Закарпатське Різдво у працях Федора Потушняка

Одним з найавторитетніших дослідників фольклору Закарпаття є Федір Потушняк. Його фундаментальна праця „Народні вірування” ще чекає свого видання. На сьогодні відомо, що дослідження народних вірувань проводилися Ф. Потушняком на основі матеріалу, зібраного ним особисто на всіх теренах Закарпаття. Інтенсивні зацікавлення вченого народними віруваннями припадають на 30-40 рр. ХХ століття, тобто на період нестабільної політичної ситуації та трагічних випробувань у житті закарпатських українців. І можна тільки здогадуватися, як непросто було авторові спонука­ти своїх інформаторів поділитися „чаклунськими” таємницями. Однак численні магічні формули та заклинання, наведені дослівно, свід­чать про неперевершений хист і такт Потушняка як збирача духовних скарбів народу. І немає нічого дивного, що публікації народних вірувань розпорошені не лише в українській, але й російській та угорській періодиці, а значна їх частина так і не побачила світ. Проте, незва­жаючи на несистематизований характер матеріалів, Є. Недзельський ще в 1942 року так характеризував дослідження Ф. Потушняка: „Главы эти составляют цельную книгу, которая дает цельное представление о душе нашего народа в самом скрытом, самом грубом ее виде”.
До нашої диспозиції сьогодні є підготовлена до друку праця Федора Потушняка „Народні вірування Закарпаття”, в якій знаходимо розділи про Закарпатське Різдво.

Із праці Федора Потушняка
„Народні вірування Закарпаття”

КРАЧУН
Крачун і паска в обрядах мають одне і те саме значення: символізують тепле сонце, що дає життя, як його найвищий дар, його продукт; річний круг сонця, земледільський рік, збудження і ріст в природі – у символі круглого хліба, так само, як поняттями і образами вираженого то в колядках. Бо що може бути ліпшим символом сонця, творчої сили природи, як не найліпший дар матері-землі – хліб, уже своєю круглою формою нагадує сонце.
Хліб є одночасно символом і предметом досягнення щедрих врожаїв у новому році, що якраз тепер починається, – прямий дослідок культу сонця, котре дає силу, імпульс і ріст.
Коли печуть Крачун, тісто приготовляє ґаздиня без огляду на жару в петеці, і так саджає його в піч. Також виймається він з печі завжди чимось і ніколи – голими руками, щоб бути багатим в хлібі (голість символізує бідність; петек – багатство, обільність). Кладуть його також на місце прикрите і ніколи – на голе.
Крачун має бути завжди з муки, яка тут знаходиться, то є з вівса. І тому крачун печуть з неї і там, де до хліба вживається житна або ку­ку­ру­дзяна мука (бо вівсяний хліб – це хліб головний на наших горах).
До крачуна вкладається 12 (9, 7) зубків часноку і по 12 зернят із всяких рослин, які плекають („дванадцять” – символізує тут передовсім дванадцять місяців у році). По спеченні крачун кладеться на отаву серед стола. Закосичують його тоді вівсяним колосом і перев’язують конопляною ниткою – щоб були коноплі і овес. Дагде печуть ще і брата крачуна. Печуть разом з ним також і „колач” для колядників. Дівчата-відданиці прикрашають його барвінком і розмарином, щоб того року була в хаті свадьба, бо крачун імітує урожайність, а може імітувати і свадьбу.
За формою крачун буває із діркою посередині (в середині хреста), в яку насипають зерно або вставляють колом колоски. Відмінною і відступленням від правила можемо вважати ту форму крачуна, яку зустрічаємо на долині. Тут є він з білої муки, печений в круглій тепші, із вставленою всередину скляничкою меду. (Він добрий потім для ліку).
Довкола крачуна на отаві відбувається вечеря Святого вечора. Правильно готують дванадцять страв. І то одночасно є доказом символічного значення року із сонячним кругом. Крачун остає на столі аж до Нового року (або і Водощів). Тоді обрізують його з чотирьох боків, „кушають”, а решту дають рогатій худобі – кожній по куснику, щоб була здорова і ядерна цілий рік. Часнок ховають як сильний лік для худоби і для охорони від нечистоти. Також і сам крачун служить ліком в різних випадках.
