(До 105-річчя від дня народження)
Академік Микола Мушинка назвав її «пряшівським карпатознавцем номер один». Безперечно, «пряшівським» ‒ це тільки означення щодо останнього місця її проживання. Олена Михайлівна Рудловчак «…щодо широти пізнання карпатознавчих першоджерельних матеріалів та глибини їх наукового осмислення може рівнятися хіба з Олексою Мишаничем»; вона стоїть в одному ряду з такими дослідниками культури Закарпаття, як Володимир Гнатюк, Іван Панькевич, Орест Зілинський, Іван Мацинський, Михайло Мольнар, Микола Лелекач, Гіядор Стрипський, Микола Мушинка, Юліан Тамаш, Йосип Дзендзелівський, Володимир Гошовський, Василь Микитась, Юрій Балега, Лідія Голомб, Любомир Белей, Наталія Вигодованець і под. Такого визнання Олена Рудловчак досягла «самотужки, не маючи ні якогось виразного керівника, який би „просував” її по щаблях наукової кар’єри, ні сприятливого середовища, яке би стимулювало її до наукових досліджень, ні домашніх архівів та бібліотек, які мали її колеги у Києві, Львові, Празі, Будапешті та Ужгороді. Більше того, до храму науки вона вступила вже в зрілому віці, маючи за собою великий досвід на ниві культурно-освітньої роботи», ‒ переконаний її колега і натхненний послідовник М. Мушинка.
Олена Рудловчак (дівоче прізвище Микита; псевдонім: Олена Травкіна) народилася 1 лютого 1919 р. в Мукачеві. І батько Михайло (виходець із селянської сім’ї в селі Ракошино), і мати Aнна – були визначними культурно-просвітними працівниками. Батько був учителем, пізніше – шкільним інспектором. Написав та видав кілька шкільних підручників з природознавства та серію науково-популярних брошур для селян. Мати Анна Микита видала надзвичайно популярний підручник кулінарії («Книга варенія для сельских карпаторусских женщин»), який кілька разів перевидавався і до сьогодні серед кухарок старшого покоління є досить популярним.
Перші три роки життя Олена провела з батьками в угорському селі Язберінь, куди батька було направлено після повернення з російського фронту 1917 року. У 1922 році сім’я повернулася до рідного Мукачева, де батько одержав посаду вчителя учительської семінарії та квартиру прямо в будинку школи. Раннє дитинство Олени проходило в стінах учительської семінарії. Весела й допитлива дівчинка стала улюбленицею викладачів та учнів. Її брали на уроки, лабораторні заняття, фізкультурні вправи, проби хору тощо. Усе це позитивно відбивалося на формуванні її особистості.
Прекрасних педагогів вона мала і в початковій школі, що була «базовою» школою учительської семінарії. До останніх днів життя Олена Михайлівна теплим словом згадувала Олександра Полянського, Юрія Пазуханича, учительку Васькову.
Після четвертого класу початкової школи, вона поступила в Державну російську реальну гімназію в Мукачеві, де на неї найбільший вплив мали педагоги: директор Драґула, Олександр Попович (батько дружини діалектолога Василя Лати), російський емігрант Олександр Петров (колишній артист МХАТу), чех Ян Ґотвальд та інші.
Ще в студентські роки розпочалась її співпраця з шкільним альманахом «Наши стремления», духовним батьком якого був письменник Іван Керча, що приїжджав у Мукачево із Праги. Згодом «Наши стремления» під керівництвом Андрія Карабелеша та Івана Івановича Ґотвальда перетворились у літературний журнал. У 1934-1935 роках О. Рудловчак входила до складу редакційного комітету цього журналу. Була відповідальною за фінансовий бік видання. Її головним завданням було здобування грошей від спонсорів.
Від шостого класу гімназії (1936 р.) Олена Михайлівна почала співпрацювати з кошицькою студією Чехословацького радіомовлення, яку очолював її майбутній чоловік Андрій Рудловчак. Спочатку – як декламатор художніх текстів, згодом – як автор літературно-художніх та історичних передач.
