27 лютого 2025 року минає 115-а річниця з дня народження письменника, археолога, етнографа, філософа Федора Потушняка, чий внесок у розвиток літератури і науки Закарпаття важко переоцінити. Навіть через роки після смерті його працями захоплюються археологи в Україні й поза її межами. Утім за життя Федора Михайловича не просто недооцінювали, а й намагалися морально знищити, бо як людина з європейським мисленням, феноменальними здібностями, він не вписувався у тодішній тоталітарний устрій.
У Фонді під номером 1, опис 1, справа 138 Державного архіву Закарпатської області випадково вдалося знайти доповідну записку заступника начальника Закарпатського облліту із критикою вірша Федора Потушняка «Сфінкс». Документ яскраво демонструє безпідставні цькування закарпатця за його неординарну творчість ще в 1946 р. і підтверджує, що людина стала жертвою політичної системи, публічного тиску, зокрема і в стінах університету.
Майбутній енциклопедист походив із села Осій. Тамтешня річка Синявка назавжди залишилася в літературі завдяки його поетичній збірці «В долині синьої ріки». Батько Федора Потушняка працював близько 10 років в Америці. Коли повернувся, купив землю в селі, а згодом став старостою. Знав англійську, угорську, чеську, що було незвично для голови села.
Федір Потушняк навчався в сільській школі, був дуже здібний, що одразу помітили вчителі. Під час уроків його іноді залишали замість вчителя. Коли в чехословацький період на базі колишньої угорської гімназії в Берегові вирішили відкрити українську гімназію, почали шукати здібних учнів із Мукачівського й Іршавського районів. Так у 1922 р. потрапив до цього навчального закладу і Федір Потушняк. Там викладав і Василь Пачовський – автор поетичної назви Закарпаття – «Срібна земля». Федір Потушняк під час навчання на ІІІ-ІV курсі почав писати вірші, згодом зібрав цілу збірку, яка нині втрачена, однак один вірш із неї зберігся. У 1927 р. у журналі «Пчілка» він опублікував свій перший вірш «Чи це сон?»
У 1930 р. Федір Потушняк вступив до Карлового університету, що в Празі, на філософський факультет, де вивчали різні гуманітарні дисципліни. У той час продовжував займатися літературою, мав можливість їздити з Праги до інших університетів Європи, де слухав лекції різними мовами. Знав німецьку, французьку, розумів англійську, чеську, угорську. Має переклади з польської. У 1934 р. вийшла друком його перша збірка віршів «Далекі вогні».
Весь демократизм, що був у суспільно-політичному житті, плюралізм літератури, науки він пізнав у Європі. Після закінчення вишу він вчителював у Білках, а потім його направили до Великого Бичкова. Робота в цьому селі визначила дальше життя: саме в Бичкові познайомився з майбутньою дружиною Ганною Руснак, у батьків якої винаймав квартиру. Пізніше у своїх спогадах вона описувала Федора Потушняка як дуже розумного, небагатого, скромного чоловіка.
У березні 1939 р. під час загострення міжнародної ситуації навколо Чехословаччини Федора Потушняка закликали до армії. У складі хустської дивізії його відправили до Чехії, де в місті Брно молодого вчителя застала звістка, що угорцям віддадуть частину Закарпаття. Так Ф. Потушняк опинився в Чехії, що і сама потрапила під протекторат Німеччини.
У Брні знайомий Потушняка допоміг йому влаштуватися в бібліотеку. Затим працював у Німеччині простим робітником. Керівництво звернуло увагу на його здібності та доручило йому роботу з документами. Так з’явився вільний час, почав навідуватися в Берлін у бібліотеку, де багато читав, знайомився з літературою. Один етнограф запропонував йому поїхати в етнографічну експедицію до Африки. Але Федір Потушняк відмовився: «Там, де я живу – своя Африка, її теж треба досліджувати». У 1940 р. Ф. Потушняк повертається на батьківщину, однак влаштуватися вчителем йому не дають через проукраїнські переконання. Незважаючи на це, почав друкувати в газетах етнографічні статті, які помітив у Дебрецені дослідник Бейла Гунда і запропонував йому збирати польові матеріали про знаряддя праці. Згодом йому почали платити за роботу і на ці гроші він купив собі велосипед. Цим велосипедом потім їздив і на археологічні розкопки.
