Душа трудна, свободоносна,
Що Україну підняла
Понад Карпат незламні кросна,
Всіх наших міст і волостей З’єднала магістралі й тропи…
Оцé наш пряшівський Мойсей,
Укроп із подихом Європи.
Стоїть його книжок стіна –
Ставай, небоже, навколінки,
Життя і правди глибина Там світять з кожної сторінки.
Печаль, зажура, розпач, мла,
Навіяні згори й з долини, Зістались в борознах чола Цієї віщої людини.
Микола – то любов, не гнів,
Не лютощі поміж хахлами; Він пас, бувало, баранів.
Сваривсь, бувало, з баранами.
В часах найтяжчих – не страшко,
До бунту зляканих підгонич,
Могутній русин, як Франко,
Незгасний лемко, як Антонич.
Похилий, мов пшеничний лан,
Подоба колоска тяжкого,
Ходячий київський Майдан,
Дух українства світового.
Дмитро Павличко
12 вересня 2024 року, увечері, відійшов у засвіти Микола Мушинка… Пішов до Бога по зарплатню… Він заробив її вповні…
Микола Жулинський, визначаючи роль, місце і значення М. Мушинки для України, Європи і світу, зазначав: «Його ім’я вже вписане в історію. Фольклорист, етнолог, славіст, культуролог, мистецтвознавець, літературознавець, бібліограф… Доктор філологічних наук, професор, іноземний член Національної академії наук України, дійсний член НТШ. Президент НТШ у Словаччині, голова Асоціації українців Словаччини… І головне – найавторитетніший дослідник культури Закарпаття, якого вже за життя називали охоронцем родової пам’яті русинів-українців, будителем національної свідомості й історичної пам’яті органічної частки українського етносу – єдинокровних русинів, карпаторосів».
М. Мушинка народився 20 лютого 1936 р. в селі Курові на Бардіївщині. Його дід Федір (1874-1935) був старостою села. Батько Іван (1903–1987) зі своєю матір’ю, двома братами і чотирма сестрами від дитинства вів усе господарство. Мати Зузана з роду Томчиків (1907-1988) свого батька втратила у війні і виховувалася у великих злиднях. З батьком повінчалися 1926 року. Микола був третьою дитиною в сім’ї. Старшими були брат Петро (1930) та сестра Анна (1933). Після народилися ще брати Федір (1940) та Дмитро (1948).
У хаті під солом’яною стріхою (сіни, хижа і комора) жили разом з п’ятичленною сім’єю стрика Степана та двома бабусями: рідною Катериною та прибраною Параскою Трудич, якій в 1948 р. згоріла хата і їй нікуди було подітися. Разом нас було в хаті чотирнадцять душ. Простору було мало, але тісноти ми не відчували.
З шістьох років Микола почав ходити в школу, а від восьми вже наймитував: пас худобу у тіток Марії Кениґ (Каляшової), Катерини Шпирко (Шпирковасиля) та Параски Буйди (Змурованиці). В початковій школі учителем був Михайло Шевчик – безрукий інвалід Першої світової війни. Головним засобом його виховного впливу була палиця. Але він часто читав своїм учням народні казки. Інколи виходив із класу і цю місію доручав Миколі. Сидячи за учительським столом на підвищенні, той почував себе важливою персоною і неприховано пишався таким дорученням. У третьому класі був молодий і дуже симпатичний учитель Николай Миллий (брат художника Дезидерія Миллого) в дерев’яній школі-читальні, яка нині є експонатом Музею народної архітектури у Свиднику. Він не лише гарно малював, але й сам складав патріотичні пісні. В добу, коли в селі стояли німецькі війська, а політика уряду Словаччини була теж пронімецькою й антиросійською, треба було мати неабияку сміливість, щоб вчити дітей таких пісень. А в учителя Миллого така сміливість була. Домашні завдання він підписував ініціалами «НИМ» (Николай Илльич Миллий), які були й ініціалами Мушинки (Николай Иванович Мушинка), тому він довго підписувався теж так, наслідуючи свого вчителя.