Після закінчення Мукачівської гімназії в 1937 році, Олена Михайлівна записалася на юридичний факультет Карлового університету в Празі. Та перш, ніж увійти в університетську авдиторію, вона за наполяганням батьків вирішила здобути диплом учителя, а для того, крім спеціального іспиту, потрібна була піврічна педагогічна практика. За власним бажанням її направили в одне з найбільш відсталих сіл Закарпаття Задільське Волівського округу, де тоді панував лютий голод, а діти навіть взимку ходили в школу «голі-босі». Та і в тих несприятливих умовах їй вдалося заснувати в школі драматичний гурток, який з великим успіхом поставив п’єсу О. Духновича «Добродетель превышает богатство».
У червні 1938 року вона в Мукачівській учительській семінарії здала т. зв. «диференціальний іспит» і з дипломом учителя початкової школи вступила на вимріяний юридичний факультет Карлового університету в Празі. Після трьох семестрів, восени 1939 року, внаслідок розпаду Чехословаччини та закриття всіх чеських вузів, повернулася на Закарпаття й учителювала спочатку в селі Неліпино біля Сваляви (1938-1939), згодом в селах Чинадієво та Ряпідь-Вільховиця (1939-1940).
На початку 1940 року О. Рудловчак, звільнена угорськими шкільними органами з посади вчительки, виїхала в Братиславу, де 2 лютого 1940 року вийшла заміж за свого нареченого Андрія Рудловчака (1905-1977), громадянина Словаччини, який разом з «Радіостудією для Підкарпатської Русі», змушений був залишити м. Кошиці, що увійшло до складу Угорщини. У Братиславі вона продовжувала позаштатно працювати в радіостудії режисером та диктором. Одночасно вивчала русистику та історію на філософському факультеті Братиславського університету.
У Братиславському університеті вона вчилася під керівництвом професорів Валерія Погорєлова та Євгена Перфецького, тісно співпрацюючи з радіомовленням, яке тоді передавало для Закарпаття щоденні п’ятихвилинні вісті та раз на тиждень 60-хвилинні літературні передачі. Активну участь брала і в редагуванні літературно-громадського часопису «Ярь».
У 1943 р. в неї народився син Володимир, з яким вона в 1944 р. змушена була евакуювати в село Зогор Братиславського округу, де в неї 1945 р. народилася дочка Маруся. У вересні 1945 року сім’я повернулася в Братиславу. Здавалось, що турботи про сім’ю відірвуть Олену Михайлівну від педагогічної, журналістської та громадської роботи, однак післявоєнні умови змусили її поєднати сім’ю з роботою. Вже восени 1945 року вона продовжувала навчання в Братиславському університеті, де одночасно була позаштатним лектором російської мови та асистентом проф. Є. Перфецького, під керівництвом якого успішно захистила дипломну роботу про Данила Галицького та склала другий державний іспит.
Ставши штатним лектором російської мови філософського факультету Братиславського університету, вона за дорученням Реферату українських шкіл при Уповноваженому представництві у справах шкіл і культури в Братиславі уклала підручник російської мови для середніх шкіл, який вийшов двома виданнями. Надзвичайно інтенсивною була її співпраця з карпаторуською студією Словацького радіомовлення.
Від лютого 1949 року доля Олени Михайлівни була пов’язана з Пряшевом, куди її чоловіка разом з карпаторуською студією Словацького радіомовлення перевели ще влітку 1947 року. Радіус її діяльності у Пряшеві (як і раніше на Закарпатті та в Братиславі) був надзвичайно широким. Разом з Федором Лазориком вона працювала редактором та коректором тижневика «Пряшевщина», викладала російську мову на курсах для вчителів та на курсі орфоепії для студентів драматичної школи при Українському національному театрі. Дуже активною була співпраця О. Рудловчак з культурно-просвітним відділом Української Народної Ради Пряшівщини, а після її скасування – з Культурним союзом українських трудящих, зокрема, з її жіночою секцією. Вона стояла біля джерел заснування Гуртка українських письменників при Словацькій секції Союзу чехословацьких письменників. Входила до редколегії новозаснованого альманаху «Дукля» і вже в першому його номері під псевдонімом Е. Травкіна опублікувала статтю до 75-річчя з дня смерті Н. Некрасова (с. 144-149). Однак основним полем її діяльності було радіомовлення, в будинку якого знаходилася і її сімейна квартира. Радіо тоді було центром культурного життя русинів-українців Пряшівщини. Туди сходилися стежки з цілого краю. Спочатку вона працювала позаштатно, а з 1950 р. – штатним режисером та драматургом. Одночасно вона очолювала драматичну секцію українського відділу Спілки словацьких письменників і викладала російську мову та літературу на заочному відділенні Вищої педагогічної школи Братиславського університету в Пряшеві. Тісною була і її співпраця з Українським національним театром.