Згодом в Ужгороді заснували Підкарпатське общество наук, куди запросили працювати і Потушняка на посаду коректора. Так він переїхав із Бичкова до Ужгорода. Але через невисоку зарплату, потребу в оренді квартири, у якій жили вдвох із дружиною, не міг придбати собі навіть черевики. Тоді, як згадувала Ганна Потушняк, вона звернулася до І. Гарайди – керівника товариства з проханням про допомогу. Невдовзі Ф. Потушняку підвищили зарплату й дозволили жити позаду колишнього будинку «Просвіти», у прибудові з однією кімнатою, де поміщався лише стіл, 2 стільці, ліжко. З того часу Потушняки стали на ноги і Федір Михайлович навіть почав водити дружину в ресторан. Згодом вона влаштувалася на роботу в театр актрисою.
У 1944 р. Федора Потушняка призвали до угорської армії і відправили на східний фронт. Тут він потрапив у полон до радянської армії, знаходився у таборі для військовополонених під Івано-Франківськом. Оскільки знав мови, то виконував функції перекладача.
Коли одного разу із Закарпаття в Київ їхала делегація, її члени (П. Лінтур, І. Керча) помітили серед військовополонених Федора Потушняка і почали просити, щоб його відпустили. Але цього не сталося, щоправда, після того випадку військовополоненого поставили обліковцем на хлібозаготівлях. Він почав отримувати зарплату, а на зароблені гроші купував книги. Після того, як радянські війська захопили Берлін, наступного дня – 10 травня 1945 р. – Потушняка відпустили додому. Як згадувала Ганна Дмитрівна, із полону привіз із собою три торби книг.
Після війни письменник працював у місцевих газетах, став членом спілки письменників Закарпаття, почав друкуватися у республіканських виданнях. Але поряд з цим уже в той час його твори викликали стурбованість у відповідних органів. Прикладом цього є вірш «Сфінкс», у 9 рядках якого знайшли посягання на радянську владу. Заступник начальника Закарпатського облліту у доповідній записці виправдовувався, що він пропонував головному редактору «Закарпатської правди» зняти вірш із друку, але головний редактор (Климпотюк) не послухав. У рядках вірша вбачали пригнічений настрій: «в моєму ж серці мовчанка без міри» і загадковий сміх над усім – «мій сміх над всім таємний заковіз…», а також нестриманість у політичному розумінні: «Горять ідеї смертним, бо не знають, що привид все, мов помах той руки…».
У 1946 р. Федора Потушняка направили на тримісячні курси з археології до Москви. Після того він почав викладати в УжДУ археологію, етнографію й історію первісного суспільства. Із 1947 р. проводив археологічні етнографічні експедиції по Закарпаттю. Відкрив десятки стародавніх поселень, зібрав скарби бронзового часу. Наприклад, у Мукачівському районі у селі Чопівці, відкрив три стародавні поселення. В одному знайшов дистиляційний пристрій для самогоноваріння. У сусідньому селі, в урочищі Шкоробабка, розкопав курган що виявився з ІІІ тисячоліття до н.е. У Берегові дослідив колодязь бронзового віку, заповнений глиняним посудом ХІІІ ст. до н.е. Але найбільше приділяв увагу своєму селу – Осою. Відкрив там кілька різночасових поселень, розкопав кургани скіфського часу. Найцікавіше, що зібрав там кам’яні знаряддя праці. Виявилося, що частина цих знарядь виготовлена із рокосівського обсидіану і має вік 100-200 тисяч років. Отже, Федір Потушняк – першовідкривач палеоліту у цій частині долини річки Боржава.
У 1958 р. за власний кошт він опублікував монографію «Археологічні знахідки бронзового та залізного віку на Закарпатті», на яку донині покликаються науковці майже всієї Європи.
Незважаючи на всі досягнення в галузі дослідження історії, археології, етнографії та успіхи на літературній ниві (а може, саме тому), Федора Потушняка систематично критикували. Наприклад, у газеті «Радянське Закарпаття», 1953 р. від 9 травня заступник директора Закарпатського краєзнавчого музею Костантин Бернякович (із Ленінграду) написав статтю про викривлення стародавньої історії Закарпаття, в якій піддав нищівній критиці Федора Потушянка. Причому переважно його філософські погляди. Така критика непублічна чи публічна була постійно присутня. У такий спосіб на нього постійно психологічно тиснули як на людину з дорадянських часів. На кафедрі історії неодноразово розглядали його лекції, оскільки він часто користувався зарубіжною літературою. Сам Потушняк намагався бути максимально лояльним до радянської влади, але цього виявилося замало.
