Олександр Блест (Блестів, Блистів; пластове псевдо Гайдамака) народився 4 лютого 1916 р. в Хусті – член і організатор пластового руху на Закарпатті та загонів Карпатської Січі. 16 березня 1939 заарештований мадярами і ув’язнений у Хусті. Засуджений до смертної кари, страчений поблизу Стеблівки.
Його біографію знаходимо у книзі С. Папа «Пластовий альманах».
Народився 4 лютого 1916 року в Хусті. Став пластуном як учень четвертого класу народної школи, вступивши у гурток «Рисі» під проводом О. Вовка (цей гурток став пізніше основою для створення куреня старшопластунів «Самітні Рисі»). Навчаючись у гімназії, О. Блистів мав конфлікт із тодішньою професоркою Соколовською. Саме тому його почали переслідувати – і він не зміг закінчити гімназію. Отже, він продовжив свої студії в іншій українській гімназії у Модржанах недалеко від Праги. Поступив на філософський факультет у Празі. Але Олександр не пориває зв’язки з Пластом. Він увійшов до команди СУПЕ (Союз українських пластунів емігрантів). Був на таборах у Солочині біля Сваляви тощо.
Під час таборування 1938 року Краєва Пластова Старшина іменувала його скаутмайстром і призначила інструктором української мови, історії та географії І Лісової Школи у Солочині. Був обраний членом Головної Команди УПУКУ (Українського Пластового Укладу Карпатської України). 15 березня 1939 року пішов на Красне Поле… Боронив Батьківщину…
По битві на Краснім Полі залишився у Хусті. Він мусів опікуватися двома меншими братами. Тому перші дні мадярської окупації О. Блистів переховувався. Та один із сусідів зрадив його, і мадярські жандарми його арештували. Олександра Блистіва помістили у хустську в’язницю. Уночі поставили його перед судом Мадярської народної ради міста Хуста. Рада винесла вирок – смертна кара. …Знайшов у кишені папірець, знайшлася й шпилька. Проколює палець руки. Шпилькою, змоченій у власній крові, починає писати: «Я, Олександер Блистів, 23 річний з Хусту, іду на смерть за те, що я любив свою рідну Україну». Папірець сховав під ніжку стільця.
Цей епізод був екранізований Тарасом Химичем у художньо-документальному фільмі «Срібна Земля».
Перед воротами хустської в’язниці від рання до пізньої ночі граються діти. Раптом вони розбіглися. З тюрми виїхало вантажне авто. На нім, між двома жандармами, стояв Олександр Блистів. Він показав дітям свої зв’язані руки, і все вони зрозуміли. Авто звернуло вліво. Один з хлопців махнув рукою у бік машини. З двору зразу ж виїхали два хлопці на велосипедах. Авто їхало у бік Сокирниці.
Хлопці летіли щосили, і тут почули два постріли. За хвилину вантажне авто поверталося. На ньому були обидва жандарми, але в’язня вже не було. Хлопці гнали далі за село. Дивилися по обох боках дороги. Виїхавши на поле, що перед Стеблівкою, побачив у рові при дорозі, лежачого долілиць Олександра Блистіва. З його голови стікала ще тепла кров. Його застрілили у голову, ззаду.
Блест у свої 23 роки справді став іконою визвольної боротьби Закарпаття у 1939 році.
Про умови формування характеру, ідейних переконань юнака можемо судити з оповідання-спогаду його побратима Андрія Гарасевича, опублікованого на сторінках «Пробоєм» ще 1941 року, але досі не акцентованим для читацького загалу.
Андрій ГАРАСЕВИЧ
ПОБРАТИМИ
(Спогад)
Памʼяті Олекси Блеста
На дворі стояло прозоре осіннє пополуднє. Сонце відбивало проміння на бляхах домів, вітер шарудів каштанами. У повітрі тремтіла осіння вологість.
З довгої неохайної жовтої будови, на якій пишався оббитий бурями та негодами напис «Русская народная школа», ринули багристою гурмою діти.
Малі, пообдирані розбишаки, неначе бриски живого срібла, порозбігались з криком та вереском у вир брудного жидівського містечка.
