10 червня Олені Іванівні Каневській, відомій у Закарпатті і далеко за його межами вчительці, виповнилося б 87! Але вона вже понад два роки спостерігає за нами з високого закарпатського неба.
„Вагомою складовою сучасного історико-педагогічного контексту” назвала академік Академії педагогічних наук України О. В. Сухомлинська наукові дослідження педагогів-закарпатців останнього десятиліття з актуальних проблем історії педагогіки в Україні [7, с. 40].
Історію творить народ. Але обличчя історії дають одиниці. Олена Іванівна Каневська належить саме до таких. Її іменем позначений добрий понад півстолітній шмат розвитку й поступальної ходи української педагогічної науки й практики, а зокрема освітні й виховні здобутки середньої та вищої школи на Закарпатті.
Без сумніву, виїмкове місце належить педагогічним надбанням О. І. Фечко-Каневської − вчительки з Хуста, багаторічна жертвенна праця якої окреслена її книгами „Слово на радість” [9], „Слово на добро” [8], „Слово про любов” [10], освячена глибокою любовʼю до дитини, осяяна скромною вірою в те, що хтось, опершись на неї, колись сягне нової висоти… Як, врешті, і вона, узагальнюючи величезний попередній педагогічний досвід, сталася добрим фахівцем своєї справи.
Автори науково-популярного видання „Педагогічна освіта на Закарпатті” В. Гомоннай, В. Росул та П. Ходанич стверджують, що у всі часи „освіта [на Закарпатті] була не тільки джерелом знань, але й не давала бодай на час завмерти почуттю національної самоповаги серед підростаючого покоління, а саме вчительство залишалося найбільш освіченою, ерудованою, здатною до активної культурно-освітньої і політичної діяльності верствою населення…” [2, с. 4-5]. Формування української школи на Закарпатті очевидно бере початок від часів Яна Амоса Коменського і Михайла Лучкая, Андрія Бачинського і Василя Довговича, а далі через „Народную педагогію…” Олександра Духновича, „Загальну педагогіку”, „Педагогіку і дидактику”, „Педагогічну психологію” та ін. Августина Волошина, „Зорницю” Олександра Маркуша та „Пчілку” Павла Кукурузи, самовіддано-подвижницьку працю освітянської еліти міжвоєнного періоду – Августина Штефана, Олександра Мицюка, Корнила Заклинського, Володимира Бірчака, Олекси Приходька, Леоніда Бачинського, Василя Пачовського, Якова Голоти, Андрія Алиськевича, Івана Панькевича, Івана Трухлого та інших, через створення в радянський час системи вищої, середньої та професійно-технічної освіти аж до широкого арсеналу сучасних педагогічно-психологічних досліджень у працях Василя Гомонная, Василя та Ольги Химинців, Степана Жупанина, Василя Росула, Михайла Талапканича, Ірини Козубовської, Володимира Сагарди, Петра та Лідії Ходаничів і багатьох інших. Поза сумнівом, що у довготривалому, та все ж плідному процесі формування закарпатської педагогічної школи особливу роль відіграла Хустська реальна гімназія. Відкрита 12 жовтня 1921 року рішенням Міністерства народної освіти і шкільництва Чехо-Словаччини, вона ознаменувала впровадження в краї європейської мережі освіти, оскільки вимоги до учнів гімназії були високими і не йшлося про штампування нової інтелігенції за всяку ціну. Як згадував професор Ужгородського національного університету Василь Худанич, навчаючись у гімназії, ми одержували ґрунтовні знання, які дуже знадобились згодом у практичній роботі” [12, с. 3]. У свій час тут викладали Василь Сулинчак, Микола Доброгорський, Антін Лукович, Леопольд Волонтер, Михайло Гупаловський, Михайло Гарисевич, Михайло Гулянич, о. Дмитро Попович, о. Степан Севастіян Сабол, Петро Лінтур, Іван Кополович, Ростислава Бірчак, Михайло Небесник, Андрій Чичура та ін. Серед випускників Хустської гімназії: о. Теодор Ромжа, о. Іван Марґітич, о. Іван Семедій, Кирило Галас, Іван Чендей, Василь Худанич, Василь Маркусь, Іван Черешня, Осип Данко, Іван Коршинський, Олександр Сливка, Михайло Копинець та багато ін. Проіснувавши майже чверть століття, у 1944 році Хустська гімназія була реорганізована в середню школу № 1. Сучасна Хустська гімназія-інтернат була відкрита в 1956 році. Саме в ній довелось 41 рік працювати Олені Іванівні Фечко-Каневській. Висока професійна підготовка викладачів, сприятлива атмосфера творчості і взаємодопомоги, постійна орієнтація на прогресивну методику, опертя на особистість вчителя і обдарованість учня забезпечують і нині ефективність і якість навчального процесу [12, с. 6-10]. Найяскравіший приклад цього − плеяда талановитих вчителів-філологів, вихованих О. І. Каневською: П. Мідянка, М. Бонь-Якубишин, О. Вінтонюк, М. Грицик, Н. Мадай, Н. Кукаріна, Л. Прилипко, С. Довганич та ін.