Наприкінці 50-х р. системний тиск досяг апогею. На історичному факультеті розкрили групу студентів, які висловлювали антидержавні, антикомуністичні й націоналістичні думки, погляди. В одного з них знайшли щоденник, у якому було написано про позитивне ставлення до лекцій і праць Потушняка. У листопаді 1959 р. створили спеціальну комісію, до якої ввійшло понад 30 осіб. Комісія перевіряла історичний і філологічний факультети. Комісія працювала до середини січня. Весь цей час Потушняк піддавався психологічному тиску і публічним цькуванням. Він перестав спати, часто блукав містом вночі. Це призвело до серцевого нападу, а 11 лютого 1959 р. у нього стався інфаркт. Як згадувала дружина Ганна, перед тим до Федора Потушняка прийшов хтось із університету і розповів, що студента Кушніра, який писав у щоденнику про викладача, засудили на 5 років і 2 з них він дістав нібито через Ф. Потушняка. На той час відомому письменнику й археологу було всього 49 років.
У березні 1960 р. дружина звернулася до найвищого керівництва СРСР, а саме до Микити Хрущова, з проханням розслідувати всі обставини смерті її чоловіка. Вважала, що його цілеспрямовано переслідували і цькували, що й стало причиною смерті. Написала прізвища людей, які брали участь у переслідуванні Ф. Потушняка. Звичайно, ніякого розслідування не провели.
Перед смертю встиг вийти з друку роман Ф. Потушняка «Повінь». Думав, що таку працю оцінять, мав плани і на другу книгу, але це не допомогло, а якраз навпаки. Письменник і археолог став жертвою радянської системи.
Після смерті почалася реабілітація Федора Потушняка як письменника, з’явилися дослідження про нього. На стіні будинку, де він проживав (вул. П. Мирного, 4) встановили меморіальну дошку, автором якої був відомий закарпатський скульптор Іван Гарапко. На відкритті були присутні представники спілки письменників Закарпаття, його добрий знайомий Федір Манайло, викладачі з університету. А сам будинок взяли на державний облік як пам’ятку історії. Меморіальну дошку згодом встановили і в Осої на рідній школі науковця.
У 1997 р. обласна рада прийняла рішення про заснування літературної премії Ф. Потушняка. А 26 травня 2011 р. рішенням Закарпатської обласної ради його ім’я присвоїли головній книгозбірні Закарпаття.
У 2017 р. сталася прикра подія: з будинку в Ужгороді, де жив Ф. Потушняк, вкрали меморіальну дошку. Родина кілька років намагалася відновити пам’ять про відомого закарпатця. Невістка Габріелла Потушняк – музикантка, скрипалька, викладачка зверталася до різних установ з приводу відновлення дошки, але все було безрезультатно. Однак напередодні 110-річчя знайшовся меценат – гендиректор фірми «Нобілекс» Андрій Півень, завдяки якому в грудні 2019 р. на місці вкраденої дошки встановили нову. Її автором став свідомий скульптор Богдан Корж. Так Федір Потушняк повернувся до Ужгорода.
Спадщина письменника, археолога, етнографа, філософа потребує дослідження, а обставини його смерті досі викликають чимало запитань. Хочеться вірити, що наукова спільнота заповнить невідомі прогалини у біографії одного з найвидатніших закарпатців ХХ століття.
У своїй різнобічній творчій діяльності письменник на перше місце ставив поезію. Це і був той «золотий сон», у якому він «жив завжди», розпочавши поетичну творчість іще гімназистом і не полишаючи її до кінця життя.
Перші поетичні публікації Ф. Потушняка з’явилися наприкінці 20-х років у журналі «Пчілка». Під псевдонімом Ф. Вільшицький молодий поет друкує тут ряд граціозних ліричних мініатюр імпресіоністичного характеру, в яких стан душі суб’єкта розкривається здебільшого через пейзажні зарисовки. Зачудування природою виявляє свіжість поетичного світосприймання автора, що перетворює на справжнє диво тихий карпатський вечір, гру світлотіней у місячну ніч, урочисту тишу небесного храму, коли Господні руки посилають «благословення сій землі». Уже в цих ранніх творах помітне прагнення поета говорити мовою символів та окреслюються образні уявлення, що стануть ключовими в його збірці «Далекі вогні» (1934). Згодом з’являються збірки «Хвилини вічності», «Таємничі вечори», «Можливості», «Кристали», «Терези вічності», кілька книжок новелістичної прози.
