«Великі люди – як монументальні будівлі. Хто близько стоїть, величі їх не бачить… Треба відійти, щоб обкинути їх оком від гори аж до долу…» – писав Богдан Лепкий [12, с. 1]. Очевидно, сьогодні ми наближаємося – подивовані і вражені – до осягнення величі й глибинності постаті національного подвижника, народного провідника, Президента Карпатської України, педагога, священника, науковця, письменника, політика, громадянина – Августина Волошина.
Августин Іванович Волошин народився 17 березня 1874 року в селі Келечин Волівського округу (нині Міжгірський район) в сім’ї священника. У 1893 році він був прийнятий до першого класу Ужгородської гімназії. Навчання велося угорською мовою, учням заборонялося розмовляти між собою по-руськи. «Однак А. Волошин не забував про рідне слово, готувався до праці між своїм рідним народом» [13, с. 7]. По закінченні гімназії А. Волошин навчався на теологічному факультеті Будапештського університету ім. Пазманя. Через хворобу він не зміг завершити освіту і повернувся в Ужгород, де закінчив теологічний ліцей. 1897 року Августин Волошин висвятився і став працювати капеланом Ужгородської Цегольнянської Преображенської церкви. Цього ж року він розпочав педагогічну роботу в учительській семінарії, з якою пов’язана більша частина його життя та діяльності. З 1900 до 1917 рр. він був її професором, а з 1917 до 1938 рр. – директором цього закладу. Протягом довгих років педагогічної праці в семінарії він викладав фізику, математику, граматику, стилістику, педагогіку, дидактику, логіку, психологію, методику та інші дисципліни. З усіх цих предметів написав шкільні підручники і став провідним вченим-педагогом краю.
З 1927 року відомий лист Августина Волошина, на той час посла Чехословацького парламенту від Християнської народної партії, що опікувався справами шкільництва, науки і культури, до Василя Сулинчака – молодого викладача історії Хустської гімназії, який згодом, з 1934 до 1945 рр., стане її директором. Лексика, фразеологія, стилістика і правопис листа однозначно українські. Вони характеризують ту мовну орієнтацію А. Волошина, якої він дотримувався в освіті, й засвідчують уболівання його за українське національне шкільництво на Закарпатті, за виховання підростаючого покоління відданим справі великого чину: «Єсли як національна одиниця, жити хочеме, мусиме мати свою народну, ясну, певну орієнтацію. Знати, кто мы, что хочеме. Як то и пословиця каже: “Ближша сорочка, як кожух, мильший брат, як сват”, так и туй національна приналежность мусить іти постепенно: любити своих найближших братов по языку и вѣрѣ, любити тутешних, а потом закарпатских русинов, передовсѣм греко-католиков, а так дальше русинов Украины, русских Россіѣ, славянов других…» [21, с. 214].
На зламі століть Августин Волошин утвердився в народовецьких переконаннях, які завдяки його послідовній діяльності в різних сферах суспільного життя набувають програмного, ідеологічного вигляду. Цей і наступні факти свідчать не тільки про те, що Волошин переймається українським майбутнім своєї нації, а й добре дбає, щоб воно таки було українським.
Від самого початку діяльності Августин Волошин працював також як журналіст. У 1903 році став редактором єдиної руської газети «Наука», був одним із засновників і співпрацівників тижневика «Русин» та щоденної газети «Русин». З 1902 до 1924 рр. він упорядковував щорічний календар «Місяцеслов». Матеріали виходили у періодичних виданнях «Українське слово», «Підкарпатська Русь», «Кооператива», «Учительський голос», «Благовісник».
Ще однією гранню його діяльності стало заснування акціонерного товариства «Уніо», яке займалося не тільки фінансовими справами, але й благочинно видавало підручники, церковну та просвітницьку літературу рідною мовою для рідного народу. Августин Волошин був ініціатором створення культурно-освітнього товариства «Просвіта», яке на Закарпатті організувало сотні читалень, самодіяльних хорових і драматичних гуртків, проводило ліквідацію неписьменності, теж видавало найрізноманітнішу літературу [16, с. 101-104; 17, с. 124-127].