У 1947 р., за порадою учителя Миллого, батьки віддали сина в Пряшівську російську гімназію, директором якої був Олексій Фаринич, а духовним батьком – єпископ Павло Ґойдич. Російську мову викладав онук Адольфа Добрянського Георгій Ґеровський. Дисципліна в гімназії та гуртожитку панувала дуже сувора. Навіть на перервах і у вільний час гімназистів примушували розмовляти російською літературною мовою. Старшокласники майже щотижня влаштовували вечори з культурною програмою. Мушинка з великим успіхом виступав з байкою Крилова «Стрекоза и Мураве», одного разу навіть перед єпископом Павлом Ґойдичем.
Після скасування молодших класів гімназії внаслідок шкільної реформи 1948 р. Микола Мушинка продовжував учитися в Бардіївській середній школі з російською мовою навчання. Учився добре. Погані оцінки мав лише з поведінки. У селі він заснував театральний гурток, з яким поставив п’єсу курівською говіркою «На салаші». Він бачив п’єсу лише один раз в пряшівському Словацькому театрі і запам’ятав слово в слово. Кожному «артистові» його роль надиктував. Сам оформив і зготував декорації. Серед населення п’єса мала великий успіх, повторили кілька разів, а за гроші купили книжки для сільської бібліотеки.
У ту пору молодий гімназист почав дописувати російською мовою до газети «Пряшевщина», яку передплачував і читав «від дошки до дошки». Його перша стаття про молодіжну організацію (Союз молоді Карпат) в Курові була підписана псевдонімом «Акнишумин» (що при зворотному читанні значило «Н. И. Мушинка»).
У 1951 р. вступив до Пряшівської одинадцятирічної середньої школи (теж з російською мовою навчання), яка була продовженням колишньої Російської гімназії. Його найближчим шкільним другом став Іван Бірчак з Руської Волі – на голову менший, на рік молодший і на клас нижчий. З 1952 р. у школі були запроваджені й уроки української мови, які вів професор Остап Зєлік. До того часу українського друкованого слова читати майже не доводилося. Під впливом української літератури майбутній академік почав національно прозрівати і в 1954 р. одинадцятирічку закінчив уже свідомим українцем.
Своє навчання Микола Мушинка продовжував на перекладацькому відділі Інституту російської мови та літератури в Празі, і в той же час відвідував лекції з україністики у відомого професора Карлового університету Івана Панькевича. Під його впливом та під впливом викладача російського фольклору в інституті д-р Еви Врабцової почав глибше цікавитися фольклором українців Пряшівщини. Під їх безпосереднім керівництвом (згодом і під керівництвом О. Зілинського) вже на другому курсі навчання написав понад 100-сторінкову працю «Замовляння і календарна обрядовість села Курів».
У 1957 році з молодіжною групою туристів Мушинка вперше побував у Москві та Ленінграді й повернувся з найкращими враженнями від поїздки.
Матеріальної скрути під час навчання в Празі Микола не відчував і міг собі дозволити навіть маму запросити в гості на кілька днів. Вона за своє життя далі окружного міста Бардієва не була. А тут опинилася в столиці… Син водив її по всіх храмах. Вона всюди падала на коліна й довго молилася. Завіз також її і на квартиру учителя О. Зілинського. Незабутнє враження зробила на неї п’єса братів Мрштіків «Мариша» на сцені Національного театру. Микола через роки згадував: «Не міг я її втішити від плачу й голосного коментування дії. Мама мене дуже любила й була моїм кращим фольклорним інформатором. Від неї я записав кілька сотень народних пісень».
Прага дала молодому гауковцеві дуже багато: робота в Слов’янській бібліотеці, читання старих книг, журналів, української емігрантської літератури, до якої був вільний доступ навіть в час найбільших оргій комуністичного свавілля, зустрічі з Корнелієм Заклинським, Степаном Сірополком, братами Ярошевськими, Орестом Зілинським, Зіною Ґеник-Березовською та іншими, часто в бібліотеку заходили і чеські україністи, зокрема, Франтішек Тихий та Франтішек Главачек тощо.
У 1958 р. М. Мушинка з відзнакою закінчив навчання на перекладацькому відділі Інституту російської мови і літератури в Празі. Першим місцем роботи стала для нього середня школа в селі Маргань Ґіралтівецького округу. 25 жовтня 1958 р. він одружився зі студенткою третього курсу того ж закладу Евою Вальтеровою – мораванкою. Вінчались на Жижковській ратуші в Празі. Але через п’ять днів його забрали в армію. Служив у старовинних казармах «Чотири Двори» у Чеських Будєйовицях, де багато часу проводив у радіорубці з навушниками на вухах. Більше, ніж військові команди, слухав українські та російські передачі радіо «Свобода», «Голос Америки», «Радіо Ватикан» та інших. Ці передачі надщерблювали його віру у «світле радянське майбутнє».