Своїм змістом і поетикою лірика Ф. Потушняка далеко відійшла від примітивних форм і мови закарпатоукраїнської поезії ХІХ – поч. ХХ ст. Разом із такими митцями краю, як Зореслав, Колос, Рішко, Ірлявський, Потушняк творив нову поезію Закарпаття, вводив її в загальноукраїнський та світовий контекст.
Федір Потушняк увійшов у літературу як поет-символіст, поет-мислитель. Його своєрідна поетична філософія вибудовується на прадавніх міфологічних уявленнях краян. У художній системі митця світ постає внутрішньо суперечливим і водночас єдиним. Відчуття невидимого закону взаємозв’язку всього сущого, емоційне утвердження віри в доцільність та мудрість деміургічної сили Бога і формують філософські засади його лірики.
На основі символізації образів моря, човнів, далекої, незнаної пристані, змін у природі поет моделює різні екзистенційні ситуації індивідуального та вселюдського буття в безмежжі життєвого часопростору, творить парадигму безконечного руху людства в невідомість, у вир пристрастей, поривів, небезпек, у світ мрії. Засоби новітньої поетичної техніки, контрасти звуків і барв, полісемантизм образів-символів дають можливість відтворити всю складність духовного життя людини.
Тісно пов’язана з поезією прозова творчість значно розширює обрії художнього мислення визначного майстра слова. Письменник творив у руслі неореалізму із застосуванням прийомів імпресіоністичного та експресіоністичного письма, моделюючи передусім драматично напружені, межові ситуації, в яких із найбільшою повнотою розкривається внутрішнє єство людини.
Життя закарпатського селянина з його своєрідною філософією, прадавніми звичаями, забобонами, з несподіваними, часом непоясненними вчинками давало Потушнякові багатий матеріал для розв’язання складних екзистенційних проблем.
Сумною іронією оповиті розповіді письменника про безпросвітню темноту та марновірність краян («Археологи», «Капелюх із зеленим пером», «Упир», «Закон», «Дарунок», «Вітряник»). Із неприхованим болем оповідає автор страшні історії людської жорстокості. У новелі «Позаздрив» батько недолугого гімназиста із заздрощів топить у криниці хлопчика-сироту, котрий виявився більш здібним до науки, ніж його син. Брати нелюдськи катують Петра Вільхового за те, що він зовнішньо не схожий на них, а крім того, ще й успадкує батькову хату («Своя кров»). В іншій новелі старші брати гімназиста, який буде «паном», «гордістю роду», скалічили дівчину-красуню, в котру закохався юнак («Честь роду»). Малий Йосиф намагається втопити Петрика, бажаючи заволодіти його іграшками («Чужі люди»). Господар Петро Вика, щоб не ділити ґрунт, замордовує свою небогу і, замітаючи сліди злочину, підпалює власну хату («Меланка»).
Розлогий новелістичний епос життя карпатського люду в творчості Потушняка-прозаїка завершує великий соціально-психологічний роман «Повінь», у якому важливі історичні події після розпаду Австро-Угорщини проходять через драматичні перипетії історії непримітного села на Верховині.
Творча індивідуальність Федора Потушняка щасливо поєднала в собі романтичне світовідчування з глибиною символістичного мислення, поживу котрому давала не тільки вроджена поетичність натури, а й гострий розум філософа, що охоплював світ у всій його діалектичній суперечливості та єдності. Творчість була для Ф. Потушняка підсвідомим містичним діянням, способом інтуїтивного осягнення вічних істин та єднання з Богом.
(За матеріалами інтернет-видань)
У творах поета виявилася така суттєва риса українського модернізму, як синтез національних джерел із здобутками новітніх європейських течій. Це був митець великої віталістичної сили, стихійного ліризму, самобутній співець тривог і радощів життя краян та чарівної природи Карпат, який збагатив українську літературу яскравими, свіжими барвами художнього слова, неповторністю світовідчування та глибиною думки.