Уже шостий травень минає, як відійшов до Господа по зарплатню Дмитро Кремінь…
Чи змінився світ без нього? Певно, що так. Як писав Петро Скунць, «збідніло людство на одну людину», «осліпнув всесвіт на одну зорю»…
Чи став той світ кращим? Знову ж, певно, що ні. Триває кровожерлива війна… Кращі сини України кладуть свої голови за вічні моральні цінності з надією, що їх діти житимуть у достойній державі… Війна стала основною темою літератури… Та все ж – життя триває… Любов перемагає зло і біди… Так, як у віршах Дмитра.
А хіба може бути інакше? Він же – закарпатець. А наші люди – горяни – горді, самодостатні, по-доброму вперті, працьовиті, творчі. Тут, на Закарпатті міцний світоглядний заміс характеру отримав поет ще в молодості, певно, коли приїхав вчитися в ліцей, а згодом під час університетських студій в європейському Ужгороді. Він займався в студії образотворчого мистецтва Золтана Баконія; він мав вільний доступ до модерної української, європейської і світової культури і літератури; формувався як особистість від супротивного, наперекір; був загартований досвідом старших, відсторонених від сучукрліту – Чендея, Кривіна, Скунця, а також комсомольсько-спілчанськими зборами-судами. Тож у Миколаївську Казанку за розподілом прибув не просто випускник-філолог УжДУ, а вже сформований поет-громадянин з оригінальною творчою манерою письма, з прогресивним світоглядом ментального закарпатця, що може дати собі раду скрізь і завжди.
Ми, закарпатці, тішимося з того, що Дмитро Кремінь, прикипівши душею до Миколаївщини, зберігав у серці нетлінну любов до рідного Закарпаття.
Є у поета вірш «Травневий дощ». Виглядає так, що він любив травень (часто згадує цей місяць у багатьох творах), той травень, який забрав Його від нас і подарував Вічності…
ТРАВНЕВИЙ ДОЩ
Ми падаємо у травневу зливу.
А парасоля – наче парашут.
За світлу мить у травні, мить щасливу,
Засудять нас, і все ж не в цьому суть.
Ми запізнілі квіти обриваєм,
Але над нами безмір висоти.
За опівнічним голосним трамваєм
Невже мені не обізвешся ти?
О вічний світе! Є у тебе небо,
А в небі угорі Чумацький Віз…
Ти ощаслив нас дощиком травневим,
Аби не бачить запізнілих сліз!
Попри те, що поезія – про крихкість людських почуттів, миттєвість щастя, неуникність запізнень у житті й прагнення до духовної висоти навіть у буденних ситуаціях, попри те, що основна ідея – швидкоплинність земного життя, насиченого втратами і болями, попри меланхолійний настрій твору, попри те все – та меланхолія світла, з нотками надії, бо існує вічна краса – Природа, Любов, Небо… Небо, що забрало так скоро Його собі, а нам залишило вірші.
У цій тонкій ліричній медитації про сенс миттєвого та вічного, що поєднує інтимні переживання з філософським роздумом про час і долю людини у всесвіті – увесь смисл людського життя… Так точно і тонко міг передати це тільки Кремінь…
Читайте Кременя.
Відчуйте, яким травневим дощиком ощасливив він нас, залишивши у спадок свої поезії.
Не соромтеся запізнілих сліз…