Праця в радіомовленні була надзвичайно важкою. Недосконале технічне устаткування та коливання електричного струму змушували записувати передачі лише ночами. До технічних недоліків долучалася недосвідченість редакторів та співробітників. Згодом розпочалися політичні «чистки», пов’язані з інтригами, наклепами. Та і в тих екстремальних умовах радіо робило велику справу на ниві поширення культури і освіти серед українського населення Пряшівщини. А подружжя Рудловчаків віддавало радіостудії не лише весь робочий та вільний час, але й свої серця. Заради радіомовлення Олена Михайлівна в 1953 р. відмовилася від привабливої посади штатного викладача на кафедрі російської мови і літератури новозаснованої Вищої педагогічної школи в Пряшеві.
Натомість у 1954 р. вона після успішного конкурсу вступила в інтерну аспірантуру за спеціальністю «російська література» в Чехословацько-радянський інститут Словацької академії наук у Братиславі (керівник академік Андрей Мраз). Темою своєї кандидатської дисертації обрала життя і творчість Олександра Духновича. Оскільки ні в Братиславі, ні, тим більше, у Пряшеві, не було відповідного керівника такої праці, Олену Михайлівну було направлено у Прагу, де її науковою підготовкою зайнялися: проф. Юліус Доланський та доц. Іван Панькевич. З того часу життя і творчість О. Духновича стали домінантою її наукових зацікавлень.
Аспірантський період був для неї надзвичайно важким. На невеличку стипендію їй доводилось майже щомісяця а інколи і частіше, їздити на консультації в Братиславу та Прагу. За кордон, де знаходилися основні джерела для її кандидатської дисертації, її довго не пускали. Навіть у рідне Мукачево, де жили батьки Олени, її пустили лише після 14-річної розлуки з ними – восени 1953 року (після смерті Сталіна). Заборону виїзду за кордон з неї остаточно було знято лише в 1957 році. Правда, їй дозволили виїжджати лише у країни «соціалістичної співдружності». Спочатку вона побувала в Москві, потім у Києві, Львові, Ужгороді, Берегові. У кожному з цих міст вона зосереджувалася на праці в архівах та бібліотеках. За допомогою місцевих дослідників, з якими вона дуже швидко нав’язала контакти, їй вдалося підняти цілі пласти до того часу невідомих першоджерел. Найбільше матеріалів вона знайшла в рукописному відділі Наукової бібліотеки ім. Стефаника у Львові за допомогою своєї землячки Наталії Шкирпан-Бережної. В Ужгороді вона мала доступ до 40 ящиків необроблених карпатознавчих матеріалів. Чимало нових карпатознавчих матеріалів вона знаходила в архівах Праги. У бібліотеках вона зосереджувалася на закарпатоукраїнській пресі ХІХ століття. Фотокопіювала та ексцерпувала не лише матеріали до теми своєї дисертації, але й до майбутніх науково-дослідних тем.
У 1957 році вона серйозно захворіла і понад рік лікувалася. Тим часом, помер її керівник Іван Панькевич (в лютому 1958 р.) і їй самотужки довелося завершувати роботу. У 1959 р. на власні кошти вона виїхала в Будапешт. Бездоганне знання угорської мови дозволило їй дуже швидко здобути довір’я угорських карпатознавців, архівних та бібліотечних працівників. У Будапешті назустріч їй пішло і чехословацьке посольство, на кошти якого вона могла фотокопіювати все, що вважала потрібним.
Під час аспірантури (продовженої через хворобу із запланованих трьох – на п’ять років) вона зібрала багаті, до того часу невідомі матеріали, на підставі яких успішно захистила кандидатську дисертацію і стала науковим працівником Чехословацько-радянського інституту САН в Братиславі. Передбачалося, що цей інститут відкриє у Пряшеві свою філію, однак після пряшівської наукової конференції про чехословацько-українські взаємини влітку 1960 р. ця альтернатива відпала.
