Іван Маргітич народився 4 лютого 1921 року в селі Велика Чингава (тепер Боржавське) на Виноградівщині у селянській родині Антона Маргітича та Терезії Костак. Батьки виховували сімох дітей – троє братів і чотири сестри. Іван був найстаршою дитиною в родині. Основи християнського виховання отримав у своїй родині. Навчався в народній школі рідного села, де вчителем був народовець Микола Медвідь, який і прискіпив своїм вихованцям почуття патріотизму.
Далі вчився в горожанській школі у Севлюші (Виноградові) та гімназії у Хусті, яку закінчив у 1941 році. Великий вплив на формування молодого юнака зробила його класна наставниця Ростислава Бірчак, донька відомого професора Володимира Бірчака. На духовне формування Івана, як і інших гімназистів-греко-католиків, мав вплив о. Дмитро Попович, викладач «Закону Божого» у хустській гімназії та вихователь гуртожитку «Алумнеум» Степан Сабол (Зореслав) – о. Севастіян.
Як гімназист Іван Маргітич був членом організації «Пласт», де мав псевдо «Муравель». У 1938-1939 роках був свідком народження і трагічної загибелі Карпатської України. Ці події, за словами владики, справили на нього велике враження. Після падіння Карпатської України мав намір поїхати на еміграцію з родиною професора Володимира Бірчака, але відмовився від цієї думки і залишився в рідному краї.
З 1941-го по 1946 рік Іван Маргітич студіює теологію в Ужгородській богословській семінарії. Тут його наставниками і викладачами були єпископ Теодор Ромжа та о. Олександр Хіра (пізніше таємний єпископ). У липні 1942 року семінариста Івана Маргітича було заарештовано угорською контррозвідкою за зв’язки з українським підпіллям. Разом із іншими ув’язненими перебував у палаці Ковнера в м. Мукачеві. 22 липня Івана Маргітича було засуджено до одного року ув’язнення і відправлено у в’язницю м. Вац, але на прохання єпископа Мукачівської єпархії Олександра Стойки засуджених закарпатських священників і семінаристів (між ними й Івана Маргітича) було амністовано.
Після закінчення богословської семінарії, 18 серпня 1946 року в Ужгородському кафедральному соборі Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Іван Маргітич був рукоположений на священника владикою Теодором Ромжею.
Згодом служив в Успенській церкві аж до лютого 1949 року. За цей час ревністю і активною працею було консолідовано парафіян, підготовано до грядущих переслідувань Церкви. Пізніше, під час слідства, о. Івана Маргітича звинувачували у тім, що в Рахові він нелегально збирав у себе дома дітей шкільного віку і навчав їх «релігії». Як свідчать протоколи допитів з архіву СБУ в Закарпатській області, ув’язнений священник підтверджував, що збирав дітей, грав з ними у футбол і навчав їх катехизму. Відомо, що після заборони радянською владою проводити уроки катехизму в школі єпископ Теодор Ромжа дав неофіційне розпорядження парохам проводити катехизацію поза школою – у церкві чи на фарі (церковному будинку).
Представники радянської влади намагалися схилити о. Івана Маргітича до переходу в російську православну церкву, але це не дало бажаного результату. Востаннє о. Іван служив у рахівському храмі 10 лютого 1949 року. Під церквою його вже чекали представники МДБ, які заборонили йому служити і наказали покинути Рахів. Після цього о. Іван повертається до рідного Боржавського, але і тут його турбують представники районного відділу МДБ, настирливо пропонуючи перейти до РПЦ: від непокірного священника дільничний міліціонер щоранку забирав паспорт і наказував після обіду приходити за ним до райцентру.
Після місяця таких «процедур» о. Іван Маргітич перейшов на нелегальний стан. Спочатку переховувався у хаті свого батька Антона Маргітича, а пізніше у хатах родичів, інших односельців та надійних вірян. Іноді доводилося ховатись по хлівах, на полях, засаджених кукурудзою, і спати у копицях сіна. Однак не тільки частина священства, але й чимало греко-католицьких вірних не сприйняли насильного «возз’єднання» з російським православ’ям і шукали нагоди задовільнити свої духовні потреби у греко-католицьких душпастирів. Так, на Великдень 24 квітня 1949 року о. Іван Маргітич на полі між селами Боржавське і Завадка провів освячення пасок людям, які зібралися з навколишніх сіл. З цього почалося невтомне підпільне служіння, яке тривало сорок довгих літ. Згодом формується група підпільних мандрівних греко-католицьких священників. Крім Івана Маргітича, до її складу ввійшли оо. Іван Горінецький, Іван Роман, Іван Ченгері, Петро Орос.