Нелегка доля випала Олені Каневській: були і зрада, і людська підлість, і розчарування. Однак не зламалася, не згубилася в сірості буднів, не забурʼянилась її пречиста душа, а рятувалася роботою, усе вище піднімаючись у своїй майстерності й неповторній вишуканості вчителя-філолога, ювеліра слова… І хоч минулого року вона відійшла на Вічну Ватру, її люблять, на неї рівняються, нею захоплюються, а дехто й заздрить. Але всі погоджуються з тим, що це − Талант. Дар Божий, який не кожному дається…
„Не одну дитячу долю вона зігріла в школі-інтернаті, не одну пораду віднайшла у своєму широкому серці для молодого вчителя, не один пекучий біль зняла своїм словом, що лікує. До неї йшли на поради, до неї приходили на розраду, поспішали з різних доріг, крутих і нелегких, щоб поплакати і щоб поділитися радістю. Усіх приймала, усім була рада. Щира, привітна, сердечна − просто людяна…”[4].
Феномен О. І. Каневської – у її активності. Вона була і в Народному русі, і в товаристві „Просвіта”, і в „Союзі українок”; вона читала лекції в ЗІППО і натхненно виступала на публічних зібраннях; вона проводила науково-практичні семінари і готувала до друку етичні бесіди; тобто вона жила повноцінно, змістовно, гідно.
Перефразовуючи великого Франка і повторюючи за Сенекою: „Docento discimus”, − щодено переконуємося у простій істині: учитель − завжди учень, справжній учитель − росте зі своїми учнями і залишиться для них Справжнім Учителем, тільки роблячи процес навчання постійним пошуком, удосконалюючи педагогічну лабораторію творчістю, відкриваючи для себе і для учнів усе нові й нові грані власної і їхньої душі, зберігаючи вміння щораз відчувати радість і задоволення від спільного труду, бажання щодень відкривати диво…
Протягом усього свідомого педагогічного життя не втомлювалася „щодень відкривати диво”, даруючи радість і добро тим, хто поряд, немов сонце, люблячи і славлячи життя, впиваючись самостійними відкриттями і пізнаннями, осягаючи світ і себе в ньому, у повній мірі відчуваючи валідність особистої педагогічної методики, тамуючи сонячну спрагу до творчості верифікацією гідно прожитого кожного дня, освяченого Божою ласкою і благодаттю, − звичайна вчителька − Олена Іванівна Фечко-Каневська. Без сумніву, над нею схилився Бог: запліднив серце добром, любовʼю і вірою, вдихнув у душу безмежність, високе стремління до зір, потяг до Сонячних Кларнетів, поміг віднайти власне щастя, дбаючи, як казав Платон, про щастя інших.