Крачун як і паска служить до віщування, головно, відносно урожаю в наступному році. Передовсім має тут значення те, яку форму прийме він у печі. Крачун качають від порога до столу, щоб хліб був на столі. Або печуть – і то скільки ратаційних кругів він зробить, стільки купок буде. Коли крачун звернеться при качанні на верхню частину, а не на спідню, означає то шкоду в худобі або смерть когось із членів сім’ї (як і з паскою). Сі способи віщування творяться залежно від обставин і винахідливості. В основі вони мають той магічний принцип, що всякий визначений предмет або той, що був у контакті з вищими силами, є добрим магічним посередником.
* * *
Побутування сього обряду – печення крачуна – головно поширено в західній області Підкарпаття, хоч сліди його знаходимо і у східній частині. Зустрічається сей звичай і між лемками. Проте, за Карпатами і в інших областях його нема. Вживаються для сього хлібини із свічкою – так звані „настольники”. Там поширена кутя, яка і в нас всюди зустрічається, – варена пшениця з медом мусить бути на Святий вечір.
Що тоді являє собою наш крачун (карачун)?
Можна догадуватися, що наш крачун постав як самостійний витвір. Та найправдоподібніше, що він творить в основі одне із південнослов’янським кискгипом – калачем, який печуть на Святий вечір з муки гороху, бобу та ін., який і має таке ж значення, як наш крачун. Прийшов він до нас, певно, через румунів з балкан (бо і у них є подібний хліб на Святий вечір).
Що ж до слова карачун, кречун, крачун, то тут суть різні здогади. Можливо, що походить це слово від мадярського, яке набрало іншого значення. Та найправдоподібніше, що означає воно ані короткий день, ані щось друге, але є витвором тутешнім як назва для хліба більше мішаного, крегкого.

БАРАНКИ
(Різдвяна гра)
Баранки – це гра, в якій головну роль грає баранок – мімік – фігляр. Гралося її на різдвяні свята, на другий день або і на сам Святий Вечір. Трупа ходить від хати до хати, як і вертепники, головно вечером. Гра сама не має в собі багато із вертепної дії і зовсім не має релігійного елементу. Так і нагадує старинні фіглярські діалоги, які мали бути колись між народом як останок пастушного періоду („баранок” тут має частково ту функцію, що і західно-слов’янські коза, медвідь та ін. при різдвяних іграх для розвеселення). Колись, перед двадцятьма роками сеся гра була поширена загально на Гуцульщині як дуже облюблена. Тепер вдалося мені її видіти в живій дії за Тисою в руських селах, що були до тепер під румунами, наприклад, у Крачунові, Микові та інших. Вона збереглася тут, в сих етнічних островах, без зміни і непорушеною. На її старовинні елементи показує передовсім побут, котрий у них зображено.
Особи:
Вівчар (учарь) перший
Вівчар другий
Черемуський чоловік (тут розуміється захожий купець з-над Черемоша, бо і одежею своєю він різниться)
Гуляш
 Дідо
 Баран (не говорить)
Вівчарі одягнуті в чорні сорочки-смолянки і такі ж гаті, череси, ховпаки, а на них „кудруц” (вічнозелена свадьбова рослина) та „пастя” (полонинська рослина, збирається літом і обдирається зразу, потім сушиться). В чересі – сопілка, хустина виставлена і з череса вон. В руках – чорна вівчарська палиця із дзвінком. Через плечі – ташка, а в ташці має бути зачків з табаком та піпа. Ташка і ремінь, як звичайно у вівчаря, вибивані жовтими гомбицями.
Черемуський чоловік має вигляд звичайної людини, лиш через плечі має дві тайстри навхрест. На баюрах навішані хрестики, обручки, гроші, медалі та ін. Палиця його викрашена напроти чорної вівчарської. Черемуський одягнутий звичайно в чорний лайбан, чорні штани.
Гуляш – розуміється пастир рогатого скота на полонині – одягнутий в короткий кожух, червоні штани. На собі має „бурдюг” – мішок, звичайно з телячої кожі, що служить для переношення молока і сиру („прийшов із Семигороду”), а в руках, крім палиці (як і в черемуського), ще довгий батіг та ріг.
Дідо має на собі довгий кожух, ховпак і маску з бородою та вусами. В руках – сильна вівчарська палиця.
Баран має на собі кожу барана з рогатою головою. В писку має рурку, якою „приймає в себе паленку”. Імітує рухи барана.
Гуляш звіщає рогом прихід баранків у двір. Перший пастир просить господарів прийняти баранків до хати. Коли приймуть, то іде до хати.