Під час військової служби заочно закінчив з відзнакою педагогічний відділ Інституту російської мови і літератури.
З 1960 р. М. Мушинка працював у нововствореному Кабінеті народної словесності (пізніше Дослідний кабінет україністики, Науково-дослідний відділ україністики) кафедри української мови та літератури філософського факультету Пряшівського університету і восени 1963 р. став інтерним науковим аспірантом празького Карлового університету зі спрямуванням на слов’янську фольклористику до проф. Карла Дворжака.
Оскільки в Чехо-Словаччині науковим дослідженням українського фольклору в той час майже ніхто зі спеціалістів не займався, то його направили на трирічне стажування в Київ (1964–66). Микола став аспірантом Київського університету ім. Тараса Шевченка (керівник проф. Михайло Грицай), однак їздив на консультації й у Московський університет до одного з основоположників структуральної фольклористики у слов’янських країнах проф. Петра Боґатирьова, який у 20-30 роки жив у Чехо-Словаччині й добре знав український фольклор Закарпаття. Тема його дисертації «Відображення еміграції у фольклорі українців Пряшівщини» в Києві не знайшла підтримки, і її було замінено історіографічною темою про Володимира Гнатюка (1871-1926). В архівах і книгосховищах Москви, Києва та Львова науковець знайшов про нього чимало невідомих матеріалів, а в приватному архіві пенсіонера Івана Боднара (тестя художника Гр. Смольського) – нікому з дослідників не відому частину творчої спадщини та все устаткування останньої квартири вченого. Чимало цікавого він отримав від доньки В. Гнатюка Олександри Піснячевської, яку пізніше кілька разів відвідав у Парижі.
У Києві друзями Миколи Мушинки стали Іван Дзюба, Іван Світличний, Лесь Танюк, Ніла Підпала, Ема Білаш, Зиновій Антонюк, Іван Драч, Дмитро Павличко та інші. Тут він познайомився з Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Кочуром, з матерями Григорія Косинки та Василя Симоненка, дружиною Олеся Досвітнього, був на прем’єрі кінофільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», де дисиденти вперше прилюдно заявили, що не погоджуються з національною політикою тодішньої влади. Тоді ж особисто познайомився і з Сергієм Параджановим. У Львові зустрічався з Володимиром Лучуком, Іваном Красовським, Василем Хомиком, В’ячеславом Чорноволом, братами Горинями, зблизився з директором Наукової бібліотеки ім. Стефаника Євгеном Іванцівом та його дочкою Зоряною Болтарович, запізнався зі Станіславом Людкевичем, Миколою Колессою, Григорієм Смольським.
Проте взаємини з дисидентами та іншими «інакодумцями» викликали посилений інтерес органів КДБ до його особи. Від осені 1965 р. КДБ стежило за кожним його кроком, а чехо-словацькі органи безпеки вже на початку вересня 1965 року інформували мого завідувача кафедрою Петра Бунґанича про мою „антирадянську діяльність” і вирішили припинити мою аспірантуру в Києві.
Під час святкування першої річниці з дня народження доньки Івана Дзюби Оксани на його квартирі (в якому брали участь майже всі київські «інакодумці») в листопаді 1965 р. він таємно передав Миколі рукописну копію щойно завершеного і ще нікуди не посланого «Листа до Центрального комітету КПУ» (143 сторінки машинопису), в якому наводилися кричущі факти про порушування «ленінських норм національної політики в Україні». Микола мав вивезти цей матеріал за кордон. Та, повертаючись додому, на кордоні в Чопі потрапив у наставлену пастку. При митному огляді спеціальна п’ятичленна бригада «митників» із Києва старанно обмацала аспіранта й під спідньою білизною знайшла рукопис Івана Дзюби (який згодом вийшов за кордоном під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?»). Йому недвозначно дали зрозуміти, що подальша доля в його руках. Радянські органи мають письмову згоду міністерства закордонних справ Чехо-Словаччини на арешт, однак вони вірять у його щире покаяння і вирішили не арештувати порушника, а передати чехословацьким органам безпеки. Це врятувало, по суті, життя, а головне – повернуло на Пряшівщину. Тривало слідство, були допити, але нарешті в червні 1966 року справу було закрито з висловленням «дисціплінарної догани та суворого попередження».