5 березня 1951 року в Боржавському о. Івана Маргітича та Івана Романа було заарештовано. З даних обласного архіву СБУ, де містяться протоколи допитів Івана Маргітича, видно що він мужньо тримався під час допитів. Слідство тривало майже сім місяців. 18 вересня 1951 року Закарпатський обласний суд на підставі ст. 54-10 ч. 2 і ст. 54-12 Кримінального Кодексу УРСР (антирадянська пропаганда і агітація) засудив Івана Маргітича до 25 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на п’ять років і конфіскацією майна. Засуджений священник відбував покарання у таборах поблизу м. Омськ в Західному Сибіру.
Після смерті Йосифа Сталіна у СРСР настали зміни, зокрема амністія політв’язнів. 6 вересня 1956 року о. Івана Маргітича було звільнено з табору, і він повернувся до рідного села. Поселився о. Іван Маргітич у своєї рідної сестри Костак Марії. Працевлаштуватись колишньому в’язню було важко, але нарешті вдалося стати робітником виноградної ланки Боржавського колгоспу імені Ватутіна. Весь день він працював у колгоспі, а вночі виконував таємне душпастирське служіння в рідному селі та інших населених пунктах Закарпаття.
У 1958 році о. Іван Маргітич поряд із владикою О. Хірою та оо. Мондиком та Мадяром ЧСВВ став одним із фігурантів закарпатського відгалуження агентурної справи «Рифи» (Справа «Рифи» збереглася у ГДА СБУ, документи стосуються боротьби радянської влади з греко-католицькою Церквою, її ієрархією та духовенством, зокрема з митрополитом Йосифом Сліпим).
Їздив на підпільне служіння о. Іван Маргітич у громадському транспорті (автобусом, потягом), попутним транспортом, а якщо відстань була не дуже велика, то на велосипеді. Пізніше о. Іван Маргітич придбав мотоцикл і їздив у душпастирські подорожі на ньому. Племінник владики Іван Костак згадує, що 12 червня 1973 року біля с. Березинка на Мукачівщині о. Маргітич потрапив у ДТП і сильно пошкодив ногу. Лікарі хотіли ампутувати її, але він не погодився. Ця хвора нога давала про себе знати аж до кінця життя.
Заслугою о. Івана Маргітича була підготовка нових греко-католицьких священників. У 1980 році він підібрав тринадцять кандидатів, більшість із яких була з Боржавського та сусідніх сіл. Навчання проводилось конспіративно у власних будинках самих кандидатів у різний час доби. Отець Петро Бровді, один з підпільних кандидатів, згадує, що крім о. Івана Маргітича виклади читали о. Павло Мадяр, ЧСВВ, о. Мондик ЧСВВ та інші. Існували певні труднощі з навчальними підручниками, які були на латинській та угорській мовах. Іван Маргітич перекладав і диктував, тому лекції доводилось конспектувати. 12 березня 1988 року дванадцять слухачів підпільної семінарії були рукоположені на священників підпільним єпископом УГКЦ Софроном Дмитерком.
У 1987 році було створено Комітет захисту прав Української Католицької Церкви. Головою був закарпатець Йосип Тереля, а о. Іван Маргітич став активною рушійною силою цього комітету. Комітет боровся за легалізацію Греко-католицької Церкви у СРСР. 10 вересня 1987 року владика Софрон Дмитерко рукоположив Івана Маргітича на єпископа. Незважаючи на великі перешкоди, які чинив КДБ, владиці Іванові Маргітичу в грудні 1987 року вдалося поїхати у Москву і за сприяння журналіста Олександра Огороднікова та православного священника Гліба Якуніна виступити на пресконференції у присутності іноземних журналістів. Єпископ Іван Маргітич розповів про реальний стан Греко-Католицької Церкви у Радянському Союзі.
З 1986 по 1989 роки в обласній пресі було опубліковано чимало статей, спрямованих проти «Уніятської Церкви» і проти Маргітича особисто. Можна згадати хоча б такі: «Чого хочуть Маргітич і йому подібні», «Пастирі без Пастви», «Боржавські фальсифікації» (зі звинуваченнями Маргітича у підробці підписів), «Апостоли ненависті і розбрату».
