До дев’яностоліття Степана Жупанина (1936-2005)
Його ім’я перекладається з грецької мови як «вінок», а твори сьогодні сприймаються поетичним вінком духовного саду України. У них відсвічують карпатські сніги, пахнуть стрункі смереки й гірські луки, видзвонюють срібні карпатські потоки та дзеленькочуть дзвониками полонинські отари. Вірші поета назавжди вписані в золоту скарбницю української літератури для дітей, вони введені до шкільних програм і підручників, покладені на музику кращими композиторами.
Народився Степан Жупанин 18 січня 1936 року в селянській хатині на околиці містечка Іршава, у багатодітній родині. Його дитинство минуло на березі річки Синявки, між горами, вкритими садами і луками з пахучим чебрецем та карпатськими дзвониками. Поруч із хатою знаходився вигін, і дитинство майбутнього поета пройшло за випасом худоби, з народними казками, піснями та невигадливими іграми сільських пастушків. Старша сестра Ганна рано навчила братика читати, і коли в хаті Жупанинів зимовими вечорами збирались на вечорниці сусіди, малий на прохання дорослих читав казки та оповідання, які сам приносив з бібліотеки. Трохи старшим Степанко грав на сопілці, співав коломийки, які чув з уст батька, родичів та сусідів. На вечорницях лущили квасолю, очищали качани кукурудзи, навіть дерли пір’я, і діти з радістю допомагали дорослим у праці, прислухаючись до розмов та історій з уст оповідачів. Тут хлопчина, вочевидь, відчув красу рідного слова.
Не випадково після закінчення школи за порадою улюбленої вчительки Любові Василівни Гаврилик обирає фах вчителя української словесності. На той час хлопець уже мав зошит з власними віршами, деякі з них виконував навіть зі шкільної сцени.
Першу збірку «Бджілка» Степан Жупанин видав у 1959 році під час навчання на історико-філологічному факультеті Ужгородського державного університету. Мелодійність його віршів відзначили відомі композитори, зокрема легенда музики Закарпаття Дизидерій Задор, неповторний мелодист Анатолій Кос-Анатольський, які створили перші пісні на слова Степана.
Писав Степан Ілліч легко, адже добре знав свого читача – працював учителем. Протягом життя поет видав близько тридцяти поетичних книжок для дітей, серед яких «Сестрички-смерічки» (1962), «Світле озерце» (1975), «Вівчарик» (1980), «Смерековий край» (1985), «Лісовий світанок» (1986), «Рассвет» (М., 1987), «На високій полонині» (1993), «Сто загадок» (1993), «Чому плакала зозуля» (1994), «Моя абетка» (1997). Укладач читанок для початкової школи «Сонячний світ» (1972), «З чого починається Вітчизна» (1987), «Верховиночка» (2003).
Із 1974 року Степан Ілліч працював викладачем в Ужгородському університеті, у 1982-1987 роках був завідувачем кафедри гуманітарних дисциплін, 1987-1992 роках – кафедри педагогіки, психології та методики викладання. Саме тоді він розпочав свою наукову діяльність, пов’язану з дослідженням сприймання дітьми художнього слова. Захистив дисертаційні дослідження, здобувши науковий ступінь доктора педагогічних наук. Професор В. Гомоннай так відгукувався про С.Жупанина: “Його заняття зі студентами відзначалися науковою ерудицією, логічністю, емоційністю”. А лауреат Шевченківської премії поет і вчитель Петро Мідянка, колишній студент С.Жупанина, каже: “Пригадується за кафедрою його постать. Завжди щирий, схвильований, натхненний. Ми любили його лекції”.
З 1993 року Степан Жупанин працював у Закарпатському інституті післядипломної педагогічної освіти як професор кафедри педагогіки, психології та суспільних дисциплін. Він виступав перед педагогами краю, укладав програму з літературного краєзнавства, розробляв методичні рекомендації з викладання мистецьких дисциплін. Особливо полюбляв практичні заняття, що проходили безпосередньо в школах: саме там, як поет і науковець, він вивчав поведінку й реакції дітей, спостерігав шкільне життя, яке згодом ставало сюжетами його віршів.
Наукові праці: «Виховання в учнів естетичного ставлення до природи» (1980), «Формування естетичного ставлення до мистецтва» (1991), «Педагогічні основи формування в молодших школярів художнього образу природи» (1995), «Розвиток учнівської образотворчості» (1997) – отримали схвальні відгуки у колі науковців та педагогів-практиків.
Степан Жупанин у повсякденні був скромною людиною, яка, однак, носила в собі жагу творчості. Так, якось у 90-ті рр. педагог відвідує знамениту Павлиську школу на Кіровоградщині – школу, у якій Василь Сухомлинський вибудовував навчання та виховання дітей по-новому. Разом із заслуженою вчителькою Жанною Сухоліт письменник зібрав по крупинках спогади учнів Марійки Підгірянки про неї, а також маловідомі її твори періоду роботи вчителькою на Закарпатті – вийшов неоціненний збірничок народної пам’яті про видатну письменницю-педагога. Степан Ілліч любив торувати стежки, де вважався першопрохідцем. Так, перед смертю поета побачила світ хрестоматія з літератури рідного краю «Верховиночка» (Київ,2003), де він вперше осягнув шлях розвитку дитячої лектури на Закарпатті від найдавніших часів.
Відчайдушна захоплена праця на ниві педагогіки та художнього слова принесла свої плоди: письменник стає лауреатом літературної премії ім. Лесі Українки – найвищої нагороди в галузі літератури для дітей в Україні, чим дуже пишався.
Перша збірка Степана Ілліча починається символічно:
Посадив я вишню у саду,
Посадив гіллясту, молоду.
.Ой не злися, вітре, це дарма.
Не страшна вже вишеньці зима.
Сад його поезій – і наш, він завжди сонячно теплий, зі щедрим урожаєм виплеканих з любов’ю плодів.
Лідія Ходанич,
кандидат педагогічних наук, доцент