищить зло, // як давній меч Людоти…»:

Оклигую потроху.
Самота.
І ні слівця.
Щезає сніг поволі.
Лише імла лютнева
за вікном
бинтує дні мої
відчайно-кволі.
Оклигую-таки.
Бо вже весна,
й проснулися
закутані троянди.
Невдовзі
вже рушатиму
і в мандри –
у товаристві
чорного кота…  

Характеризуючи любовну лірику Василини Кордонець за змістом, слід відзначити, що вона містить широкий емоційний спектр почуттів – від найвищої піднесеності до спокійних, притишених станів; а щодо форми – є модерною, оригінально викладеною, із збереженням національного карпатського колориту в мові, у відтворенні звичаїв, у використанні фольклору, у трактуванні повір’їв і легенд, із свіжим поглядом на світ і без претензій на креативність. Як казав Микола Зеров: «Прекрасна пластика і контур строгий, // Добірний стиль, залізна колія…» У поезіях розкривається внутрішній світ особистості, її настрої, переживання, світовідчуття й природопочування через ставлення до матері, Вітчизни, природи, коханого. Вірші збагачені особистісними мотивами громадянських рефлексій та філософськими медитаціями про загальнобуттєві істини, а її художній світ виражає красу людських взаємин, відкриває перед читачем будення радісної природи, злагоджену гармонію світу, дарує глибоке відчуття краси.

* * *

У кожній людині сонце.
Тільки дайте йому світити.
Сократ
Я не усвідомлюю,
що його нема назавжди. 
Як сон, з якого виборсатися треба.

З листа Василини Кордонець

до видавництва

До одного зі своїх віршів Василина Кордонець взяла епіграфом слова з праці «Про військове мистецтво» Николо Маккіавелі: «У командувача мають бути сурмачі». Авторка, звертаючись до Коханого, закликає його слухати сурмача-вітру, бо тільки той зможе прокласти до милого «хоч райдугу», тільки він зможе донести до нього лагідний«полиново-маковий, чорнобривцево-соняшний, чебрецево-мелісовий…, з присмаком холоду м’яти й шаленства цінторії, й трішечки хмелю» запах–легіт, тільки він зможе розказати Коханому, що «достигають вже яблука, вдруге барвінок цвіте», що «щільники вже медами духмяними повні», і що їй, самотній, зовсім не смакує «ця полиново-медово-нестерпно-хмільна гіркота…». Але жити треба. Поетка і її героїня приймають життя «під прицілом часу», «перенесять біль із серця на клавіші чорні та білі роялю», «перетанцюють… по колу судьбу-коломийку», «перекладуть на потім усе невідкладне», і перебудуть чорні хвилини білі секунди здобутки і втрати…»