Вівчар перший (вступає до хати і говорить):
Бога прославляю,
Вас перепрошаю,
Без вашого дозвола
До хати не вступаю.
Я не сам туй, цимбори маю.
Я пастир із міста Вифлеєма
Прийшов возвістити несподівану радость,
Аж дозволяєте – все вам сповім,
Де ся родив Спаситель вам всім.
Вівчар другий:
Дванадцять годув, як им учарив,
Трембіту-м навчив, сопілку не знаю,
За то-м полишив ґаздівську стаю,
Прийшов ид мені вовк, я гадав, що бовт,
Я з ним торгую, ун такуй купує,
Туй вижу потаємні гроші, мені не дає,
Іззаду дубну – туй має бути.
Черемуський чоловік:
Я черемуський чоловік, із далекого краю.
Сам собі ґазда, свій гешефт маю.
А в ту днину ми дав Бог велику шкоду,
Зато-м прийшов сюди, принюс-им хрещики,
Убручки, тайстрини, всяку дорогу річ перепродаю.
Свого гуляша шукаю,
Видіти го жадаю.
Раз-двічі дубну – туй го маю.
Гуляш:
Двадцять п’ять годув, як ми гиляшив. З вовком им ся не встрітив, з медвідьом им ся не бив. Тричі одної ночі заскок вовк між гулю. Усю гулю ми розігнав, из одним волом им ся остав. Того вола им кочовав лісами, бердами, полонинами. Не муг им на дорогу натрафити. Ще му щось ся стало. Руг им одбив. Аж не віруєте – туй є руг (показує ріг – ознаку пастиря рогатого скота). Ще им ся найшов з чесним старим. Видіти го жадаю. Раз-двічі дубну – туй має бути.
Дідо:
1999 літ, як им ся народив на сесь світ. А ще-м такоє прекрасноє Рождество не завтямив, як тепер.
Дитя в яслах лежало.
Солодкого, месія, побідителя раб твуй сіє селенний.
Прекрасний раб твуй.
Тобі поклонюся і з тобою весь мир прославиться.
Вівчар пеший:
Ци сь, старий, кудись ходив?
Дідо (туй має роль передовсім фігляра):
Гостив, сине, бо-м голоден постив. Увели ня на гору, аби-м ся дивив у діру між великоє дерево, аби му лізло черево, між великі полонини, аби-сьте ми дали згризти шкури з середини. Там мете мнов розшибати, старим, слабим, аби в мені жовч тюк, геть-исьте на мені бунду порвали, лиш яку-сьте на ня одіжину дали. Не бай, синове мої, постарілись-теся і лишили без сира, без масла. Суху токану (в тих селах слово „токан” виговорюють як „такан” – жіночого роду) мете їсти, не ме вас кортіти за дівками лізти. Удти-м ся взяв старий, слабий, шуркаю в оден жеб, шуркаю в другий жеб. Найшов-им оден філер, з котрим філером пішов-им на тот світ до Хам Лейба, до Хам Лейбового няня дітей, там, де сидів давно сліпий. Удти-м ся взяв старий, слабий, розміняв я тот філер на дрібне папір’я, на велику суму грошей. Мав я з чим іти за моїми синовами. Найшов я собі, старий-слабий, аероплан, мотора, маттерин кочан, самобіг, взяв я тото на плечі, гадав, що май швидко буду летіти, гадав, що май швидко догоню мої синове. Нигде їх не догнав. Удти-м ся взяв, старий-слабий, горами, лісами, полонинами, лисичиними потоками, найшов-им ся з чесним баранком. Видіти го бажаю, в хату го запускаю. Туй має бути! (Виходить баран. Підчас, коли він іграє, пастирі колядують):
Пасли уці пастирі
При зеленуй дуброві.
Ангел им ся указав,
До Вифлеєма им сказав.
Они го ся улякли,
На коліна поклякли.
Ви мене ся не буйте,
На колінах не стуйте,
Во Вифлеєм ідіте,
Пана Христа найдіте.
Нашли єго в ясличках,
Повитого в пеленках.
Марія го колише:
Люляй, люляй Ісусе!
Бери, Йосиф, пищалку,
Заграй, заграй дитятку.
Вівчар перший:
Щоб би-сь дав, старий, богу в жертву?
Дідо:
Ати, синку?
Вівчар перший:
Файну яличку.