А почалося все 10 червня 1936 року, в день, коли в родині армійського офіцера Фечка Івана народилася дочка Оленка. На той час сімʼя проживала в Чехословаччині у місті Стреда над Бодрогом. Після трагічної смерті батька (лікар-наркоман сплутав ліки, що привело до загибелі хворого) мати з трьома дітьми повернулася до своїх батьків на Закарпаття у село Синевир Міжгірського району. Олена вчилася в 10 класі, коли мати передчасно покинула цей світ. Згодом дівчина закінчила філологічний факультет Ужгородського державного університету. Після успішного отримання диплому працювала в початковій школі, а з 1959 року в Хустській школі-інтернаті (сьогодні − гімназія) [4, с. 163-164].
З 2001 року Каневська О. І. − викладач педагогіки в Хустській філії Відкритого міжнародного університету розвитку людини „Україна”. Вона − титулований педагог − учитель-методист, відмінник народної освіти, заслужений вчитель України, нагороджена різного ранґу багатьма грамотами і медаллю А. С. Макаренка, її педагогічний досвід „Виховання талановитого Читача” вивчений і внесений до картотеки Центрального Інституту післядипломної педагогічної освіти, за яким, до речі, вже кілька разів в Києві організовувалися двотижневі курси послідовників. „Labor omnia vicit improbus” (наполеглива праця перемагає все) − вчить Сенека. „Усе моє життя − це навчання, − зізнається Олена Іванівна. − Мене виховали книги. Спасибі тим мудрим людям, які їх написали… Бог дає людині можливість вибору. Я вибирала завжди нелегкі шляхи, не шукала широких дверей у життя, а входила вузькими, як учить нас Ісус Христос, який завжди був і є моїм Ідеалом. Пройшовши через терни, ще більше хотілось жити і творити… Я могла піднятися по службовій карʼєрі, викладати в технікумах, вузах, куди мене запрошували. Натомість 41 рік віддавала своє серце дітям у школі-інтернаті, яким, вважала, була потрібніша. У своїй сімʼї, своїм дітям. Я була впевнена, що мої дисертації напишуть мої сини. І вони написали, ставши докторами фізико-математичних наук (Михайло) і біологічних наук (Іван). А тепер, на схилі літ, університет сам прийшов до мене в Хуст і покликав. І я пішла, і мені добре, цікаво. Та коли відчую, що на моїх лекціях гасне блиск у очах студентів, а в аудиторіях повіє байдужістю, − відразу піду сама. А поки що чекають на мене студенти…” [10]. Здавалось би, скільки років пройшло в одноманітній (чи такій вже й одноманітній?!), правильній (чи не нудній від того?!) вчительській роботі. А душа все ще чогось хоче: сумує, тривожиться, переймається, радіє, співає, творить, пізнає… Ця жінка безмежно любила життя, і любила не тому, що вміла жити, а тому, що вміла любити. Любовʼю її щирою обійнятий кожний прожитий нею день. Вона − берегиня і оберіг любові: до Бога, до України, до ближнього, до себе. Все життя її зіткане з любові, бо ж любов − це і є життя, а життя − це і є любов. І вона щаслива була в своїй любові. З любові до людей та до істини, впевнена, написані її книги, написане, щоб кожен з нас пізнавав себе, щоб мав ясні поняття про мораль. У свій час Клод Адріан Гельвецій у передмові до своєї праці „Про людину, її розумові здібності та її виховання” писав: „Твору цього я не вихвалятиму, але запевню публіку, що завжди щирий із самим собою, я не сказав нічого, що не вважав за правдиве, і не написав нічого, що не думав” [1, с. 20]. Любов до правдивого, шанування істини керували, очевидно, і Каневською при написанні і її праць. Це − її власний педагогічний досвід, викладений гранично ясно, не заграваючи ні з собою, ні будь з ким. Це − щедре скроплення вечірньою росою деонтологічної сповіді-одкровення стужавіло-спраглого педагогічного ґрунту. Можливо, сьогодні комусь видається марним написання своєрідної закарпатської „Педагогічної поеми”, можливо, хтось вважає, що нині цілком зайве розпалювати „духовне вогнище на дощі”, у час, коли стоїмо перед брутальним оскалом ворога і вирішується бути чи не бути Українській державі, коли мова про елементарне фізичне виживання і гуманітарну всепланетарну кризу, коли з великою силою винищується інтелігентне середовище і проявляються характерні риси ідейного регресу, духовного занепаду, а „суспільству подаються спрощені ідеали, занижується планка загальнолюдських цінностей і моральних вимог” [11, с. 3]; коли значна частина молоді втрачає орієнтацію, піддає сумніву або взагалі відкидає колишні ідеали, та що найгірше − не має натомість інших ідейних орієнтирів, яких бажала б досягти. Можливо. Та саме життя і документи сучасної освітньої державної стратегії просто зобовʼязують кожного вчителя виховувати підростаюче покоління відданим справі України, національно свідомим, глибоко патріотичним, з почуттям причетності цій землі і бажанням служити Великому Чину. А „Слово про любов”, услід за „Словом на добро” та „Словом на радість”, − це ті дрова, які слід підкинути у вогнище Відродження Духу, щоб його кволе полумʼя запалахкотіло, щоб дощ бруду і блуду його не зборов:
Буде погода сонячна,
Дрова на кожному кроці.