Микола Мушинка згадував: «Хоч моральна перемога була на моєму боці, про продовження аспірантури в Києві не могло бути й мови. 16 квітня 1966 р. я одружився вдруге, з 22-річною учителькою Української середньої школи ім. Т. Г. Шевченка у Пряшеві Маґдою Шуркалою, яка згодом народила мені двох синів – Ігоря (1967) та Олеся (1969), і стала вірною супутницею мого життя. Свідком на весіллі був у нас керівник моєю аспірантурою проф. Карел Дворжак, прекрасний знавець чеського і слов’янського фольклору і чудова людина. Другим свідком була сестра дружини Надя – теж етнолог по спеціальності, пізніше наукова працівниця Інституту етнографії та фольклору Чехословацької академії наук. На хвилі демократичного піднесення в Чехо-Словаччині другої половини 60-х років я в жовтні 1967 р. в Карловому університеті захистив кандидатську дисертацію «Володимир Гнатюк – дослідник фольклору Закарпаття та його зв’язки з чехами і словаками». Тож у 1967 році Микола Мушинка здобув звання кандидата мистецтвознавства, і в наступному став доктором філософії.
Під час 12-річної діяльності на пряшівському філософському факультеті (включно періоду перебування в науковій аспірантурі) Мушинка опублікував понад 200 наукових праць, науково-популярних статей та рецензій. До найвизначніших з них (крім праць з ділянки фольклористики) зараховуємо розвідки про Володимира Гнатюка, Михайла Врабеля, Філарета Колессу, Івана Панькевича, Флоріана Заплетала, Франтішека Тихого, Франтішека Главачка, Юрка Колинчака, Яна Онушка, Йосифа Маркова, Володимира Лібовицького та інших забутих або напівзабутих діячів української культури.
Та недовго судилось молодому науковцеві працювати в університеті. У червні 1970 р. його виключили з лав комуністичної партії, згодом звільнили з роботи в університеті та суворо заборонили друкуватися. Безробіття, а відповідно безгрошів’я, допити, погрози, зрада «друзів», доноси, арешти однодумців в Україні, цілодобове стеження, страх за дружину і дітей – усе це довелося пережити. Восени 1973 р. уже відомий науковець прийняв посаду годувальника, пізніше – пастуха корів у новозаснованій сільськогосподарській артілі (колгоспі) рідного села Курів. На цій посаді він пробув п’ять років: взимку записував фольклор, а влітку в пастушій колибі опрацьовував зібрані матеріали та писав інші наукові роботи, які друкувалися в західних країнах, (часом під псевдонімами), бо дома його ім’я в пресі не сміло з’явитися.
Але владі й цього було замало: вона розуміла, що в пастушій колибі збиралося добірне товариство, яке складало загрозу її існуванню. І від осені 1976 р. до травня 1990 р. працював кочегаром у будинкоуправлінні м. Пряшева (Bytоvэ pоdnіk mestа Prešоvа), поєднуючи фізичну працю з духовною: влітку пастухом, взимку – кочегаром.
Однак ані в надзвичайно важких умовах не перестав цікавитись наукою і, долаючи перешкоди з боку місцевих органів, свої досягнення друкував за кордоном.
Майже через 20 років, у 1990 році, Микола Мушинка повернувся на попереднє місце роботи і став завідувачем Науково-дослідного відділу кафедри української мови та літератури. Крім дослідницької праці розпочав і педагогічну роботу. Деякий час був членом президії Ради Союзу русинів-українців Чехо-Словаччини та членом Ради для національностей і етнічних груп Уряду Словаччини. М. Мушинка очолював Асоціацію україністів Словаччини та Наукове товариство ім. Шевченка у Словацькій республіці. Крім того, був професором Українського вільного університету в Мюнхені і першим закордонним доктором наук, який здобув це звання в Україні. У грудні 1997 р. його обрано іноземним членом Національної академії наук України. В останні роки був професором Закарпатської академії мистецтв.
