Миколая Божук (Василина Божук; 3 січня 1907, Великий Бичків – 4 січня 1938) поетеса Закарпаття міжвоєнного періоду, активістка «Просвіти». Активна пластунка на Закарпатті.
Народилась 3 січня 1907 року в селищі Великий Бичків на Закарпатській Гуцульщині. У рідному селі отримала початкову освіту. Український письменник Юрій Станинець згадував: «Коли одного разу на толочці вчула від сестринниці Василини Божук вірш і дізналася, що є школа, де вчать таких віршів, вона після закінчення народної школи проти волі батьків втікає до Ясіня і доти плаче, поки батько не записує її до горожанської школи».
Після горожанки Миколая Божук у 1928 році закінчила Ужгородську вчительську семінарію.
У юності змінила ім’я, про що говорила: «Я не Миколая, а Василина. Назвалась так тому, що є у нас дві Василини Божуківни, обидві дочки селян, братів Божуків… Тому по батькові Миколі прибрала я собі його ім’я».
Писати розпочала у віці 15 років. У студентські роки друкувала вірші в журналах «Пчілка», «Наш рідний край», у коломийській газеті «Жіноча доля» та львівській «Нова хата». Великий вплив на творчість і світогляд поетеси мали твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка. Багато видань видатних письменників Миколая отримувала від українського поета Василя Ґренджі-Донського.
Юрій Станинець говорить, що Миколая Божук з ранніх літ була шляхетною та чутливою дівчиною, яка плекала любов до свого народу.
У 19 років Миколая Божук так розмірковувала про зміст життя патріотичної молоді: «Життя – то терниста дорога, через котру мусимо переходити. Є люди, котрим життя, – то байдужість. Они з дня на день переживають і не думають на свої діла, не числять з тими ділами, які зробили на користь другому, бо їх не мають, бо тільки думають на свої розкошні, як би веселіше день провести… Ми ж не з тих, котрі внішну красу тільки починають і до неї моляться поганськими словами і думками! Ми ті, що жодних терпінь не бояться і всі неприхвостні і прикрості силуються побороти! Ми находимося в терпіннях, але можемо мати надію, що прийде хвиля, що і для нас загріє ясне сонце».
У листі 10 квітня 1927 року до Юрія Станинця поетеса писала: «Знаєте що мене зробило б щасливою? Бачити добрі овочі своєї праці, щоб та праця була корисна для других! А потім жити поряд з душею, котрої ціль життя та сама, і спільними силами працювати і працювати на користь нашого любимого Народу аж до самої смерті».
Миколая Божук померла в дуже молодому віці – у 1938 році.
Василина Божук залишила небагато літературної спадщини. На сьогодні відомі понад сто її поезій, одна коротка проза, п’єса (написана в співавторстві з Аґафією Бойчук), декілька сценаріїв урочистих програм для шкільних потреб та статей, надрукованих у фахових журналах.
Протягом життя Миколаї з’явилася тільки одна збірка поетеси, названа «Поезії», до якої ввійшло 55 віршів і яка була видана в Ужгороді в 1930 році.
Друга збірка «Мережки», підготована до друку в 1935 році, залишилася в рукописі. З часом після інтенсивних пошуків чоловіка поетеси Михайла Штефуци вдалось встановити зміст готової до друку збірки. До неї входило 48 віршів, з яких 29 були надруковані раніше, а 19 мали з’явитися вперше. Михайло Штефуца віднайшов 13 з них, решта виявилися втраченими. Протягом воєнних років пропала вся рукописна спадщина поетеси.
У 1962 р. вірші авторки увійшли до колективної збірки «Гірські квіти», що була видрукована в Ужгороді.
Вірш «Прощай, матусю» був початком творчості Миколаї Божук. У вірші вона розкрила суть учительської праці: «Я буду зорі розсівать».