Гарне, високе вогнище
Розпалять веселі хлопці!..
Досить балаканини.
Хай відстоїться в душі.
Все-таки ми палили
Вогнище на дощі!.. [3, с. 5] −
з почуттям виконаного обовʼязку може констатувати О. І. Каневська. Запалена Оленою Каневською Свічка Радості, Добра, Любові розгорілася полумʼям яскравим і гарячим…
Після виходу у світ її другої книжки „Слово на добро” ми кілька років активно не спілкувались. Аж ось зустрілись знову… І – нічого не змінилось! Каневська – така ж молода й життєрадісна, щира і проста при розмові, у курсі всіх культурно-мистецьких подій! Крім того, вона працює над третьою книжкою – „Слово про любов”! „Невичерпальна жінка, – подумалось тоді. – Невичерпальна…”
– Про любов? – хочу знати конкретніше.
– Так. Про те, як навчитися любити ближнього свого, як себе самого. Про другу головну Заповідь Любові…
Звісно, Олена Каневська має повне право про це писати: глибоке знання природних і Божих законів, життєвий і педагогічний досвід і, врешті, любов зобовʼязують її до такої роботи. Так у скорому часі зʼявляються ще пʼятнадцять етичних бесід – роздумів, монологів, діалогів, молитв, підкріплених науковою та методичною літературою, таблицями і схемами, розрахунками, власними дослідженнями, випадками з життя, прикладами з художніх творів. Бесіди – непрості, відверті, дуже необхідні. Вони нагадують мені „Повчання…” Володимира Мономаха, „Наркіс…” Григорія Сковороди, „Листи до сина” Василя Стуса. Це – невпинне спілкування з людиною – від моменту її зародження в материнському лоні через усе свідоме життя до його логічного завершення – про любов, молитву, рай, душу, гріх, спокуси, людські цінності… Про них не кожен хоче і може говорити, хоч щось на популярному рівні таки знає. На перший погляд, здається все просто й зрозуміло. Та коли сам опиняєшся у складній ситуації: трьох студентів на очах у їхніх товаришів у кайданах виводять з гуртожитку, а згодом виясняється, що сталася помилка; талановитий молодий художник згорає від наркотичної залежності та алкоголю; молода мама втратила дитину через „строгість на іспиті старої дєви-викладачки”; у тебе на очах помирає колега, на місці котрого міг опинитися будь-хто з нашої компанії і под., – де відшукати потрібні слова? Якими вони мають бути? Й чи мають бути взагалі? Олена Каневська про подібне пише. Вона навчилася „просто і мудро жити”. І в міру того, як на дереві її життя прибуває річних кілець, жінка набуває досвіду Любові і щедро ним ділиться з усіма охочими, щоб світ цей не заснув, щоб в ньому не кінчилась творчість, щоб памʼяталося вічне людське покликання і дорога, якій „не хотілося бути ані початком, ані кінцем”…
Життя людини, високодуховне чи зведене до примітивного задоволення фізіологічних потреб, із злетами натхнення чи відчаєм безвиході, з точки зору педагогічної науки можна розглядати як взаємодію двох процесів – виховання і навчання, які існують в єдності. Поняття „навчання” не викликає непорозумінь і суперечок однозначністю свого трактування як процесу отримання і передачі знань. Складніше з вихованням.