А від будов лягали сині тіні, тарахкотіли фіри, гриміли авта, закутуючи світ в гори задушливого пороху.
Так радісно було двом товаришам «сусідам» з однієї шкільної лавки вирватися на вільний світ після довгого, втомного сидження, так приємно було простягнути до безконечної блакиті рученята, і дати відчути силу дзвінкого голосу.
Вони грались на локомотиву: збивали ногами золотистий порох, що бухав наче пара з-під коліс паротягу, тяжко тупаючи перебігали вулиці, рівномірно сопіли і дмухали.
Станули аж за містом, задихані й облиті потом.
– От, я тобі зараз покажу, Васи, якого я лука змайстрував, – сказав більший з них, очевидно трохи старший і статечніший хлопчина, якому мабуть було на порозі 10 літ.
Він був убраний в заяложену селянську сорочину, з такими ж полатаними штанятами, і босий.
– Твій лук – це нічого. Слабкий дуже. Ним нічого не зможеш вбити. А я зробив лук із залізною стрілою. Такі луки козаки робили…
При цьому він діловито розмахував руками.
– Але мій лук є легший і далі несе, – боронив свого майна білявий Василь. – Важка, залізна стріла далеко не долетить!
Він був вдягнений по-міщанському, ясноокий і повновидий.
– Такий лук скоро зломиться. Таким луком нічого не прошиєш. А ходи-но зі мною! Я тобі покажу, де я його скрив.
Хлопці вийшли з міста і пішли полями. Осінь погладила ліси, розкучерявила й озолотила їх. Під ногами сіріло хабаззя, ноги вгрузали в чорну землю, що розорана розкинулася, чекаючи плоду – озимини. А далеко біліла свита сіяча. І за ним в повітрі тягнулася смуга зерна.
Хлопці перебігли довгий залізний насип і збігли в долину.
– І нікому ані слова про те, де я його скрив. А то люди вкрадуть…
Передерлися через лози, перейшли в брід болотисту густицю і шмигнули комишами. Провадилися за руку. Ставало темно від комишів і ноги грузли в болоті.
– Куди ж ти мене, Олексо, ведеш, в таке багно. Та ж на мене дома будуть сварити, коли такий заболочений прийду.
Олекса на хвилину зупинився, роздув ніздрі, оглянувся двічі і сказав:
– Вже недалеко. Тепер схились, щоб голову не розбив. Ще продеремся крізь оці кущі.
Комарі тяли голі ноженята, але руки не пускали одна одну. Ще хвилина – і хлопці стояли на малій, буйною зеленою травою і комишами порослій галявині.
– Тут я працюю і живу тут, – говорив Олекса. – Батько мій хорий, і я не можу бути коло нього. Мама торік померла… – його чоло споважніло. – І я сплю у тітки, а днюю тут. Тут я і лук зробив…
Він підійшов до куща, що стояв посередині галявини, розхилив віття і витягнув довгий загнутий предмет, що ніс горде наймення воєнного лука.
– От і він, – говорив майстер, гордо споглядаючи на свій твір. Стріла була залізна і важка, хоч нею мури гати. – А от, покажу тобі, як з нього стріляти.
Василеві нова забавка сподобалась. Він вже навіть забув, що комарі потяли його білі ноженята, що комиші порізали тонку шкіру його рук, забув про те, що дома його лаятимуть, коли прийде так пізно і ще такий заболочений.
Він з зацікавленням, розкривши рота, дивився на свого бадьорого товариша, що напинав лук з залізною стрілою. Тятива затремтіла, і в кущах зашаруділо.
– Видиш? – радісно крикнув Олекса, – як летить! Козацька стріла! – Га? Отут, на отім огнищу і викував її.
Обидва вони мов миші поскакали до куща по стрілу.
– Дай, нехай я стрілю тепер, – просив Василь, – і за хвилину стріла була знову в кущах.
Забава розгорілася.
Поволі небо почало багрітися, день схилявся до заходу, надворі похолодніло, але роз’яреним забавою хлопцям не хотілося вертатись додому.
А як обридло вже стріляти з лука, вони пурхнули, як два горобці, вилетіли з кущів і побігли полем далеко-далеко, де синів осінній туман, де синіли лісисті гори і де за ними світило до сонця дзеркальне плесо Тиси. Сиділи на крутому березі, ноги звисали вниз, під ними крутилася чорна вода.