Поетика її творів була схильна до опису пейзажної та інтимної лірики. Природа була невичерпним джерелом натхнення, в якій вона шукала спокою і розради. Вірші наповненні проханням про розвіяння сумних дум, вічних туг та віднесення лихої долі до чужих країв.
У багатьох творах Миколая Божук закликає присвятити життя рідному краю, жити «на втіху рідній стороні»:
За тебе в бій готовая!
В надіях вся душа моя.
Поезія Миколаї Божук наповнена ритмікою, мелодикою, яка заснована на ґрунті народної пісні, в якій знаходимо народнопісенні образи. Василь Ґренджа-Донський говорив про лірику Миколаї Божук як про пташиний спів, порівнював її з «шумом пливучих вод».
Сучасники поетки згадують, як вона любила квіти – білі троянди і білі лілії.
Повністю розвинутись таланту Миколаї Божук не дали умови життя, в яких знаходилась поетеса, та її передчасна смерть. За словами Юрія Станинця, «…й так заслужила собі, що б її ім’я зоріло на закарпатському мистецькому небі між найяскравішими зірками».
Максим Рильський у вступному слові до колективної збірки «Гірські квіти» висловлюється про творчий доробок трьох закарпатських поетес – Марійки Підгірянки, Миколаї Божук і Марусі Тисянської: «Вірші всіх трьох овіяні чистим і світлим подихом народної поезії. І нема тут ніякої стилізації, ніякого формального наслідування».
У 2008 році в Ужгороді вийшла друком книжка «Миколая Божук. Я зберу той жар у пісню». Видання присвячене 103-річчю від дня народження Василини-Миколаї Штефуци-Божук, 70-й річниці проголошення державності Карпатської України та 20-літтю відновлення Пласту в Україні.
Після віднови Пласту в Україні у пластовій станиці Ужгород діє 38-й курінь юначок, що взяв собі за патронесу Миколаю Божук.
У селі Липовець, де з 1928 року вона деякий час вчителювала, на її честь названа вулиця.
Пропонуємо статтю-спогад учителя-письменника з Хуста Олександра Сливки про відвідини своєї колеги, теж письменниці-вчительки Миколаї Божук в Липовці.
Олександр СЛИВКА
У ЛИПОВЕЦЬ ДО БОЖУК МИКОЛАЇ
Я, гімназист VI-го класу Хустської гімназії, з Божук Миколаєю познайомився в Драгові, готуючи самодіяльну театральну виставу, в кінці грудня 1927 року. Вона в Драгові учителювала.
У липні 1928 року крайове правління товариства «Просвіта» зорганізувало в Ужгороді з’їзд культурних працівників українського напряму. На з’їзді справедливо були висловлені докори на адресу чехословацького уряду і вищих службовців-чехів на Підкарпатській Русі за їх нечесну політику – особливо за штучне запровадження і підтримку чвар між народом: спочатку на вірі між греко-католиками і православними, а як ця боротьба почала затихати, розпалили нову, ще гострішу, завзятішу, так звану «мовне питання» – «языковый вопрсъ» між інтелігенцією: «тутешняками-автохтонами», які називали себе «русинами», а відважніші «угроросами» (а языкъ свой – «русским» або «угро-русским»), «українцями» і «русскими». За участь на тому з’їзді найвідважніших, активних культурних робітників, в першу чергу, зрозуміло, учителів, позбавили роботи. Між ними була і Божук Миколая, уже відома на той час поетеса.
Якісь молоді вчительки-дівчата, позбавлені служби, найнялися простими служницями. Цю подію Підкарпатські депутати «українського напряму», в першу чергу – комуністи, між якими найбільш «остроязикий» був бичківець – односельчанин Божук Миколаї – Локота, використали як бич проти уряду, проти чехів у Празі в парламенті. Не знаю, як повелися чехи з іншими, позбавленими роботи, а Божук Миколаї дали роботу на присілку Липші – Липовці.