Сьогоднішня доба вимагає якісно нової системи виховання. І тут на допомогу приходять книги Олени Каневської. Даючи життя циклам етичних бесід „Слово про любов. Слово на добро”, Олена Іванівна Каневська, по суті, сумлінно виконала соціально-педагогічне замовлення. 37 етичних бесід… Про макро- і мікросередовище, життя і людські ролі в ньому, про віру і дорогу до Бога, про вміння бути людиною в будь-якій ситуації, про самопізнання і самовдосконалення, про родину і її небезпечних ворогів, любов, самогубство і смерть, про.., про.., про… Тут знайдемо відповіді на найнесподіваніші запитання, вихід із найпікантніших педагогічних ситуацій, методичні рекомендації щодо проведення семінару з соціальної педагогіки, практичні поради, мудрі настанови, покаянний акафіст, щирі молитви…
Зрозуміла річ, що жанрова визначеність науково-популярного видання − етичні бесіди − не випадкова. Адже саме бесіда, крім того, що є одним із прийомів вивчення психіки особистості і ефективним засобом спілкування людей, ще є й виявленням думки окремих осіб і всієї групи, формуванням суспільно необхідних поглядів. Саме метод бесіди на основі вербальної комунікації дає можливість отримати повну потрібну інформацію, стати мірою впливу на конкретну особу, спонукає до аналізу навчального матеріалу, педагогічної ситуації, конфлікту тощо в певній логічній послідовності і − як результат − прийняття необхідних рішень, формування правильних висновків. Етичні бесіди − моральні чи про мораль, − грамотно і делікатно проведені, безперечно, не залишаться лише дефініцією. „Слово про любов. Слово на добро”, − річ апробована, підтверджена, власне, народжена практикою, покликана до життя самим життям, оскільки піднімає не надумані, штучні чи затерті проблеми, а − суспільно значущі, архіактуальні, етноментальні.
ООН проголосила ХХІ століття століттям людини, а наші українські філософи назвали його епохою культури. Бо ж людина стане справді Людиною, коли вона оволодіє моральною культурою. О. І. Каневська вважає, що суспільство може повноцінно функціонувати тільки тоді, коли його члени − освічені й висококультурні. Тільки істинно культурна людина здатна забезпечити мир і злагоду в сімʼї, суспільстві, у цілому світі. Авторка в епіцентрі своєї праці ставить Людину − Особистість: в різний час, у різному віці, в різних ситуаціях; коли вона в радості і в хворобі, в очікуванні і в безвиході, коли йде до Бога і від диявола; в момент найвищого злету й жахливої деґрадації. Каневська, як і Платон, вважає, що хорошою людиною випадково не стають. Її виховують. Виховує мати від першого подиху, розмовляючи зі своєю, ще не народженою дитиною про наймиліше, найрідніше, найсокровенніше, молячись разом з нею, читаючи улюблені вірші, годуючи запашним грудним молоком; виховує батько, ведучи за руку до церкви, відправляючи в школу, снідаючи вранці чи працюючи на дачі; виховує вчитель, даючи їй обʼєктивні знання про дійсність, формуючи її свідомість; виховує вона сама себе, цікавлячись довкіллям, прагнучи зрозуміти бачене і чуте… О. І. Каневська робить акцент на особистісний підхід, коли кожен вихованець у самому собі й інших бачить особистість, поважає власну і чужу гідність, коли змінюються пріоритети: від держави до індивіда, до росту його внутрішнього духовного багатства, культури, моральної відповідальності:
У тихій хаті,
В тихому селі
Подумай
В синій тиші вечоровій,
З якого ти зерна,
З якої крові
Ростеш – не на планеті –
На землі.
