Ми дім такий будуймо,
щоб жив у нім Ерделі…
Петро СКУНЦЬ
Я належу свойому народові,
моє мистецтво належить світові…
Адальберт ЕРДЕЛІ
Сьогодні – 25 травня – день народження Адальберта Ерделі – видатного європейського художника і педагога, основоположника закарпатської школи живопису. Пам’ятаємо і шануємо. А ще розставляємо етно-національні акценти.
Акцент перший. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ
ХХ століття в мистецькому житті Закарпаття означене унікальною й досі ще загадковою постаттю Адальберта Ерделі – художника й філософа, письменника й педагога, громадсько-культурного діяча й фундатора мистецько-освітнього життя краю. Після недавньої появи нових досліджень життя і творчості великого майстра чіткіше усвідомлюєш європейськість та інтелект далеко не загумінкового плебсу, самі собою відпадають розмови про його маргінальність чи меншвартісність. Однозначно, Адальберт Ерделі – митець європейського штибу. І справа не тільки в тому, що він, отримавши якісну мистецьку освіту в Угорському королівському художньому інституті, став добрим педагогом на теренах рідного Підкарпаття, а найперше в тому, що навчання в Європі долучило його до передових процесів образотворчого мистецтва Угорщини, спонукало бажання реалізувати себе в першу чергу як митця, покликало в творчі поїздки до Німеччини, Італії, Франції з метою на власні очі побачити шедеври світового мистецтва, щоб шліфувати, удосконалювати, поглиблювати власну творчість, орієнтувати її на світову класику, а далі – вести за собою колег-земляків.
Однак Петро Скунць, наголошуючи на надмірному захопленні „європейськими досягненнями” Адальберта Ерделі, зауважує „справжню його силу, якою живуть його твори, – карпатську душу, котра тоді, коли творив художник, ще не була спотворена цивілізацією, хоча руйнування її вже розпочалося”.
Акцент другий. МЕНТАЛЬНИЙ
Зважаючи на те, що культура нації витворюється протягом тривалого часу, співвідноситься з поняттями „ментальне”, „етно-національне”, „самоідентифікація”, а для кожного національного митця є манерою його мислення, духовним світом, який відрізняє його з-поміж подібних світів, розуміємо, що „душа, серце і розум” Адальберта Ерделі належали його народу. Так стверджує він сам. І справді, народившись в змадяризованій багатодітній русько-швабській сім’ї Гриців, Адальберт добре знав, а скорше відчував „культуру своїх дідів і прадідів руського (українського) походження чи сучасних йому жителів Загаття, Іршавщини, Мукачівщини та й усієї Підкарпатської Русі, яку він надзвичайно любив”. Той факт, що в 1901 році батько художника Михайло Гриць змінив своє виразно слов’янське прізвище на Ерделі (Erdély), свідчив не стільки про присягу на вірність святостефанській короні, скільки про бажання полегшити у цьому складному світі долю своїм дітям. Та, власне, навіть саме прізвище Erdély означає угорською „лісову країну”, тобто малу батьківщину художника – Закарпаття.
Рідні гори, близькі околиці, Ужгородський замок, звивини Ужа, дивовижні флокси – постійно на роботах художника. Це – те, що гріє, що приносить насолоду, що дає віру і впевненість, що примушує до творчості, що, власне, і є його душею.
Серед щоденникових записів майстра знаходимо наступне: „Світова війна викроїла нову мапу на тілі Європи. Я ж залишився на тому місці, де народився, – в обіймах Карпат. Сьогодні я ще був Угорщиною, завтра – Румунією; потім виявилося, що мирна конференція створила з мого рідного краю нову країну – і постала Чехословаччина. Розрізали начетверо здорове тіло. Виникає питання: чи є культурою те, що зробили на мирній конференції?
Убити в серці Європи націю, яка вічно боролася за культуру, – це велика помилка для Європи. Голови, що сидять навколо стола, застеленого зеленим сукном, не мають поняття про те, чим є певна нація. Політичні бачення завжди дріб’язкові, егоїстичні. Вони ніколи не можуть бути об’єктивними, бо не знають тисячі народів світу… Все це я пишу не як син одного народу, а як дух, що обіймає все людство.
Я залишився там, під Карпатами, і, занурившись у свою роботу, я постійно малював…”.
Щоденниковий запис – промовистий: його автор перейнятий болями власного народу, які спричинені політичною історією. Він як громадянин сприймає події розумом, але серце стікає кров’ю від вічного терзання народного тіла, від штучного поділу його на частини, від непоправних втрат при цьому у сфері духовній.