До свого 60-річчя академік за наполяганням родини, зокрема сина Олеся, видав біо-бібліографічний збірник у трьох книгах «Колеса крутяться…», взявши за епіграф слова з народного романсу:
Колеса крутяться,
Літа минаються,
А мені сумно в голові…
Щемка лемківська мелодія рве душу, западає в серце, примушує оглянутися на прожите… А за ті роки Миколові життєві колеса ох і багато накрутили: від сільського хлопчини з Курова до викладача університету, від пастуха й кочегара до поважного академіка, від віруючого в комунізм «русского» до свідомого українця, від дослідника місцевого фольклору до потужного науковця, рівного якому, скоро не знайдеш в Україні, Словаччині чи Європі…
Любиця Бабота у передмові до згаданого видання пише: «Колеса крутяться, літа минаються… Скільки правдивості в словах цієї чарівної пісні! Людина живе, працює, радіє, старіє і приходить пора, коли починає підсумовувати пройдений шлях. Якщо йдеться про виняткову людину, наприклад, науковця, її діяльність оцінює і широкий загал. Коли саме людина досягає вершин у науковому світі? Тоді, коли в неї досвід великий, цілеспрямованість ясна, коли попередні досягнення можна поповнювати новими відкриттями. Це час високої активності, час, коли людина здатна керувати групами дослідників, очолювати наукові інституції чи організації і свій досвід передавати молодому поколінню.
Якраз такого віку і наукової зрілості досяг один з найвидатніших україністів Словаччини, надзвичайно активний і всесторонній науковець академік Микола Мушинка, доктор філологічних наук, професор, який своєю невтомною працею поповнює скарбницю культурних надбань рідного народу».
2024 року 20 лютого Миколі Мушинці виповнилося 88! Він ще активно крутив свої колеса… Готував до друку монографію про Яцка Остапчука, дочікував третій том «Від отчого порога» про Панькевича, писав гасла до «Енциклопедії Українознавства», рецензував великий за обсягом науковий збірник «Українці Хорватії», відгукувався на різноманітні ювілеї меншими і більшими статтями, давав інтервʼю і знімався у фільмах, консультував молодих і старших при написанні кандидатських і докторських, посильну участь брав у наукових онлайн-форумах та інтернет-конференціях, щиро приймав звідусіль у власній хаті гостей і при тому багато читав… Це мала дещиця щоденної активної Миколової праці, яка й змушувала ті колеса крутитися, крутитися, крутитися…
Пораз дивувалися його працездатності – ти набагато молодший, а робиш в рази повільніше і в рази менше. Академік Жулинський називав свого колегу «українським пастирем культури і науки» і бачив його поряд з Олександром Духновичем і Адольфом Добрянським у «передніх рядах, точніше, на чільному місці», в «огромі його “трудів і днів”»,… «загорнутим» у сріблясту сивину, завжди привітно усміхненим народним будителем…», «охоронцем родової пам’яті, матеріальної і духовної культури русинів-українців».
Дмитро Павличко, його близький приятель і однодумець, назвав Миколу Мушинку «духом українства світового», а Міхаель Мозер, Президент Міжнародної асоціації україністів, професор кафедри славістики Віденського університету, Українського вільного університету та Католицького університету ім. Петра Пазманя в Будапешті, вважає «історію його діяльності невід’ємною й надзвичайно важливою складовою історії міжнародної україністики в цілому». Свідченням цьому, зокрема, є і той факт, що професор М. Мушинка тільки за час відсторонення його від наукової діяльності «опублікував на Заході п’ять книжок та понад 150 наукових розвідок, науково-популярних статей та рецензій», зокрема альбом «Екслібриси українських шістдесятників (Банд-Брук, 1972), «Володимир Гнатюк і Закарпаття» (Париж, 1975), «Орест Жилінський, вчений з душею поета» (Банд-Брук, 1983), «Народна культура південних лемків» (Нью-Йорк, 1987), «Життя і справа Володимира Гнатюка» (Париж, 1988). Як фольклорист дослідив усну народну творчість русинів Войводини, культуру українців Румунії, лемків-українців Польщі і колишньої Югославії, повернув і відродив забуті імена українських письменників, учених, художників, музикантів, театралів, громадських і політичних діячів – Володимира Гнатюка, Михайла Врабеля, Філарета Колесси, Івана Панькевича, Флоріана Заплетала, Франтішека Тихого, Миколу Неврлого, Юрія Шанту, Франтішека Главачка, Юрка Колинчака, Яна Онушка, Йосифа Маркова, Володимира Лібовицького, Володимира Січинського, Івана Зілинського, Михайла Качалуби, Симона Наріжного, Ореста Зілинського, Івана Мацинського, Володимира Стон-Балтаровича, Володимира Любовицького, Івана Кулеця, Никифора Лещищака, Никифора Довняка, Ольги Дутко, Юрія Костюка, Степана Рака, Олени Рудловчак, Єви Бісс, Василя Капішовського, Яцка Остапчука, Степана Паппа, Івана Голубовського, Олекси Новаківського, Степана Клочурака… «Навіть найсміливіша уява не здатна охопити весь той обшир наукових зацікавлень, пошукових пристрастей і творчих залюблень пастиря української культури і науки…» – підсумовує у своїй ювілейній статті, написаній до 80-річчя Миколи Мушинки, Микола Жулинський. Ці «пошукові пристрасті і творчі залюблення» частково втілені у видавничому проєкті «У всякого своя доля…» Миколи Мушики і Ярослава Шуркала.