Вівчар другий:
Файного баранка.
Черемуський:
Грудку сира.
Гуляш:
Бурдяг молока.
Дідо:
Аби ти ся сумка потрясла. Станьте, сини мої. Всі пишно берімеся, бо ангели нам возвіщають рождество Месії. Лиш це стадо вишикуйме туй на зеленому полі, де нам принесли божі ангели. Тот їх буде сокотити, котрому ідемо ся вклонити. В сій дорозі серце возлагаймо, Христу Богу пісню заспіваймо. (Слідує колядка, яку собі вибирають самі).
Вівчар перший:
Ви чесні християне, котрі нас в дом прийняли. Ми вам жадаємо, щоби Бог дав всім вам, вашим діточкам маленьким, унукам славити Бога предвічного.
Вівчар другий:
Хлопці, молодці!
Всі:
Ми то чуємо!
Вівчар другий:
Сесь ґазда й ґаздиня дарують нас сріблом-золотом. Най їх Бог подержить щастям-здоровлям на многая і благая літ. (Співають „Многая літа”, „Рождество Твоє”, „З нами Бог”...).
Господар дарує їх грішми. Вони розходяться. На дворі Гуляш ще раз трубить у ріг.
Записав Ф. Потушняк, 1942 р.

ТРИ КОЛЯДКИ
Колядка, наведена нижче, належить до наших міфічно-героїчних колядок. У них відбивається також побут боярсько-дружинного періоду з підкладкою міфічною, який у нас також значно заступлений і дотепер пам’ятається народом. Вони безпосередньо належать до найстарших народних колядок, що сягають в давні, поганські часи. Тут, серед гір, зберегли вони первісне своє ядро, міняючи тільки форму у бігу століть.
Ся колядка нагадує своїм змістом гімн-хвалу в честь бога Перуна (хоч значно перемінена через втрату первісного розуміння). Він виступає тут як молодець-дружинник, що вибирається на війну, сміло й побідоносно йдучи попереду, пускаючи стріли у пострах усім. Щоб його вблагати, пропонують йому „парубер” золота, срібла, сивконичейка. Але він не бере. Накінець дають йому „пан-цісаревну”, а то заспокоює його.
Перун зберігся в народному переданні дотепер, передовсім у східних слов’ян та поляків. Тому також значні його сліди збереглися у нас у Іллі. Також заховалися сліди його культу у деяких назвах топографічних: Перунова хаща, Перунів горб і т. д. Та й взагалі виступає він у казках, як попелюх, найменший брат-дурень і под. У наших казках того розряду побіждає молодший брат. Наприклад, добуває чудесного коня, а потім через ряд перешкод – царівну, як витязь і т. д.
У нашій колядці також дають йому пан-цісаревну, щоб змилостивився, не пускав стріли і заспокоївся. Отже, один і той основний мотив, тому – і основа.
„Пан-цісаревна” означає тут або тільки що зароджуючийся безіменний жінський принцип бога Перуна, його жінського двійника, а тоді – зорю чи скорше ясне небо, що випогоднилося по бурі (як це замічаємо і в інших колядках – розсвіт неба, прояснення) – подібне зустрічається у міфології взагалі.
Сяк прояснюється перед нами одна велика загадка, захована з давньовіку.
А в неділечку, все в порядочку,
А вбиратися, а в дорожечку,
А в дорожечку, сом на войночку?
А братчик єму коня сідлає,
А нянько єму зброю подає,
А сестра єму браму втвиряє,
А мамка єго чом удправляє,
А удправляє тай наказує:
А ідеш, синку, чом на войночку,
А сперед войни не удався,
А з-заду войни не уставайся.
А ун матінку тай не послухав,
А дубнув куньми, як грум на небі.
Пустив стрілочки понад брамочки.
А ви, паничі, сего даричі...
Дарують єму парубер срібла,
Парубер срібла, а другий злата,
А ун на тото не онь дурає,
Не онь дурає, бо своє має.
Пустив стрілочки впопуд брамочки.
А ви, паничі, сего даричі.
Щоби заняти, за дар му дати?
Дарують єму сив-кониченька,
А ун на тото не онь дурає,
Не онь дурає, бо своє має.
Пустив стрілочки в самі брамочки.
А ви, паничі, сего даричі.
Що ж би заняти, за дар му дати?
Дарують єму три городочки.