Акцент третій. ПЕДАГОГІЧНО-МИСТЕЦЬКО-ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ
Дослідники стверджують, що на 1931 рік Адальберт Ерделі сформувався не тільки як митець європейського масштабу, а також як педагог і громадський діяч, котрий усвідомлював власну відповідальність за розвиток образотворчого мистецтва у рідному краї. За плечима були вже Будапешт, Лейпціг, Мюнхен, Неаполь, Париж… Після Рафаеля і Мікеланджело, Домського собору і „Ла Скали” був запис у щоденнику: „Господи, як Ти гарно зробив, що кожній нації Ти дав інші прикмети, інші таланти і красу іншого характеру…”. …І було повернення на Закарпаття, до вчительської праці у Мукачеві, а згодом переїзд до Ужгорода. Ерделі, у щоденнику щиро зізнаючись у любові до рідного краю, прекрасно розумів, що в тому ж краї бракує культурно-мистецького середовища, акцій, зустрічей, імпрез, диспутів тощо. Очевидно саме тому, він стає ініціатором і творцем Товариства діячів образотворчого мистецтва, котре з часом заангажувало до себе найкращих митців краю, активно запрацювало у сфері виставкової діяльності, а також творення й пропаганди закарпатської школи живопису. А після першої вдалої виставки художник в одній із чеських газет з гордістю стверджує: „Красу можемо знайти всюди. Дванадцять років я провів у чужих країнах і можу стверджувати, що Швейцарія прекрасна, Гарміш і Патенкірхен чарівні, Ґаржілес, де Шопен пережив з Жорж Занд свій сон життя, чудово романтичний, Барбізон є художньо-розкішним, моравська Швейцарія з її ніжною красою дуже мила, але наша Підкарпатська Верховина з її різноманітністю гір і долин є єдиною”. Тож не дивно, що саме тут, на рідній землі, майстер починає творити власний художній світ – надзвичайні полотна, в яких, на думку мистецтвознавця М. Приймича, зростає кольорова напруга, що „відбиває велику любов українського населення до поліхромії”.
Адальберт Ерделі в статті до журналу „Форум” визначає тогочасне образотворче мистецтво Закарпаття як українське, оскільки на нього мали вплив природа та культура Карпат. Саме вони забезпечували теми, мотиви, кольорове вирішення полотен. Але, „на думку митця, творчість художників, які побували на Заході, є значно багатшою за виражальними властивостями. Вони відображають світ через внутрішнє усвідомлення речей.., а пульсація часу надає нового загальнолюдського звучання локальним культурним формам”. Тож закарпатське образотворче мистецтво першої половини ХХ ст. (у першу чергу полотна Адальберта Ерделі) означене модерном, європейським мисленням, експериментами, чуттєвістю. Отже, робить висновок Михайло Приймич, „опертя на місцевий ґрунт у пошуку нової художньої виразності надає творчості Адальберта Ерделі неповторної оригінальності, відводячи йому належне місце в європейському модерному мистецтві… Йому вдалося сформувати цілу плеяду однодумців, які заклали нові підвалини під будівництво закарпатського мистецтва”.
Так, після виставки свого учня Андрія Коцки в Ужгороді в 1933 р. А. Ерделі відчув: оправдалися його надії – Підкарпатська Русь отримала чудового художника, до творчого зростання якого доклав чимало зусиль саме він: „Тишу карпатських пралісів бачить у сріблястих барвах. Особливо могутній він у зображеннях півтонального акорду. Русина з Верховини зображує краще, ніж будь-хто, майже по-пуританськи. У його картинах багато природи, багато патріархальної сили, багато вічного. Довколишній світ сприймає широко. Всюди бачить великі особистості й велику цілісність… Ця своєрідність обіцяє нам великого художника”.
Отож, Адальберт Ерделі як педагог виховав покоління професійних художників на Закарпатті, а в широкому розумінні – завдяки йому створено закарпатську художню школу – своєрідний феномен у мистецькому житті України ХХ століття.
Акцент четвертий. МОВНИЙ
Інтерес дослідників часто викликало питання, якою мовою говорив Адальберт Ерделі. Швидше за все – угорською – зі своєю родиною, мукачівсько-іршавським діалектом – зі всіма, що не володіли угорською. Художник вважав ужгородське середовище „Вавилонською вежею, що вже починає рухатися”; ніякої активної участі в мовних дебатах не брав; сповідував найвищу віру – любов; цінував найбільшого патріота – Людину; служив найсвітлішій ідеї – Мистецтву. Проте архетипальними залишаються в його творах „незаперечні слов’янські прикмети” – ніжність, зворушлива побожність, смиренність, „трепет перед святістю природи і народу, глибокий проникливий жах від недосяжних почуттями видінь…”.
Акцент п’ятий. КОСМОПОЛІТИЧНИЙ
Основне звинувачення, висунуте проти Адальберта Ерделі радянською владою, – космополітизм. Словник іншомовних термінів трактує цей термін як теорію, що проповідує байдуже ставлення до Батьківщини та свого народу, заперечує патріотизм, національну незалежність, національну культуру й висуває ідею створення світової держави, встановлення світового громадянства. „Космополітизм” Ерделі явно інший: „виродка”, „ворога радянського народу” і „зрадника” звинувачували у формалізмі, в буржуазній естетиці, у спотворенні портретів радянських трудящих, у незнанні анатомії людського тіла, у неправильній колористиці тощо. І як результат – відсторонення від керівництва Спілкою художників, втрата престижних замовлень, постійні цькування з боку влади, внутрішній депресивний стан, моменти легкого творчого реверансу перед соцреалізмом, коли вже „не впізнавав сам себе”, важке матеріальне екзестування: „От так! Поволі все в мені руйнується. Як художник – постійно побитий; як вчитель – викопканий; як пенсіонер – позбавлений ґрунту; як живий – невмирущий; як напівживий – мертвий; маю стати на шлях мільйонів людей – піти геть тихо, стати землею у вічній темряві і дуже подякувати за багато гарних днів, які мені дав Господь”.
Господь справді подарував йому чимало гарних днів, давши можливість по-філософськи сприймати дійсність. В останні роки життя Адальберта Ерделі мало цікавило офіційне ставлення влади до його творчості, більше – ставлення майбутніх поколінь до його полотен. Він, попри нелюдські випробування долі, розумів, що все, що залишиться після нього, належатиме вічності, що він чесний перед нею і перед своїм народом.
