20 лютого 2025 року Миколі Мушинці виповнилося б 89 років. Він був добрим другом Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти: мав лекції для слухачів курсів та окремі зустрічі з ними в 2012–2018 рр., брав участь у багатьох наукових заходах, що проводилися в закладі, відвідував школи області з нагоди різних ювілеїв, зустрічався з вчителями на фольклорно-культурологічних імпрезах.
Пам’ятаємо і шануємо академіка Миколу Мушинку – Великого Українця.
Микола Мушинка – видатний діяч ХХ – ХХІ століть, фольклорист, культуролог, україно-, мистецтво- та літературознавець, бібліограф, доктор філологічних наук, був членом Міжнародної комісії з дослідження національної культури Карпат та Балкан, дійсним членом НТШ, Президентом НТШ у Словаччині, головою Асоціації українців Словаччини, іноземним академіком Національної академії наук України (диплом № 1 в Україні), одним з найповажніших дослідників культури Закарпаття, почесний доктор п’ятьох університетів України.
Микола Мушинка – уродженець Пряшівщини. Він (словац. Mikuláš Mušinka) народився 20 лютого 1936 року в селі Курів Бардіївського округу (Східна Словаччина). Закінчив Руську гімназію у Пряшеві. Вищу освіту одержав у Карловому університеті в Празі, де під керівництвом І. Панькевича та Є. Врабцової почав вивчати фольклор південних лемків. З 1960 р. працював у кабінеті україністики Кошицького університету (Пряшів). Вчився в аспірантурі у Празькому та Київському ім. Т. Г. Шевченка (1964–1966 рр.) університетах. У 1967 р. здобув ступінь кандидата наук. Був висланий з СРСР через контакти з дисидентами (нелегально перевозив через кордон у Чопі працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»).
Під час роботи в Пряшівському університеті (1960–1972 роки) опублікував понад 300 наукових робіт, науково-популярних статей, рецензій (розвідки про В. Гнатюка, Ф. Колессу, Ф. Главачека, С. Клочурака, С. Паппа, Я. Остапчука та інших, які на сьогодні залишаються актуальними і нічого кращого ніким ще не написано). Допомагав створювати експозицію етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка, спорудити пам’ятник на запущеній могилі Володимира Гнатюка у Львові.
За протест проти введення військ Варшавського договору в Чехословаччину зазнав переслідувань (1968), був відлучений від наукового і літературного життя.
За спілкування з дисидентами та «шістдесятниками»: Лесем Танюком, Дмитром Павличком, Надією Світличною, Іваном Драчем, Михайлиною Коцюбинською, Іваном Дзюбою – був звільнений у 1971 р. та змушений працювати пастухом, кочегаром (1972–1990 рр.). Не був запрошений на проведення наукової конференції, присвяченої 100-річчю з дня народження В. М. Гнатюка на Тернопільщині (хоч М. Мушинка є найвідомішим гнатюкознавцем). Продовжував публікації своїх досліджень за кордоном. У 1990 р. був реабілітований та повернувся в Пряшівський університет на посаду завідувача Науково-дослідним відділом кафедри україністики.
Проживав у Пряшеві. З 2012 року до останніх днів був гостьовим професором Закарпатської академії мистецтв, де викладав спецкурс про культуру зарубіжних українців. Продовжував наукову роботу.
Помер 13 вересня 2024 року в Пряшеві, де і похований.
Псевдоніми: Микола Вірук, Микола Гнатюківський, Микола Пастушенко, Петро Ігорчук та ін.
Наукові інтереси та творчий доробок Миколи Мушинки – гідні подиву: він – автор більше 300 наукових розвідок, понад 1000 статей, 400 рецензій, більше 50 книг, автор праць «З українського фольклору Східної Словаччини» (1963 р.), «Фольклор русинів Войводини» (1976, 1987 р.), «Українська усна словесність» (1973 р.) та інших, понад 70 праць про Володимира Гнатюка, дослідник творчості Івана Панькевича, Тараса Шевченка, Івана Югасевича, Олександра Духновича, Флоріана Заплетала, Володимира Січинського, Івана та Ореста Зілинських, Степана Клочурака, Фердинанда Колесси, Франтишека Главачека, Святослава Гординського, Олекси Новаківського, Станіслава та Софії Дністрянських, Степана Рудницького, Олени Теліги, Олени Рудловчак, Степана Папа, Василя Капішовського, Івана Кулеця, Тараса Кущинського та багатьох інших. Микола Мушинка у 1992 р. захистив докторську дисертацію в Києві в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського (Диплом доктора філологічних наук № 1 в незалежній Україні). У Пряшеві заснував Асоціацію україністів Словаччини та Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Словаччині. Збирав і досліджував фольклор українського населення Східної Словаччини. У 1991 р. обраний професором УВУ в Мюнхені. Лауреат премій ім. П. Чубинського, І. Франка, Д. Нитченка, В. Ґренджі-Донського, Зореслава, румунської премії «Корона Карпатика», фундації ім. Тараса Шевченка та ін.
До останніх днів Микола Іванович Мушинка активно продовжував науково-дослідну роботу, займався збереженням архівів зарубіжних українців, переймався долею незаслужено забутих чи відсторонених митців, повертав їх спадщину українському народу, видаючи їх твори в Україні, Європі та Америці, демонструючи на різноманітних виставках художні полотна зі своєї колекції, опікувався їх памʼяттю, зокрема перепохованням, відновленням документальної справедливості, доглядом могил та под. Акад. Мушинка ‒ автор сотень культурологічних гасел до українських і зарубіжних енциклопедичних видань, організатор і ведучий фольклорно-етнографічних та культурно-мистецьких конференцій, експедицій, фестивалів, свят, активний учасник багатьох наукових форумів в Україні та за кордоном.
М. Мушинка – почесний доктор пʼятьох університетів – Doctor honoris causa Кам’янець-Подільського, Ужгородського національних та найдавнішого університету України «Острозька академія», Карпатського Університету ім. Августина Волошина в Ужгороді та Дрогобицького Державного педагогічного університету ім. Івана Франка; лауреат премій ім. П. Чубинського, І. Франка, Д. Нитченка, В. Ґренджі-Донського, Зореслава, румунської премії «Корона Карпатика», фонду ім. Тараса Шевченка, нагороджений золотою медаллю «За працю» (Словаччина), нагрудним знаком «За розвиток Закарпаття», ювілейною медаллю від Національної академії наук України, відзнакою Президента України – ювілейною медаллю «25 років незалежності України» та ін.
Завдяки його роботі вдалося повернути до відома сучасників історію унікального Музею визвольної боротьби України у Празі, знайти його матеріали в музеях та архівах Канади, Німеччини, Франції, Чехії. Він врятував для сучасних і майбутніх поколінь унікальну збірку творів художника, професора Української студії образотворчого мистецтва в Празі Івана Кульця, а врятовану збірку творів відомого мистця Олекси Новаківського Микола Мушинка у 2016 році передав як дар Львівському музею українського мистецтва – нині Національний музей імені Андрея Шептицького у Львові. Також завдяки Миколі Мушинці у 2018 році фонди Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України збагатились архівом відомого поета Олександра Олеся. Йому належить віднайдення поховань відомих українців – одного з командирів УПА Степана Стебельського, дружини літературозавця Сергія Єфремова Онисі Дурдуківської, правника Станіслава Дністрянського. Також саме Микола Мушинка серед перших відкрив українське коріння відомого художника, винахідника попарту Ендрю Ворголи, відомого як Енді Воргол (1928–1987).
Миколу Мушинку знають і поважають в Україні, Словаччині, в багатьох наукових колах світу.