Іванові Ірлявському (Іванові Івановичу Рошкові) належить чільне місце у літературі, як і в громадському, суспільному житті Закарпаття і всієї України 30-х – початку 40-х років ХХ ст.
Він народився у передгір’ї Карпат, на Ужгородщині, у мальовничому селі Ірлява, розсіченому на дві нерівні частки річкою Старою. На більшій, правобережній, горбистій знаходилися церква й школа, звідси, одразу за обійстями, церквою й дзвіницею, видніються знамениті середнянські виноградники. На меншій з рядочком хат на березі річки починається долина, що через низини села Мукачівщини й Ужгородщини тягнеться до Латориці й Тиси і далі, далі аж до Дунаю. Тут, край села, поруч із берегом стояла й давня дерев’яна хата його батька Івана Рошка. Нині хіба старезні верби та вільхи над Старою, може, вже й не свідки Іванового дитинства, проте з того давнього кореня, пам’ятають, як він весною та влітку сидів на березі річки у мрії, снував думи-рядки, що відтак стали віршами:
Мої будні п’яніли від доліу розмаю, в весняних вінках,
там, де простір ширяє на доли,
там, де закрут, де рідна ріка…
…Я із серцем схвильованим слухав,
біля мене шуміла вода;
що не знав я милішого друга,
тому часто над нею сідав.
Мені вільха, що воду корінням
ссала в себе, співала тоді,
як роками зростають горіння,
як пориви живуть молоді.
Мої будні, мої побратими,
не тужили, а гордо росли,
і в них дух запліднився єдиний,
наче соки весною до слив.
Прожив він надто мало. Встиг дивовижно багато.
Народна (початкова) школа в Ірляві, Ужгородська горожанка, Мукачівська торговельна академія дала йому не тільки освіту, але й гарт патріотичного, національного виховання. Після закінчення Торговельної академії у 1938 р. одразу почав працювати у Підкарпатському банку в Ужгороді, а з набуттям Підкарпатською Руссю восени 1938-го автономії й формуванням Карпатської України став одним із її будівничих і захисників в Ужгороді, а відтак у Хусті. Після кривавої розправи сфашизованої Угорщини над Карпатською Україною він через Югославію та Німеччину добирається до Праги, де з літа 1939-го по осінь 1941-го наполегливо займається літературною творчістю та журналістською працею в журналі ”Пробоєм” і газеті ”Наступ”, а також додатку до останньої – часописі українознавства ”Націоналіст”. Десь у вересні 1940-го в одній із похідних груп ОУН шлях Івана Ірлявського проліг в Україну, у Київ. Тут разом із краянином – журналістом Іваном Рогачем, його сестрою Ганною, сином Олександра Олеся – Олегом Ольжичем та іншими патріотами з українського антифашистського підпілля в умовах фашистської окупації вони займаються відродженням Соборної України, її громадського й духовного, літературно-мистецького життя. Іван Ірлявський, зокрема, редагує літературний додаток до редагованої Рогачем щоденної газети ”Українське слово” – ”Література і мистецтво”, працює секретарем щойно створеної Спілки письменників. Розбудова української державності зовсім не входила в плани гітлерівської Німеччини, і на початку лютого 1942 р. Івана Ірлявського разом із товаришами арештувало гестапо. Кажуть, йому запропонували редакторство уже сфашизованої Рогачової газети – ”Нове українське слово”, від чого навідріз відмовився.
21 лютого 1942 р. життя Івана Ірлявського та його товаришів обірвала гестапівська куля у Бабиному Яру під Києвом.
Нам у спадок він передав свою поетичну та публіцистичну спадщину, яка за радянських часів була під забороною.
Один із представників Празької школи української поезії, Іван Ірлявський саме під цим псевдонімом входив у літературу ще як учень Торговельної академії із середини 30-х років в оточенні поетів-земляків В.Гренджі-Донського, Зореслава, Ю.Боршоша-Кум’ятського, М.Рішка, І.Колоса, А.Гарасевича. Благотворний вплив на його становлення та розвій із самого початку й упродовж усього творчого шляху мали Олег Ольжич та Леонід Мосендз – чільні представники празької школи української поезії, а також літературні критики О.Лащенко та М.Мухин. За життя поет видав три поетичні книги – збірки ”Голос Срібної Землі” (1938), ”Моя весна” (1940), поему ”Вересень” (1941); четверта вийшла, як уже належав Вічності – ”Брості” (1942), її встиг вивезти перед арештом автора редактор часопису ”Пробоєм” Федір Гайович; у Києві була завершена також у рукописі історіософська поема ”Послідній із роду”, над якою поет почав працювати ще в Празі – рукопис загубився у вирі війни. Публіцистика І.Ірлявського друкувалася в періодиці.
Після мізантропічного гестапівського смертельного пострілу та багаторічного радянського полону ім’я Івана Ірлявського у всім його багатоманітті неквапно повертається додому, у рідні пенати, в Україну, за щасну державницьку долю якої він положив на плаху своє квітуюче молодістю життя. Весною 2002 року на Закарпатті започатковано конкурс художнього слова імені Івана Ірлявського, який продовжився 2003 і стає традиційним. Згідно з розпорядженням Закарпатської облдержадміністрації у 2002 р. до читача прийшла найповніша книга його творів (Ірлявський І. Брості: Твори. – Ужгород: ВАТ Видавництво ”Закарпаття”, 2002. – 268 с.).
(За матеріалами бібліографічного посібника “Календар краєзнавчих пам’ятних дат на 2004 рік”)