– Ти роджений тут, в Хусті? – питав Василь.
– Так, я народився тут, на цій землі, – відповів його побратим з гордим жестом. – Одначе мій дід – з Галичини. Козак був, нівроку. Ланци рвав. Називався Михайло Блистів.
– Але ж ти називаєшся Блест!
– Так, але моє імʼя перемінили мадяри і чехи. Мого діда били мадяри. Кров текла. Довго сидів у тюрмі. Потім вирвався, підплативши сторожа. Втік у ліси. Годувався корінням так, як я тепер. Я був тоді дуже малий, пам’ятаю, як раз вночі заскрипіли двері й увійшов мій дід. Був страшний. З бородою, вусами, обдертий. Хату нашу шандарі стерегли, але дід так заховався, що його не злапали. Його пригнав голод до хати. Мати йому скоро мелай зварила на вечерю. Не був дідо довго в нас. Напохапки вечерю з’їв при незасвіченому столі, поблагословив мене, дав мені книжечку і зник. Надворі була чорна ніч, і дощ осінній падав. Все замовкло. Аж за пару хвилин зірвалася метушня і почали падати стріли – і від того часу я діда свого не бачив. Кажуть люди, що в Тису його вкинули…
Хлопець замовчав, і очі його стали мутні. Від Тиси віяв вітер, і скуйовджував волосся.
– Чого ж твого діда мадяри заперли?
– Тому, що бурив людей проти панів, тому що їм роздавав такі книжечки, як і мені.
Він розіпняв скорим рухом сорочину на грудях і витягнув маленьку книжечку, на якій стояв напис: «Малий Кобзар».
– Кобзар! – скрикнув Василь. – Я знаю. Його написав Тарас Шевченко!
Олекса розгорнув книжечку, листки якої мали завжди намір розлетітися з вітром по всіх сторонах світу…
– А ці рядки мені дідо завжди читав:
…свою Україну любіть,
любіть її воврем’я люте,
в останню, тяжкую мінуту
за Неї Господа моліть…
– Тепер знаєш, чого я цього лука змайстрував з залізною стрілою? – спитав по хвилі мовчанки, пильно вдивляючися в очі Василеві.
– Знаю, – відповів хлопчина.
Очі йому горіли.
Сутеніло… Сонце зникало за синіми горами, червонило востаннє плесо Тиси і відпливало з нею ген-ген за обрій.
Падала зоряна ніч на буйні хлоп’ячі голови…
«Пробоєм». – 1941. – Ч. 3. – С. 141-144.
Довідка:
Гарасевич Андрій (13.08.1917, Львів – 24.07.1947, трагічно загинув поблизу м. Берхтесґаден, Німеччина) – письменник. Закінчив гімназію в Ужгороді, навчався в музичній школі Софії Дністрянської, на правничому та філософському факультетах Карлового університетуту (Прага). Від 1945 – у таборах для переміщених осіб (Західна Німеччина). Учителював у табірній гімназії, виступав з концертами як піаніст, захоплювався альпінізмом. Друкувався від 1935 (г. «Вперед», Ужгород; «Напередодні», Львів та ін. виданнях). Ранні вірші часто підписував псевдонімом Василь Сурмач. У кращих своїх поезіях Гарасевич, долаючи впливи львівських і празьких поетів, виявляє себе добротним майстром форми, вдало відтворює як суспільно-філософські мотиви, так і ліричні переживання особистості (поема «Плач Єремії», цикли віршів «Самотність», «Визов», «Стара Прага»). Поезії Гарасевича зібрано в книзі «Сонети» (Прага, 1941) і «До вершин» (Нью-Йорк, 1959, передмова Б. Кравціва). Гарасевичу належить низка прозових творів: новели «Очарована душа» (про М. де Сервантеса) і «Апасіоната» (про Л. ван Бетговена), спогад «Побратими» (про Олександра Блеста), есеї про альпінізм («Все вище»), про Є. Маланюка (ЕСУ).
Могила Олександра Блеста в лісі поблизу Стеблівки
Пластуни на могилі свого патрона