Як стає зрозуміло, основним рушієм життя для Миколи Мушинки була праця. Вона для нього – одне з найчистіших і найшляхетніших джерел емоційного стану, радості діяння, творення. Думка, що народжена, збуджена, витончена в праці, ставала радісною, оптимістичною. Сам професор писав таке: «Все роблю з переконанням, що таким чином приєднуюся до почину моїх попередників, які, живучи за межами України, безкорисливо творили велику науку в надії, що колись їхні праці будуть служити Україні. І вони не помилялися. Хоч більшість із них не дожили до омріяної незалежної України, їх праці нині видаються в Україні і сприяють утвердженню її незалежності». І немає значення для професора, яку працю виконувати: чи читати лекції, чи писати книгу, чи вести екскурсії, чи пасти худобу, чи топити в кочегарці, чи косити траву, а чи майструвати полицю… Будь-яка праця для нього була приємною, бо йшла від любові і на благо України.
Справді, дотримуючись теорії Григорія Сковороди, Микола віднайшов свою «сродну працю» і прийшов у цей світ, щоб бути щасливим. Він, по-перше, був вільним, а значить самодостатнім. А коли хотіли зробити підневільним, залежним, Мушинка вертався до Курова пастушити. По-друге, він віднайшов «сродну працю», яку вміє, знає і хоче виконувати з глибоким переконанням, що тільки вона є смислом життя. «Ні за статті в ЕСУ, ні за інші статті та книги, – писав Микола Мушинка, – видані в Україні, я жодного гонорару не одержую. Дехто дивується, що ні за звання академіка, ні за ступінь доктора наук я не отримав ніякого додатку до платні. Коли я на це звернув увагу свого працедавця (деканат філфаку Пряшівського університету), мені сказали: «Ці титули надала Вам Україна, для якої Ви працюєте, то нехай вона дає Вам додаток до платні!».
Нинішня моя пенсія не сягає рівня середньої пенсії кваліфікованого робітника. Та це анітрохи не відштовхує мене від безплатної роботи у сфері україністики. Єдиним гонораром для мене є авторські примірники опублікованих праць. Та і їх я не залишаю в себе, а дарую Державній науковій бібліотеці у Пряшеві, щоб вони служили широкому загалу науковців».
По-третє, Микола Мушинка, пізнаючи світ і себе у ньому, за словами Йосифа Сірки, «не міг залишитися пастухом та кочегаром. На нього чекали титули академіка, численні почесні докторські титули різних університетів, на нього чекала українська наука в Україні та в діаспорі, бо саме їм він служив протягом свого науково-дослідницького життя».
Крім наукової активності, М. Мушинка був непересічним колекціонером творів образотворчого мистецтва. Його приватна галерея охоплює десятки визначних творів українського живопису, серед яких – твори О. Новаківського, М. Бойчука, Ю. Панькевича, В. Касіяна, Й. Бокшая, О. Заливахи, І. Марчука та ін. Миколу Мушинку можна вважати живою легендою, оскільки, мабуть, нема серед українців взагалі людини, яка б мала таке величезне коло знайомих науковців, письменників, мистців та артистів. Закордонний Академік був відомий у колі редакційної колегії Енциклопедії українознавства, Енциклопедії сучасної України, в різних університетах України, в Українському вільному університеті в Мюнхені, в деяких університетах США та Канади. Микола Мушинка був обдарований талантом не тільки знаходити історичні документи, архіви, але й «загублених» людей, які під час Другої світової війни загинули чи «загубилися», як про це вдало зауважив Йосиф Сірка. Він віднайшов поховання командира УПА С. Стебельського-Хріна, дружини С. Єфремова Орисі Дурдуківської, юриста Станіслава Дністрянського, його дружини Софії, художниці Емілії Голубовської та ін. Останки деяких з них він ексгумував, на власних плечах заносив в Україну і перепоховав.