У жовтні 1960 р. Олена Михайлівна поступила на роботу старшим викладачем кафедри української мови і літератури Університету ім. Шафарика у Пряшеві. Викладала українську літературу, спецкурс із закарпатоукраїнської літератури та інші дисципліни. Тут вона габілітувалася на доцента.
У 1966 р. її було призначено завідувачкою Дослідного кабінету україністики. Будуванню цього науково-дослідного закладу, що виник на базі Кабінету народної словесності, заснованому 1960 році, вона присвятила багато сил та енергії, перетворивши його у найвизначнішу базу наукового дослідження мови, літератури та фольклору українців Закарпаття (головним чином, його пряшівського регіону) та чехословацько-українських культурно-літературних взаємин. ДКУ вона очолювала до виходу на пенсію 1986 року, тобто повних двадцять літ. Спочатку працювала у вченому званні наукового співробітника, від 1969 р. – у званні старшого наукового співробітника, а від 1982 р. – у званні провідного наукового співробітника.
На хвилях «Празької весни» 1968 року її було призначено керівником наукових аспірантів зі спеціальності «теорія літератури» та «історія української літератури». Окрім того, вона була координатором факультетського україністичного проєкту «Українці в ЧССР».
Олена Михайлівна багато уваги присвячувала матеріальній розбудові кабінету, його технічному обладнанню, заснуванню архіву, бібліотеки, налагодженню контактів з домашніми і закордонними установами, організації наукових конференцій, семінарів, польовим дослідженням, фаховому ростові працівників тощо. Сама була прикладом у роботі. Була вимогливою до себе, але не менш вимогливою й до інших, головним чином, до своїх підлеглих.
Працювати тоді доводилось у дуже складних умовах, бо ні тодішнє керівництво кафедри, ні керівництво факультету не сприяли роботі кабінету. Особливо важким був період після серпня 1968 р., коли внаслідок «чисток» двоє з чотирьох наукових працівників Дослідного кабінету україністики були звільнені з роботи, а сама Олена Михайлівна ледь-ледь утрималася на роботі. Зате вона весь час знаходилася під суворим наглядом органів безпеки. Крайком Комуністичної партії в Кошицях заборонив їй розпочати процес захисту професорської габілітації. Докторську дисертацію їй було запропоновано захищати в Москві за умови, що її буде подано російською, а для словацьких органів перекладено словацькою мовою. Від такої пропозиції вона категорично відмовилася, вважаючи переклад з української на російську і словацьку зайвою тратою часу та дискримінацією її рідної української мови. До смерті вона залишилася доцентом та кандидатом наук, хоч своїми знаннями та публікованими працями вона перевершувала всіх тодішніх пряшівських карпатознавців з професорськими титулами, здобутими не за науку, а за «політичну заангажованість».
Та і в тих несприятливих умовах двадцятирічний період праці О. Рудловчак в Дослідному кабінеті україністики був кульмінацією її наукової діяльності.
Великим життєвим ударом для неї була смерть чоловіка Андрія в 1977 році, з яким вона прожила 37 років щасливого сімейного життя і який був для неї опорою в усіх її починаннях. Після його смерті надійними помічниками Олени Михайлівни стали її діти, зокрема син Володимир, який зайняв позицію «голови сім’ї». Гармонійна сімейна злагода була для неї стимулом і для наукової роботи.
І після вимушеного виходу на пенсію в 1986 р. науково-дослідна робота Олени Рудловчак на ниві карпатознавства не припинялася, а в багатьох випадках ставала ще інтенсивнішою, бо дослідниця була позбавлена педагогічних та адміністративних обов’язків.
До початку ХХІ століття була дуже активною пенсіонеркою. Ходила на всі збори пряшівської української громади, брала участь у наукових семінарах і конференціях, виступала в пресі та по радіо, була членом журі на змаганнях читців-декламаторів тощо. Працювала дуже інтенсивно, не знаючи відпочинку, зокрема, над четвертим томом «Творів» О. Духновича.