Як їхати з Хуста на Волове (сьогоднішня назва – Міжгір’я), над Липшею на грунях по галявинках поміж лісочками і садами, аж попід самим хребтом-острогом Карпат, видно сірі крапки – хатки. Це Липовець. Від села Липші він полого піднімається на захід до десяти кілометрів.
1-го листопада свято Всіх святих. Навчання в гімназії немає. Я, гімназист VI-го класу, вибрався у Липовець до Божук Миколаї, з якою познайомився в грудні 1927 року в Драгові, готуючи театральну виставу.
Якщо деяку осінь називають «золотою», то осінь 1928 року була справді золотою: сонячно, тепло, тихо.
Возова дорога в Липовець веде вузенькою долиною між двома грунями, на яких розкидані селянські хатки. Попід самою дорогою тече потік, що збирає води з яружин аж з-під самого хребта і несе їх у Ріку. Місцями він спішить, біжить і плюскоче, а місцями, немов притомившись, тече спокійно, безшумно. На таких місцях розливає свої води в невеличкі, тихі плеса, в яких, мов у дзеркалі, відбивається глибина синього неба і осиротіле, голе, мов обгоріле, гілля дерев понад ними. Опале листя видихає з себе останні аромати.
Під самим узбіччям хребта і дорога, і потічок стали ледь помітні. Піднявшись крутим схилом на голу, простору поляну, якою кінчився грунь, що протягся сюди з-над самої Липші, до мене усміхнулось темно-синє озерце. Звідси на захід – підйом на хребет. На схід, на площинці груня – довгий білий з піддранкованим дахом будинок. На його подовжній південній стіні – двері і три вікна. На поперечній, на захід, до озерця і хребта – одне віконце.
«То може бути школа…» – міркую.
А краєвид звідси чудовий. Долина Ріки, схожа на продовгасту тацю, здається близькою-близькою, хоча до неї до десятки кілометрів. На ній темна смужка хамника, у якому, наче скриваючись від когось, тече Ріка. Майже рівнобіжно з нею, як тонесенька сіра ниточка, дорога на Волове (Міжгір’я). Далі, поступово піднімаючись на схід, наче простелена величезна темна ковдра – ліс. Він у напрям півдня переходить в Кірешські сади. Ще далі, за лісом і садами, темні береги – груні, гори, полонини, що підперли синяву неба. На південь, за Тисою, також підпора неба – Гутинські гори. На їх фоні гора Хустського замку з сірими руїнами виглядить як мисочка, перекинута дном уверх.
Намилувавшись чудовим краєвидом під синім куполом неба, спускаюся до будинку, про який думаю, що школа. Бачу, що в дверях стоїть людина. Та, побачивши мене, напевно, дивується – хто я і що я в цих краях шукаю. Вона мені скаже, де Миколая. А може, то і є «вона».
Наближаюсь і бачу, що в дверях дівчина чи жінка, але не селянка. Серце починає прискорено битися.
Так, це була вона, Божук Миколая. Впізнавши мене, сплеснула долонями, йойкнула від несподіванки й рушила до мене. Ми привітались. Вона засипала мене запитаннями, що я й не знав, на котре скорше відповідати.
- Прошу далі! У мої «хороми», – і пішла наперед.
Ввійшли в коридорчик біля 9 квадратних метрів. Направо – двері в клас, прямо – дверцята у «хороми», на квартиру Миколаї. Квартира ще менша ніж коридорчик.
- Ось моя кухня, комора, вітальня, спальня і робочий кабінет, – посміхнулась гірко.
Під задньою стіною – дощане ліжко. Над ним, на стіні, під плахтиною повішений одяг. Під віконцем, упритул до ліжка – столик, а перед ним табуретка. В кінці столика, в кутку за дверима – щось подібне до нічної скриньки, очевидно, «комора» з харчовими продуктами. Під стіною напроти столика малюсінький, на одну табличку шпорик, біля нього, одним кінцем під ліжком – лавичка, на ній відро з водою, два горщики, миска, кружка, вилка, ложка, ніж.