Залиш глобальність планів.
Що не день
Собі ти їх будуєш і будуєш.
Подумай – не про людство –
Про людей.
Про людство встигнеш.
Про людей подумай [3, с. 4].
Сучасне життя – всі ми це відчуваємо – тримає людину в постійному нервовому напруженні. ХХІ століття гостро висуває перед нині живущими грізні проблеми планетарного масштабу: ставлячи всеосяжне питання „бути чи не бути”, вимагає від людини виняткової розважливості, тієї найвищої, здатної приборкати в собі пиху, здатної на жертву, розважливості, яка зветься мудрістю. Важливими є – сьогодні більше, ніж будь-коли – конкретні хороші діла, реальні добродійства, які сприяють взаємопорозумінню, взаємодовірі, оптимізму, миру і благодаті. Олена Каневська – їх творець. Вона „на непорочнім личку ранку” палкими устами і гарячим серцем пише повнодзвінно і молитовно пісню Любові, Добра, Радості, пише впродовж багатьох років самовідданої педагогічної праці. Вона (за Сковородою) пропонує кожному пізнати самого себе, даючи основні поняття з індивідуальної психології. Вона, як і Вольтер, стверджує, що соромно себе не знати, пізнаючи себе, пізнаєш світ, пізнаєш істину, пізнаєш Бога. Для Олени Іванівни, як і для кожного порядного християнина-українця, поняття Бог і Україна – нероздільні і святі. Вона просто, прикладами з власного життя описує свою дорогу до Бога, розпочинає і завершує книжку молитвою, дякує Господові за кожний прожитий день, зносить руки у благанні до Царя Небесного за батьків і дітей, своїх і чужих, просить у Нього ласки і прощення за всіх грішників, заблудших і упосліджених, вірить, що ми не самі на цій землі: з нами Бог! На її глибоке переконання, віра в Бога закладається батьком і матірʼю, формується, підтримується і пропагується в сімʼї. Сучасна сімʼя як у дзеркалі відбиває всі складності та протиріччя соціально-економічного й морально-духовного розвитку суспільства. Напрочуд толерантно і шляхетно говорить Каневська про те, що сімʼя – це різновіковий колектив, членом якого стає дитина з перших хвилин свого існування і вплив якого вона відчуває впродовж усього життя. Саме тут формується світогляд дитини і її ставлення до навколишнього світу, набувається досвід сімейного життя. Досліджуючи сучасну сімʼю, авторка відзначає в ній дестабілізацію, послаблення традиційної ролі батька, трудову зайнятість жінки, недостатній вплив дідусів і бабусь тощо. Змінюється і стиль внутрісімейних стосунків, актуалізується дискурс батьківського авторитету. Морально-психологічний мікроклімат родини чинить як благодійну, так і негативну дію, бо все залежить від змісту ідеалів і орієнтацій в родині, сили їх впливу на особистість дитини. Наголошуючи на факторах, що впливають на особистість, О. І. Фечко-Каневська виділяє їх три: соціальне мікросередовище сімʼї, внутрісімейна діяльність та суспільна праця і власне сімейне виховання, тобто вона у дохідливо популярній формі пробує розвʼязати тріаду: дівчина − дружина − мати, хлопчик − мужчина − батько, хоче навчити нас „Азбуки щасливої сімʼї”, застерегти від небезпечних її руйнівників.
Останнім часом в Україні означилася тенденція до загострення негативних явищ і розширення діапазону небезпечної поведінки підлітків. Ситуація ускладнюється тим, що у період розповсюдження наркотиків, ВІЛ-СНІДу та хвороб, що передаються статевим шляхом, набуває масового характеру деструктивна поведінка. За ряду несприятливих соціокультурних умов учнівське середовище часто зорієнтоване на ранню сексуальну поведінку, прилучення до нікотину, алкоголю, наркотиків. Гостро стоїть проблема репродуктивного здоровʼя, ранньої вагітності дівчат-підлітків, зараження венеричними хворобами. Субкультурна інформація про здоровий спосіб життя, планування сімʼї, місце жінки та роль чоловіка у ній розповсюджується серед дітей нерідко у спотвореному вигляді. „Слово про любов. Слово на добро” пропонують свій погляд на проблему, вони не бояться „закритих тем”, пікантних подробиць, малоприємних повчань, оскільки авторка вважає здоровий спосіб життя превентивним фактором виховання.