Три городочки тай кареточку,
В туй кареточці пан-цісаревна.
А то он узяв, низько ся вклонив:
За сим я дбаю, свою не маю.
Красний паночку, бо й Василечку,
А за сим словом будьте же з богом
Здорові...
(Після кожного рядка повторюється: „Дай Боже!”)
II
Ся інтересна не так своїм змістом, як походженням. Уже на перший погляд вона відрізняється від наших колядок як мелодією, так і змістом. То насвідчує, що вона чужа нашому середовищу і примандрувала до нас.
Зустрічається вона на нашій території уже досить давно. Наприклад, на східній частині Підкарпаття вважають її старою колядкою, «котру тепер уже полишили». На Бережанщині знають її хіба всього двадцять літ, що не виключає факту, що знали її колись. Та розширилася вона була там настільки, що стала на якийсь час пануючою колядкою. Була тому причиною як нова мелодія, так і дуже релігійних зміст. Та коли їй добре приглянемося, – се, властиво, ані не колядка, але польська «гаївка». Дісталася вона до нас, правдоподібно, через лемків, бо находиться між лемками.
У нас находиться в пару варіантах.
 
Руський текст майже дослівно такий:
Ішла звізда краєм світа,
Засвітила на пів світа.
Веселая нам новина ―
Породила діва сина.
Ото була не звіздиця,
Ай присвята Марійиця.
Веселая...
Ішла вона плакаючи,
Свого сина шукаючи.
Веселая...
Зострітила апостоли:
„Ци ви Христа не виділи?”
Веселая...
„Ой, ми Христа не виділи,
Як у четвер при вечери”.
Веселея...
„Хліба ламав, тай давав,
Свою кровцю пити давав”.
Веселея...
„Їжте, пийте, пам’ятайте,
Сейночноє не втрачайте!”
Веселая...
Алілуя заспівали,
Хвала Богу воздавали.
Веселая нам новина.
Породила діва сина.
(с. Осій)

Тут подвоєння заступлене рефреном: „Веселая нам новина – Породила діва сина”. Колись давніше співали її і без рефрена.
Після сеї основної постали і варіанти, чи скорше – її початок зіллявся із якоюсь духовню піснею:
Ішла звізда краєм світа,
Засвітила на пів світа.
Ото була не звіздиця,
Ай пресвята Марійиця.
Ішла вона плакаючи,
Свого сина глядаючи.
Зострітила триє царі:
„Що ви сумні, невеселі?”
„Ой, ми сумні, невеселі,
Бо ми Христа не виділи,
Як у четвер при вечери.
Стояв Христос за потоком,
Узріли го жиди оком.
Як го вздріли та влапили,
З терня вінець єму вили.
Вили, вили, увивали,
На головку прибивали.
Вели Христа тернячками,
А самі йшли лавичками.
Вели Христа в тайну гору.
До Пилата, тай до двору.
Пилат не знав, що судити,
Казав Христа насмерть бити.
Як усудив, сам ся втішив,
Сам на себе ланц завісив.
Честуй, честуй мамку свою.
Дарує ти ласку свою.
Бо я іду два дні спати,
А на третій воскресати.
Сі колядки поширені інакше по цілому Підкарпатті. Тому находяться її варіанти відносно околиць, бо сама мелодія і зміст легко даються змінити.

III
Колядки космогонічні, в котрих говориться про створення світу, Зустрічаються рідко. Такою є колядка, відома під назвою „Коли не було з нащада світа”. Два голубойки сидять на зеленім яворі серед моря, виносять із дна пісок, творять світ і т. д. Дерево тут є „деревом життя”. Вода – це символ плодючості, праелемент. Птиці тут – одушевлені сили природи, бо в повір’ях завжди символізують якусь прикмету, якусь силу. Тотемічне вшанування птахів і звірів збереглося в наших повір’ях дотепер. Крім того, птахи – віщувальні. Душа бере на себе вигляд птаха, отже, і предки виступали у виді птахів. Крім того, у птахів виразний і плодючий принцип. Саме яйце – немов символ плодючості і форма світу (цей факт часто зустрічається в старих міфологіях).
Передовсім приходить тут під увагу птиця, що літає над водами, несе яйце, виводить малих. Отже, тут легкий зоступ до символічного переходу до творчої плодючої сили, котра творить світ – гніздо, птиця, яйце. Птиця – принцип, гніздо – місця, суппорт, а яйце – твір. А перепеличка, наприклад, це птиця, що символізує матір.