Я мовчав. Не знав, чи втішати Миколаю, чи жаліти вголос. Вона запропонувала мені присісти на табуретці, а сама сіла на ліжко.
- Не подумайте, Олександре, що я соромлюся моєю квартирою або школою. Я цілковито вдоволена ними і спокійна. Якби мене штовхнули сюди через якийсь нечесний вчинок або через незадовільну успішність у роботі, я, напевно, переносила би це тяжко, а то через участь на просвітянському з’їзді та через мою літературну роботу. Липовець – це в очах мого народу честь для мене. А якби ви знали, які добрі та чесні тут люди! А які чесні, чемні, слухняні та охочі і здібні до навчання їх діти – мої учні. А яка чудова, ви бачили, тут природа! Отой велетень гірський хребет, озерце, груні. Уявіть собі, яка краса та насолода тут буде навесні, як зазеленіє ліс, як зацвітуть сади, як защебечуть пташки. Тут муза буде зі мною весь час. Кращого раю мені не треба, – декламуючи, ідеалізувала свої обставини скромна, щира, з чистою душею Миколая. – Ви, Олександре, напевно, голодний, – і піднялась з ліжка. – Такого приємного гостя я не сподівалась, але щось закусити знайдеться.
Я не відгрібався, бо в шлунку від голоду грав цілий оркестр. Придушив я його кружкою смачного творогу в сметані з кукурудзяним хлібом. Після закуски ми вийшли надвір. З душі до душі перелили ми з нею багато-багато. Розлучились ми на груні нижче школи на першій доріжці біля лісочка, коли далекі гори на сході, здається, колисались в останніх променях сонця.
- Ця пішинка зведе вас прямо у село, – догонив мене її ніжний голос уже над спуском у лісок.
Молодий, здоровий, безжурний, весь час у долину я не йшов – летів. В небі уже мерехтіли зорі, коли спустився в село. А до Хуста, апостольським транспортом, ще 12 кілометрів.
* * *
У середині травня 1933 року я одержав на два тижні оздоровчу відпустку. Миколая Божук – уже дружина мого доброго, щирого друга Штефуци Михайла, працювала у Рахові, разом з чоловіком. Цю відпустку я провів у них. Таких приємних днів у моїм житті було мало. Миколая вечорами читала свої нові вірші. У них поміж спів про красу і любов до прекрасної природи і рідного народу проривався уже й сум та нарікання на «хмураву долю», яка весь час дуже гнітила ніжну душу поетеси.
* * *
Остання і незабутньо болюча моя зустріч з Божук-Штефуцою Миколаєю – 31 грудня 1937 року. Зустріти новий 1938 рік я поїхав до Рахова, до моїх дорогих, милих друзів. Михайло зустрів мене в кухні і шепнув:
- Якщо тобі відомо про смерть Миколаїної сестри у Бичкові, не скажи Миколаї. Ми цю болючу правду скриваємо від неї.
Миколаю я знайшов у ліжку, розуміється, не в такому, яке вона мала у Липовці. На жаль, і не в такому стані здоров’я вона була. Дихала прискорено, тяжко, говорила охриплим голосом з перервами між словами.
- Я… вже… не діжду… прочитати… вашу… нову… драму… Страйк, – вирвалась розпука із її хворих грудей.
Я розповідав їй цікаві, переважно приємні новини, події. Вона двічі повторила про свою надію, що на днях приїде до неї сестра із Бичкова, буде її доглядати і в хаті не буде так сумно, коли чоловік на роботі. Дуже боляче мені було слухати про цю її надію, знаючи, що сестра чекає її вже на іншому світі.
Ранком 1 січня 1938 року я від’їхав, не простившись з Миколаєю: вона ще спала. А 4 січня 1938 року її не стало.
Вдячні липшанці одну вулицю в селі назвали ім’ям Божук Миколаї.