Показовими і доречними з цього приводу є в книзі О. І. Каневської педагогічні діалоги, задачі та ситуації. Питання і проблеми, запропоновані самими учнями, аналізуються на рівні „педагогіки співробітництва”, коли пропонується не лише свій варіант розвʼязання, а й вислуховуються зустрічні пропозиції. Розмова протікає в невимушеній демократичній атмосфері, де панує взаємна увага й повага, коректність і терпимість, розкутість думки й незаанґажованість поглядів. І як вислід − народження істини, можливо, недосконалої. Та аж дух перехоплює від самого процесу її народження, від здивування перед нею.
Олена Каневська − унікальний педагог і унікальна авторка. Сповна насолодившись її verba magistri, усвідомлюєш, що воно вкрай потрібне не лише тобі, Читачеві, а і їй, Оповідачу. Образ учителя-оповідача постійно присутній у тексті і, здається, його можна описати словом, намалювати пензлем, відчути на дотик. Причому, зовсім немає значення жінка це чи чоловік, частково чи повністю ідентифікується з автором… За віком − це обтяжена роками і життєвим досвідом поважних років людина. За станом душі − мрійник, що переконує зневірених:
Не кажи, що не варто боротись з життям,
Що стіну головою пробити не вдасться.
Не кажи, у зневіру не падай, затям:
Боротьба − це життя, перемога і щастя.
Тільки той вартий гідно й заслужено жить,
Хто не знає спочинку, утоми й зневіри,
Хто і серце, і душу гартує, сталить
Огнем чину, змагання, любови й офіри [6, с. 69].
Це людина, яка добре зробила діло свого життя і заслужила гідну старість. Вона не боялася старості. Сприйняла її як даність. Вирішила з нею не ворогувати. Вона все життя серйозно думала про смерть, тому вірила у безсмертя душі. Відійшовши до Бога по зарплатню, вона залишила нам свої палкі напучування. Слідуймо їм.
Пам’ятаємо Вас, дорога Олено Іванівно!
Шануємо!
І Дякуємо за той педагогічний спадок, що залишили нам!
Література та джерельна база
1. Гельвецій Клод Адріан. Про людину, її розумові здібності та її виховання. К.: Основи, 1999.
2. Гомоннай В., Росул В., Ходанич П. Педагогічна освіта на Закарпатті. Ужгород: Ґражда, 2003.
3. Ірванець О. Вогнище на дощі. Львів: Каменяр, 1987.
4. Онофрей М. С. Про автора. У кн.: Фечко-Каневська Олена. Слово на радість. Рівне, 1999.
5. Павличко Соломія. Фемінізм. К.: Основи, 2002.
6. Ребрик Н. о. Степан-Севастіян Сабол (Зореслав). Шкільна серія. Випуск 3. Ужгород: Карпати-Ґражда, 1998.
7. Сухомлинська О. В. Концептуальні засади розвитку історико-педагогічної думки в Україні // Шлях освіти, 2003, № 1.
8. Фечко-Каневська О. Слово на добро. Ужгород: Ґражда, 2008. 416 с.
9. Фечко-Каневська О. І. Слово на радість. Рівне, 1999; Слово на добро. Ужгород: Ґражда, 2004.
10. Фечко-Каневська О. І. Слово про любов. Ужгород: Ґражда, 2016. 327 с.
11. Химинець В. В. Новини Закарпаття. 1998, травень.
12. Хустська гімназія: Матеріали науково-практичної конференції. Ужгород: Ґражда, 1994.
