„…У великому і в найменшому…”

Я в землю впав. Воскресну. Як горіх.

Петро Скунць

Для Петра Миколайовича Скунця травень – особливий. 20 травня 1942 року він народжений. Не так і багато мало б йому виповнитися – всього 81 рік. Але 30 квітня 2007 року він відійшов від нас несподівано і несправедливо, заскоро і безповоротно. 

Ще в неділю накреслювались плани. 

А ніч на понеділок виявилась безжальною. 

Петро Скунць – „звичайний сумний чоловік”, що вмів бачити і слухати, Поет – „істота неземна”, що знав переконати і відстояти, Син, Чоловік і Батько, що міг пояснити, підтримати і заробити, – передчасно завершив свою життєву битву, не давши „спотребити” цей світ нікому; перенісся на „нову небесну магістраль”, щоб зустрітися там „зі своїми” і посилати живим гордості, совісті, духу; щоб впасти в українську землю і воскреснути на карпатських просторах вічним, розкішним і живильним горіхом… 

Я в цім житті був від епохи вище.

І це мій гріх. Все інше – то не гріх.

Дарма несуть мене на кладовище.

Я в землю впав. Воскресну. Як горіх.

(„На кладовище вже мене несуть”)

Тарас Салига найточніше окреслив присутність Петра Скунця у цьому світі: „Це голос захисту і самозахисту… Захисту людського в людині, морального в моралі, правдивого в правді, захисту національного в родовій спадщині і народній генетичній пам’яті, інакше – захисту мови, культури, звичаїв, захисту „я” і свого майбутнього”. Справді, все, що робив цей чоловік за життя, все, чим жив і у що вірив, освячено величним і світлим, безборонним і трагічним образом України… Вона – під засіяним журавлями небом, у високих веснах, і огненних смереках – „народжена в рабстві”, „розчавлена танком”, отруєна Чорнобилем, роздавана й розпродана, збирає крихти з панського столу, та все ж готується стати Державою. Б. Червак у цьому дискурсі зауважив, що Петро Скунць – поет послідовний і затятий. Ще з тих далеких часів, на фоні партійно-колгоспних замилувань, що були обов’язковим елементом усієї творчості, він наважився відкритим текстом заявити: „Є така країна Україна, де живуть Шевченко і Франко”. І з того часу він не відступає ні на крок, щоб свою Україну відстояти і утвердити. Вона стає його духовним осердям, „вростає у кров і мускули”: 

Молода і бентежна

Україно моя,

якщо ти незалежна,

незалежний і я…

Я не маю заміни,

я – не грізна гроза,

я не зброя Вкраїни,

я – вкраїнська сльоза…

Я імперську руїну,

наче гріх свій, ношу,

Та синам Україну

назавжди залишу. 

Йому болить, коли фальш, цинізм, продажність, прогинання, рабські звички стають „моральним кодексом” сучасних „патріотів”. Поет застерігає від гріходіянь і словом, і ділом: будують РЛС – він на мітингу протесту, йдеться до Незалежності – він очолює Рух, знімають Яворівського – він надсилає телеграму підтримки, вибирають Президента в 2004 – він пришпилює оранжову стрічку… А попри те – Петро Скунць видає поетичні збірки, редагує різноманітні рукописи та „Карпатську Україну”, працює з молодими авторами, серйозно займається перекладами, пише публіцистичні та літературознавчі статті, їздить на зустрічі з читачами.., одержує Національну премію імені Тараса Шевченка. І кожний його крок – це шукання й утвердження національної ідентичності, зосередження на тут-бутті нації, чесний і впертий шлях до національної істини. Як зазначає Петро Іванишин, „саме до цих генеральних заповітів постійно апелює у своїй творчості П. Скунць, формуючи національну ідентичність і свого протагоніста, і часто змаргіналізованого радянським режимом реципієнта”. 

Безпросвіття 

моєї нації –

три століття

реанімації.

Гнала, гнала – й загнала коня

під Москвою козацька січ.

і нема українського дня,

є лише українська ніч…

Ми – ізгої

своєї нації,

як не воєн,

то радіації.

Ти це знаєш і знаєш те,

що не дуже надійний мир.

де повія-історія жде,

а за нею – і час-рекетир.

Та чи суджено знати нам,

що дається в останній раз

Україна своїм синам:

і Карпати, й Дніпро, й Тарас?..

Один Петро Скунць міг протистояти – і протистояв! – натовпу. Це була Правда і Совість закарпатського письменства. Можливо, його слово не завжди давало йому хліб, та комусь воно розкривало очі, хтось позбувався страху, а в когось виникало бажання жити… 

Якось зовсім спустіли ужгородські вулиці… Колись на них можна було зустріти Петра… Випити кави чи чарку-другу, відвести душу й послухати нового вірша… Він фантастично вмів реагувати на найменші перепади суспільної й твоєї душі, швидко запалювався до бесіди й терплячи вчив дітей поетизувати, до будь-якого ювілею писав достойного вірша і не комплексував перед найвищою трибуною. Він міг бути різким і безжальним, а міг – іронічним і сентиментальним. І у великому, і в найменшому він залишався Скунцем. „Скунць… характерник і виразно індивідуальна та самобутня особистість. Він ніколи „не грав чужих ролей”, не підлаштовувався навіть під тих, кого любив на всю повноту свого серця. Він завжди виконував власну роль – роль Петра Скунця – у житті й творчості…” (Тарас Салига). Він „навчився відкрито жити й відкрито говорити про життя. Він навчився викликати вогонь на себе й брати на себе відповідальність…” (Олександра Ігнатович). Таким Петро Миколайович і залишився в пам’яті тих, хто його знав. Здається, що якраз на третю роковину Скунць дописує собі вірша:

А я єсть я. А не забита плішка… 

Дописує і проростає розлогим листатим горіхом, у благодатній тіні якого ти набираєшся сил, віри і любові…

Теги:
Перейти до вмісту