Сьогодні наш випускний таблон з Великобичківської десятирічки 1947 року з художнього та ідейного боку – документ часу і, зрозуміло, гордість для всіх, до нього причетних.
Мушу пояснити, як цей таблон з ідейно-прокомуністичного перетворився, я би сказав, у національно-патріотичний. Адже у першому варіанті були представлені вожді-ідеологи КПРС та інші обов’язкові для тієї доби атрибути, а в другому – переважала краса Гуцульщини з її чудовим молодим поколінням. І до цієї неординарної акції був причетний Микола Андрійович Грицак. Задум наш переробити таблон він схвалив. Більше того, сприяв, щоб нас сфотографував чи не найкращий фотограф Закарпаття – Яцько. Тяжко було доставити його, одноногого, з Хуста до Бичкова, але він долав цей путь, бо його попросив Микола Грицак. Щодо перетворення ідейного таблона завуч написав листа до свого друга, відомого не лише на Закарпатті художника Адальберта Борецького. Той люб’язно прийняв нас із Петром Тракслером у своєму домі на Набережній в Ужгороді. Він зразу зрозумів про що йдеться, зробив так, як ми його просили. Допомогли ми йому хіба в розташуванні фотознімків. Через кілька днів таблон був готовий, відвезений до фотографа в Хуст, а вже звідти нашу „дорогоцінну ношу” ми доставили до Бичкова. Мало хто знав про цю акцію, тому спочатку як учні, так і вчителі, лише переглядались, побачивши на стіні видозмінений, але чудовий таблон. Треба додати, що серед фотопортретів учителів були на ньому і два – Андрія Грицака (рідного брата Миколи Андрійовича) та Івана Михайлинюка, які вже, не чекаючи, поки їх арештують, пішли у підпілля, включившись в активну національно-визвольну боротьбу за незалежність України. Перший з них загинув у нерівнім бою з ворогами, а другий зазнав довголітніх таборів ГУЛАГу. Звичайно, цього нам тодішня влада не пробачила, а згодом і фотознімки репресованих з таблона позривали.
Та на цьому історія з таблоном і нашими вишиванками не закінчилася…
„Я зам. нач. отделения следственного отдела УМГБ Закарпатской области ст. лт. Зудов, рассмотрев поступившие материалы о преступной деятельности Ягнюк Иосиф Михайлович, Васько Стефан Юрьевич, Коршинский Иван Юрьевич, Андришин Иван Дмитриевич, Тракслер Петр Петрович, что (повторення усіх цих прізвищ. – М. Б.) являются участниками антисоветской организации украинских националистов, подозреваются в совершении преступлений, предусмотренных ст.ст. 54-Іа и 54-11 УК УССР, постановил: следственные материалы в отношении (знову перелік п’яти прізвищ. – М. Б.) принять к своему производству. 19.08.1948 г. Зудов”.
Далі йдуть постанови про арешт, обшук, описи вилученого, в основному „націоналістичної літератури”; мали би бути фотографії „злочинців” у профіль та анфас, відтиски їхніх пальців, але „ввиду отсутствия фотоапарата и фотодактилоскопа” начальство постановляє: „разрешаю принять фотографии от арестованных”, а відтиски пальців залишили до кращих часів. Хлопці красуються на фото у вишиванках і киптариках; так вони фотографувалися на випускний таблон. Найцікавіше в іншому: „поступившие материалы”, що їх, наче, „рассмотрел” слідчий, і не ночували в справі, про них ніколи й не дізнаємося. Вони слідство не цікавили. Було в КДБ інше: імена людей, котрі усвідомили себе українцями, мріяли про незалежну українську державу, десь цю мрію висловили. Але більшого злочину в СРСР тоді, либонь, не існувало. А тому належало таких вилучати із суспільства і знищувати. Завдання слідства полягало в тому, аби добути докази „злочину” будь-якою ціною…
Та в житті буває по-всякому. От ще один сюжет, коли напрошувалося вишиття, а сталося інакше.
У день мого першого арешту в досвітніх сутінках на старих ясенах перед хатою заспівали ластівки. З сумом згадую пісню про вишиваний рушник, з яким мати на зорі проводжала поета… Моя мудра мамка, замість рушника, накинула на мої плечі зимне пальто (3 липня), мов відчуваючи, що пригодиться. І таки пригодилось, та ще й як, адже в Ужгороді мене кинули в камеру, де, крім залізного ліжка без матраца, не було нічого. Тільки те пальто мене й рятувало упродовж п’яти тижнів…