Будучи людиною заможною і матеріяльно незалежною, Августин Волошин фінансував чимало громадсько-культурних організацій і видань (газети, журнали, педагогічні, наукові, спортивні, театральні, жіночі, молодіжні товариства), підтримував дитячі сиротинці, жертвував власні маєтки, зокрема в Ужгороді, під їх організацію. Зберігся спогад вихованки одного з Волошинових сиротинців п. Анастасії Халахан: «…для мене, як і для інших 22-х дівчат-сиріт, що виховувалися у приватному сиротинцю Волошиних, “мама” і “тато”, так ми їх називали, – це були святі люди. Вони оточили нас такою опікою, якої ми не знали навіть від рідних батьків, (…) забезпечили щонайменше триразове щоденне харчування, одягом, (…) навчання, виховання, розвиток творчих здібностей кожної дитини… Мали свій хор, яким керував відомий митець Микола Аркас, танцювальну групу… Вивчали німецьку мову, вишивали…» [20, с. 122].
Та все ж в історії Закарпаття Августин Волошин залишився перш за все політиком, хоча, на думку нинішніх дослідників діяльності Волошина, чистою політикою він займався мало [13, с. 11]. Він не був політиком-професіоналом, але обставини його життя і життя Закарпаття складалися так, що він був змушений займатися політичною роботою.
Августин Волошин уважно слідкував за подіями Першої світової війни, розпаду Австро-Угорської монархії, державотворчими процесами на Закарпатті, однак відкрито політичних поглядів ще не проголошував. Це сталося, коли в середовищі учительської інтелігенції на рубежі 1917-1918 рр. знайшлися однодумці. У вересні 1918 року на одному з таємних зібрань, де були присутні сьогодні відомі закарпатські громадсько-політичні діячі українського спрямування – А. Штефан, В. Гаджеґа, І. Фленько та ін. [15, с. 113], було вирішено розпочати підготовку акції злуки з українськими землями. Саме за дорученням А. Волошина 21 жовтня 1918 р. до Відня відбув А. Штефан з метою обговорення можливих варіантів злуки закарпатських земель з Україною [9, с. 114; див.: це вид., розділ 14 статті А. Штефана]. Внаслідок діяльності цієї групи інтелігенції розпочався процес національного самоусвідомлення місцевого населення краю, організатором якого був саме Августин Волошин.
Він став одним з ініціаторів утворення Ужгородської народної ради – одного з перших політичних інститутів, що представляв народні інтереси, а згодом брав участь в об’єднанні народних рад. У січні 1919 р. разом з іншими представниками Ужгородської народної ради прибув до Будапешта, де зустрівся із чехословацьким послом М. Годжою для обговорення питання щонайшвидшого вирішення проблеми на користь об’єднання жителів краю з чехами і словаками, якщо унеможливиться подібне щодо України. Чому пріоритетним став саме цей союз, влучно міркував сам А. Волошин у розмові з Вікентієм Шандором: «Ми мусили шукати якусь реальну розв’язку, причому не хотіли бути довше зв’язані з Мадярщиною, а наше з’єднання з Україною не було можливості здійснити, головну роль тоді повсюди грала військова сила, якої у нас не було. Про чехів як народ ми дуже мало знали, але в той час був це єдиний правильний вихід із положення: зв’язати нашу долю зі слов’янським народом…» [22, с. 31]. Врешті, завдяки представникам місцевої еліти, одну із ключових ролей в якій почав відігравати аристократ Августин Волошин, проблема була винесена і на міжнародне обговорення, а Паризька мирна конференція рекомендувала не включати Закарпаття до складу Угорщини, що фактично й визначило його подальшу долю.