На 1988 рік припав тисячолітній ювілей Хрещення Русі. З цієї нагоди владика Іван Маргітич разом із більш ніж півсотнею вірних приїхав до Києва, показав їм місця, пов’язані з подією хрещення Русі-України і на Володимирській гірці на лавці відслужив Службу Божу.
Також владика разом із о. Павлом Мадяром ЧСВВ 2 липня 1988 року організував святкування тисячоліття Хрещення Русі біля недіючого Боронявського монастиря. Декілька сотень людей зібралися на свято, але представники радянської влади та міліція перешкодили проведенню торжества. Зокрема, щоб заглушити молитву вірників, через гучномовець включали пісні радянської співачки Алли Пугачової. Декілька активістів греко-католиків було затримано, зокрема з с. Боржавського.
Ще до офіційної легалізації Греко-Католицької Церкви у СРСР єпископ Іван Маргітич відкрито відслужив святкове богослужіння 6 і 7 січня 1989 року у церкві с. Шаланки на Виноградівщині, неподалік від рідного села. Друге публічне богослужіння було відправлене ним 19 січня 1989 року у Боржавському в каплиці присілка Костаковиця.
29 листопада 1989 року Греко-Католицьку Церкву в СРСР було легалізовано. Владика Іван Маргітич бере активну участь у відродженні Мукачівської греко-католицької єпархії. Він був причетний до повернення до Греко-Католицькій Церкві Вознесенського собору в Хусті. Похилий літами, але молодий духом владика відвідував парафії, служив архієрейські Літургії, проповідував, освячував нові храми.
Також єпископ Іван Маргітич часто брав участь у зібраннях, мітингах та інших заходах патріотичних сил. Неодноразово служив панахиди на Красному Полі під Хустом та на могилах героїв, які загинули за Україну. У червні 1990-го року єпископ Іван Маргітич разом із єпископами Іваном Семедієм та Йосифом Головачем брав участь у Синоді ієрархів УГКЦ в Римі, де 24 червня Папа Іван Павло ІІ мав зустріч з владиками з України. Також у 90-их роках владика ще декілька разів відвідав Рим, де зустрічався зі Святішим Отцем. Своєю буллою від 5 січня 1991 року Папа підтвердив таємно уділену хіротонію, призначив Івану Маргітичу титулярну єпископську столицю Скопеленську в Емімонті та іменував єпископом-помічником владики Івана Семедія. Вручення цієї булли відбулося під час візиту на Закарпаття блаженішого патріарха Мирослава-Івана Любачівського у травні 1990 року.
У рідному селі владики його стараннями протягом 1989-2001 років було збудовано величну церкву Покрови Пресвятої Богородиці. Зокрема, владика Маргітич особисто брав участь у проєктуванні і, особливо, у плануванні внутрішнього оздоблення храму. Вартим уваги є розпис західної частини нави, де, за задумом владики, зображено святих, причетних до поширення християнства на території України: Кирила і Методія, Володимира і Ольгу, Бориса і Гліба та інших, а також великих мужів Срібної Землі: князя Федора Корятовича, єпископів Мануїла Ольшавського, Андрея Бачинського, священномученика Теодора Ромжу, отців Олександра Духновича й Августина Волошина. Архієрейське освячення боржавської церкви відбулося у липні 2002 року.
Слід зазначити, що єпископ Іван Маргітич у 1990-их – на початку 2000-их років мав велику повагу серед громадськості краю, виразом цієї поваги було й надання йому статусу почесного громадянина Ужгорода та Хуста. 9 лютого 2001 його було нагороджено орденом «За заслуги» ІІІ ступеня – за багаторічну плідну церковну діяльність, вагомий особистий внесок в утвердження засад християнської моралі в суспільстві.
Упокоївся владика Іван Маргітич у віці 82 років 7 вересня 2003 року під час освячення нового престолу в церкві с. Пилипець на Міжгірщині. Похований у новому храмі Покрови Пресвятої Богородиці у с. Боржавське. Чин похорону відбувся 10 вересня 2003 року за участі багатьох єпископів, священників та великого здвигу народу.
4 лютого 2017 року відбулося перепоховання тлінних останків єпископа Івана Маргітича.
За матеріалами Вікіпедії