Нижче наведена колядка безпосередньо сключена з тим рядом колядок, що і колядка „Коли не було з нащада світа”. Розуміється, її первісний смисл затратився (хоч і недавно), бо і пісні живуть, як і слова, віками, хоч і міняють зовнішні знаки.
Була у Бога перепеличка,
Дай Боже! (повторюється після кожного наступного рядка)
Не знала ся де діти, гніздечко звити,
Ізвила його в шовковій траві,
А косці знайшли, гніздечко найшли.
Була у Бога перепеличка,
Не знала ся де діти, гніздечко звити.
Ізвила його в житі-пшениці,
А женці знайшли, гніздечко знайшли.
Була у Бога перепеличка.
Не знала ся де діти, гніздечко звити.
Ізвила його у лісі-стрісі,
А ґазда зайшов, гніздечко найшов.
Була у Бога перепеличка,
Не знала ся де діти, гніздечко звити.
Ізвила його в дуброві на яворі,
А ягри зайшли, гніздечко найшли.
Була у Бога перепеличка,
Не знала ся де діти, гніздечко звити.
Ізвила його в глубокій воді.
Галаси зайшли, гніздечко найшли.
Була у Бога перепеличка,
Не знала ся де діти, гніздечко звити.
Ізвила його в глубокім морі.
(с. Осій)
 
КОЛЯДКА ПРО ДАЖДЬБОГА-СВАНТОВИТА
В колядці, яку наводимо (дотепер записаний варіант: Листок, 1902), суть елементи, що нагадують культ Даждьбога-Свантовита. Святиня Свантовита стояла на острові Руанні в Арконі, але був він пошанований всім слов’янством. Як історичні дані і зовнішні знаки насвідчують, був він богом земного урожаю, війни і, як Гемгольд твердить, був він богом сонця (сключилися з ним і різні віщування). Сі три елементи зливаються між собою. Як бог сонця, мав він прямі атрибути сонячних божеств (наприклад, Ормузда). Тому насвідчує і білий кінь Свантовита, на якому бог побивав ворогів і темноту (творив з ночі день) і який тримався при храмі у великій почесті. Його культ був поширений і на схід (його статую знайдено і в річці Збручі), де злився з представою Даждьбога. Розуміється, тим більше можна допускати культ Даждьбога-Свантовита у нас, де західні впливи ішли одностайним гірським хребтом, як то видимо і на інших знаках. Ця колядка має в собі безперечно, елементи, що нагадують вшанування Даждьбога-Свантовита.
В чистому полі, близько дороги,
Славен єси! (повторюється після кожного наступного рядка)
Близько дороги стоїть ми наміт,
Стоїть ми наміт з білого шовку.
Пуд тим намітом золотий стульчик,
На тум стульчику білий молодчик,
Білий молодчик, файненький хлопчик.
Ай, сидить субі, ургани грає,
Ургани грає, красно співає.
Приходять д’нему три пани з войни,
Ой, яли єго віредувати:
„Хто тебе учив ургани грати?”
Мене учила моя матінка,
Три раз у ночі і раз в пувночі
Трьома яблочка підкидаючи,
Трьома горішки випюткаючи,
Випюткав коня, а з-пуд короля,
А в того коня золота грива,
А в того коня листєва вуха,
А в того коня шовковий хвостик,
А в того коня срібні копита.
Золота грива коня накрила,
Листєві вуха ради слухають,
Шовковий хвостик слід замітає,
Срібні копита камінь лупають,
Камінь лупають, церков мурують,
Церков мурують з двома вершками,
З двома вершками, з двома віконце,
З двома віконце, з трєми дверима.
Перше віконце – сонце ним сходить,
Друге віконце – місяць ним сходить,
Третими дверми сам Господь ходить,
Ай ходить, ходить, а в дзвони дзвонить.
Білий молодчик, чом Николочку,
Рости синочку, скоро, щасливо,
Ай туй матінці на потіхочку,
А людям добрим на порадочку,
Білий молодчик, чом Николочку.
Вінчуєме ти щастєм-здоровлєм,
Та всі святими сесі скунчити,
Сесі скунчити, кращих дуждати,
Білий молодчик, чом Николечку!
(с. В. Бичків. Зап. А. Руснак-Потушнякова)

Матеріали із приватного архіву
видавництва „Ґражда”