У часи функціонування тимчасового уряду Підкарпатської Русі – Директорії, з 12 серпня 1919 р. до 17 березня 1921 р. А. Волошин був його членом. На авторитетного політика він перетворився, коли його обрали заступником голови Центральної руської народної ради, яку очолив А. Бескид [3, с. 109]. Згодом, 1 жовтня 1919 р., А. Волошин увійшов до складу комісії із встановлення кордонів зі Словаччиною, де проявляв принциповий підхід до важливої проблеми [3, с. 111].
Віднянський С. В., Вегеш М. М. Августин Волошин і Карпатська Україна в історії українського державотворення: монографія. К.: Інститут історії України, 2021. – 372 с.
«Роль і місце А. Волошина у цих швидкоплинних подіях свідчать про те, що представники тогочасної інтелігенції за покликом серця відгукнулися на найактуальнішу проблему й взяли на себе неабияку міру відповідальності перед сучасниками…» – твердять дослідники життя і творчості Августина Волошина [3, с. 110]. Але важливим є те, що політичний вибір був єдиним правильним виходом із ситуації, а значить здоровий глузд переміг, і політичне передбачення окремих представників тогочасної еліти в основному справдилося – громадяни Закарпаття отримали прекрасний шанс жити повноправним громадсько-політичним життям, відстоювати свої політичні переконання, збагачувати політичну свідомість і політичну культуру. І Августин Волошин своєю діяльністю у ті роки сприяв цьому.
Після входження історичного Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь до складу Чехословацької Республіки (1919) на основі адаптації суспільства до демократичних реалій тогочасності розпочався наступний етап політичної діяльності А. Волошина. Упродовж 20-30-х років XX століття він був одним із найуспішніших партійних діячів і, як показав час, найстабільнішим партійним лідером міжвоєнного Закарпаття. Державна демократична система витворила нове явище суспільно-політичного життя – партійний плюралізм, що виражався в існуванні різних як за культурно-національним складом, так і за структурно-організаційною базою політичних партій. Августин Волошин залишився вірним крайовим українським партіям і як справжній лідер вдосконалював їх можливості в політичних суперечках. Еволюцію політичних поглядів А. Волошина можна прослідкувати й на основі еволюції політичних організацій – Руської хліборобської (земледільської) партії, Християнсько-народної партії, Українського національного об’єднання.
Послідовна орієнтація проукраїнськи налаштованих жителів краю та їх найкращих представників серед еліти сприяла створенню першої крайової політичної партії в Закарпатті, національно-політична платформа котрої відстоювала органічну єдність закарпатців із українцями по той бік Карпат. Такою політичною організацією стала Руська хліборобська (земледільська) партія – РХ(З)П. Августин Волошин як уже визнаний лідер проукраїнської орієнтації безпосередньо прилучився до її створення й подальшої діяльності. Цьому сприяло й те, що становлення партійно-організаційної структури проукраїнського спрямування в Підкарпатській Русі на початку 20-х років XX століття відбулося через призму об’єднання українських сил навколо культурно-просвітнього товариства «Просвіта», яке було створене тут 9 травня 1920 р. так само за безпосередньої участі А. Волошина [19, с. 11]. Саме серед просвітян і виникла думка заснувати автономну політичну партію, яка б стала виразником і захисником їхніх політичних прав та свобод. Серед ініціаторів її створення, крім А. Волошина, були М. Бращайко, Ю. Бращайко, А. Штефан та інші активісти Руської центральної народної ради (РЦНР). Сам А. Волошин про свою політичну діяльність так сказав слідчому МДБ СРСР майору Вайндорфу: «Початок політичної діяльності, – розповідав А. Волошин на допиті, – відноситься до 1919 р., коли я став організатором Християнсько-народної партії в Підкарпатській Русі. Аналогічні за програмою християнсько-соціальні партії вже існували в той час у Чехословацькій Республіці, зокрема, в Чехії і Моравії – «Лідова партія» (Народна партія), в Словаччині – «Людова партія» (Народна партія). Поряд з Християнсько-народною партією існували й інші: аграрна, соціал-демократична, народно-соціалістична, партія торговців і промисловців, угорська народна партія та ряд інших. Восени 1938 р. на базі всіх партій виникло Українське національне об’єднання, тобто нова партія, яка проіснувала до 15 березня 1939 р.» [3, с. 111].