Офіційне ставлення до неї рідної Закарпатської України довгі роки було вкрай ворожим. 14 років її не пускали навіть на відвідини батьків, вважаючи її «зрадником батьківщини».
Її «неофіційні» зв’язки з рідним Закарпаттям завжди були дуже інтенсивними. На початку 1985 року вона забрала до себе важко хору маму і зразково дбала про неї. Виконуючи її волю, наприкінці того ж 1985 року вона повезла маму до рідного Мукачева, де та через короткий час (15 листопада 1985 р.) померла і була похована у сімейному гробівці разом з чоловіком Михайлом (помер 27 липня 1962 року).
Від студентських років вона підтримувала дружні зв’язки з письменником, фольклористом та літературознавцем Петром Лінтуром, з проф. В. Микитасем на ниві видання антології «Поети Закарпаття» та першого тому «Творів О. Духновича», з архімандритом Мукачівського монастиря о. Василієм (Проніном), який допоміг їй роздобути не один цінний документ з церковної історії Закарпаття, з Ярославом Штернберґом, Оленою Закривидорогою, Юрієм Станинцем, Ганною Божук, Юрієм Саком, Оленою Почекутовою, Софією Сорокою, Марією Фущин, Іваном Чендеєм, Юрієм Шкробинцем, Валерієм Падяком, Володимиром Фединишинцем та ін.
Офіційне визнання її заслуг перед Закарпатською Україною Олені Михайлівні дісталося лише в січні 2001 року, коли її було іменовано Почесним доктором («Doktor Honoris Causa») Ужгородського Національного університету, а окремою книжкою видано бібліографію її праць разом з життєписом, автобіографією та іншими додатками.
З того часу на території УжНУ періодично відбуваються наукові семінари під назвою «Рудловчаківські карпатознавчі читання». На жаль, стан здоров’я вже не дозволяв їй брати особисто участь у цих «Читаннях». У 2002 р. група її закарпатських друзів зняла про неї телевізійний фільм, який з успіхом демонструвало Закарпатське телебачення.
Велику радість і потіху вона мала з дітей, які, живучи у Празі, зразково дбали про неї. Син Володимир був одним з кращих економів та фінансистів Чехословаччини. Певний час займав посаду заступника міністра фінансів уряду Чехословаччини, після 1993 року – Чеської республіки. На жаль, невиліковна хвороба в 2003 році звела його в могилу в молодому віці, що спричинило матері неймовірний біль. Вона часто їздила до дочки Марії в Прагу, однак довго там не затримувалась, бо тягло її додому до Пряшева, де в неї був затишний особняк з багатою бібліотекою і де на неї чекали розпочаті й не закінченні наукові роботи, головним чином, четвертий том «Творів» О. Духновича. Тільки після закінчення роботи над четвертим томом «Творів» Духновича вона погодилася переселитися у Прагу.
Надмірна працьовитість та життєві негаразди негативно впливали на стан її здоров’я.
Останніх два роки вона з пряшівської хати майже не виходила, хіба що до Церкви св. Івана Хрестителя, яка знаходилася поблизу її помешкання. Однак науково працювала і надалі.
З 2005 року Олена Михайлівна часто хворіла. 16 липня 2008 р. в неї стався інсульт. І хоч вона мала хорошу опіку і від доньки, і від лікарів, проте стан її здоров’я погіршувався.
16 листопада 2007 року о 23 годині вона відійшла у засвіти на 89 році життя, прийнявши перед смертю Святі Тайни. 21 листопада греко-католицький похоронний обряд у пряшівському Будинку скорботи виконав священник Кафедрального храму св. Івана Хрестителя.
У похороні брала участь велика кількість людей, які її знали, любили й шанували – її рідня, друзі, співробітники. Із Закарпаття був лише троюрідний племінник Корнелій Добош.
Похована на Ольшанському цвинтарі у Празі біля сина Володимира.
До 100-річчя від дня народження Олени Рудловчак на філологічному факультеті УжНУ відкрито кімнату-музей її імені, матеріали та експонати до якої – усю наукову бібліотеку, особисті речі, частину меблів з пряшівської оселі Рудловчаків, передав академік М. Мушинка та дочка Маруся, виконуючи заповіт Олени Михайлівни.
За матеріалами науково-мистецького часопису «Екзиль», 2019, № 1.