Аркадій Жуковський, професор Українського вільного університету в Мюнхені, голова Наукового товариства ім. Шевченка в Європі та іноземний член Національної академії наук в Києві, вважає, що такі досягнення Академік мав через те, що не був «кабінетним ученим». Як зауважила Алла Атаманенко, професор Національного університету «Острозька академія», директор Інституту досліджень української діаспори, «М. Мушинку завжди цікавила Людина. Він багато знайшов, опублікував і просто сприяв збереженню унікальних архівних, художніх та матеріальних джерел, кожна знахідка яких має свою дуже цікаву історію. Використовуючи методику «усної історії», він і сам став творцем унікальних біографічних джерел, записавши інтерв’ю з відомими вченими, громадськими діячами…».
Справді, Микола мав особливе вміння – бути вдячним співрозмовником: непідроблена цікавість, щира усмішка, харизматична зовнішність, вроджена толерантність, глибокі пізнання, відданість українству захоплювали кожного, хто торкався унікального материка інтелекту Миколи Мушинки. Він щоденно слідкував за всіма подіями у світі – політичними, культурно-мистецькими, літературними. Засмучувався безголовʼю української влади. Переймався втратами на російсько-українській війні. Сумував через українські міжусобиці. Систематично листувався з друзями в Україні, Європі, Америці, Канаді… Відстоював і оберігав розшматоване, розтерзане, принижене українство перед Европою і світом. І попри те, Микола – абсолютно був відкритою, щедрою, люблячою трепетною українською душею, найбільшою цінністю якої була родина, найвищою святістю – жінка, найкращими надіями – успіхи внуків, а найсвітлішими моментами – родинні застілля на Степана… Він вмів ділитися своїм багатством… Його сердечним теплом зігріто не одного з нас… Він «запалив життєві світильники» багатьом…
Готуючи до друку багатотомне видання Миколи Мушинки, син Олесь у передмові до нього пише: «До того всього батько любить людей і дуже радо з ними спілкується. Він не тільки любить їх, але і глибоко поважає. Без огляду, чи це академіки, чи звичайні люди із сіл і міст. Любов до людей проявляється і в його публічних виступах, передачах по радіо, науково-популярних лекціях, публіцистичних промовах тощо, яких щорічно є десятки.
У контексті вище сказаного, батько має одну дуже “погану” рису характеру – не вміє сказати “НІ”. Результатом цього є неймовірна кількість активностей, які батько реалізує. Осягнути їх всіх просто не в силі…»
Миколу не можна було уявити без його Маґди – дружини-берегині, дружини-секретаря, дружини-однодумця, яка до останнього подиху розділяла його радощі й біди, виховала з ним прекрасних синів, переповнена щастям опікується малими і великими внуками, ревносно і віддано оберігала свого мужа від усього навʼязливого і злого, тисячі разів правила і друкувала «його писання», розписувала кожен його день для продуктивної роботи, контролювала терміни написання статей і вчасність відповідей на листи, слідкувала за дотриманням усіх родинних звичаїв і приписів лікаря… Маґда і Микола, діти і внуки, невістки і правнуки, свати, брати, сестри, куми – це родина. Українська справжня родина. Достойна і шляхетна, гідна наслідування.
Ще вчора, сидячи біля ліжка хворого Миколи, Магда тримала його за руку у своїй і не відчувала, щоб він потискував її, як то було завше… А сьогодні він залишив її одну. І це найтяжче. Але пам’ять про пережите і усвідомлення Їхнього Чину – високого, достойного, великого, спільного, який наповнював їх життя всуціль, зранку й до ночі, в будень і в свято, щоб крутилися, добре крутилися колеса, мусить додати сили жити за двох…
На жаль, на 89 році життя ті колеса зупинилися… Але зупинилися вони для Миколи. А нам того, залишеного Миколою воза треба перти далі. Щоб колеса крутилися й далі.