26 жовтня 1938 р. після викриття зради Андрія Бродія новим прем’єр-міністром Підкарпатської Русі Прага призначила А. Волошина – провідника української національної ідеї, свідомого служителя великому чину, лідера українства в краї [3, с. 126]. Усе сталося так швидко, що він приймав призначення і присягав як прем’єр на вірність Чехословацькій Республіці телефонічно в присутності міністра Е. Бачинського, чеського генерала О. Сватека і віцегубернатора краю О. Бескида. Августин Волошин мав імідж політика, якому не були чужими політична чесність і відвертість. Його характер толерантного й виваженого політичного діяча імпонував і багатьом чеським урядовцям. Незважаючи на те, що впродовж 30-х років А. Волошин не проводив активної парламентської діяльності, владні структури продовжували слідкувати за його політичною кар’єрою. Тому місце в першому автономному уряді серед українських політичних діячів він зайняв без будь-яких застережень з боку Праги, хоча формування його складу говорило про прихильність урядовців до русофільського руху, незважаючи на реальну співпрацю лідерів з антидержавними центрами.
Узагалі до своєї посади прем’єра А. Волошин ставився дуже відповідально, що підтверджували його пізніші слова: «…запевняю Вас, що в Вашій праці і я буду Вам допомагати, служитиму Вам, бо слово “міністр” значить – слуга…» [4, с. 152]. Новий уряд був сформований 26 жовтня 1938 р. і у своїй більшості складався із представників українофілів. У виголошеній того ж дня промові А. Волошин заявив, що забезпечить «народам Підкарпатської Русі їх культурні, національні та господарські здобутки… без різниці національної та релігійної» [13, с. 127]. Т. Беднаржова відшукала текст протоколу в Архіві канцелярії Президента ЧСР, складеного 12 грудня 1938 р. У ньому зафіксовано, що Августин Волошин, прем’єр-міністр уряду Підкарпатської Русі, склав присягу згідно з законом українською мовою такими словами: «Обіцяю на свою честь і своє сумління, що буду совісно та несторонно виконувати свої обов’язки і буду додержувати конституційні та інші закони. Закінчено і підписано. Августин Волошин» [2, с. 29].
Слід сказати, що закарпатські українці схвально сприйняли звістку про призначення Волошина прем’єр-міністром уряду Підкарпатської Русі. Василь Ґренджа-Донський пригадував: «Десь біля чотирнадцятої години входить Федір Ревай і як гукне на цілу залю: “Директор Волошин – іменований прем’єром!” (…) Йде до телефону, кличе директора о. Волошина і ґратулює йому. Ми з утіхою, з невимовною радістю підходимо до нього і майже вириваємо трубку з рук, щоб довідатися більше… – Маємо свій уряд! – раділи ми…» [10, с. 38-39].
Після придушення Карпатської України 16 березня Августин Волошин емігрує з Хуста: спочатку в Румунію, потім до Німеччини, а з травня 1939 року оселився в Празі, оскільки став професором Українського вільного університету, а згодом його ректором. 15 травня 1945 року А. Волошина заарештували працівники СМЕРШу, навіть не пред’явивши йому ордера на арешт. У короткому часі його перевезли до Москви в камеру-одиночку Лефортівської тюрми. Цей 70-літній хворий чоловік протягом двох місяців пройшов майже щоденні страшні допити-тортури і був доведений до відчаю. Волошин-в’язень витримав совєтські пекельні муки тільки завдяки непохитній вірі в Бога і правоту своєї справи. Про цей період життя Батька Волошина залишив докладні спогади Августин Штефан [24]. Згодом за станом здоров’я Президент був переведений до Бутирської тюрми, де 19 липня 1945 року о 15 год. 20 хв. помер від параліча серця [13, с. 165].