Сьогодні, 25 травня 2023 року, виповнюється чотири роки, як відійшов у засвіти Дмитро Кремінь – український поет, перекладач, публіцист, есеїст, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. Він – достойний син Закарпаття і Миколаївщини. Хто хоче зрозуміти цей світ і себе в ньому – читайте Кременя… Допоможе…
А ми пам’ятаємо метра… Сумуємо… І шануємо…
* * *
Та криниця не висохла ще.
Вона поїть заржавілі відра.
І до неї злітають три вітра,
на цямринні зоставивши щем.
І зітхає тривожна вода,
ця пречиста вода – як святиня.
Та до неї не йде господиня,
до криниці повзе лобода.
Лобода від покинутих хат,
лобода від причілка й городу.
І ніхто не приходить по воду.
І заржавілі відра стоять.
Закусивши солоні вуста,
в синій обрій вдивляються відра.
…Ця історія дуже нехитра,
до криниці ще дійдуть міста.
Ідилічне, сільське рококо,
мій далекий покинутий світку!
Об пластмасову пірамідку
глухо хлюпає молоко.
ГОЛОС ІЗ ГЛИБИНИ
Я ізнову цю землю цілую –
Дорога мені твердь всеземна.
Ну, а ти, марновірний холую?
Де вітчизна твоя? Де вона?
На земних всепланетних вокзалах
Пасажири всеможних епох…
Чи ж одна пуповина в’язала
Із гіркою землею обох?
Хто герой із нас, хто – самовбивця?
Нам однаково сонце сія.
Я розбився, а ти – оступився….
Та невже в цьому істина вся?
Полюбив я цю твердь всеземную,
Щоб проглянути в ній висоту…
От і знов я цю землю цілую,
І барвінком – крізь землю – росту.
Хто із нас народився, хто виник, –
Неможливо це знати ніяк…
Зовсім поряд – будяк і барвінок.
Так одвіку – барвінок, будяк…
БАТЬКОВА ТОПОНІМІКА
З-під Кука. З Говерли. І десь із Бескида
Вже сходить зоря, та на обрії – лід.
…Мій батько давно вже
За діда Всевіда
Записує книгу загублених літ.
„Цвіте Ясенова. Тут булі у тайстрі я
Носив до ягняток. Оплакав усіх…
А тут ґаздувала Мадярщина-Австрія,
Тепер – Україна. І сіємо… сніг.
Грушанину знає онук. Ясенову.
Сніги серед літа леліємо: Кук.
Якщо Україна загине ізнову,
Чи дідову книгу допише онук?”
ЕЛЕГІЙНЕ ПОСЛАННЯ БРАТОВІ
Іванкові
Старію, братику, старію…
А так не хочеться старіть.
Мою журбу, мою замрію
Ти зміг єдиний зрозуміть.
Коли вітрила підіймає –
Праснігу білого –
Зима,
А сивини іще немає,
Вона заявиться й сама,
Коли мене розносять авта,
Коли позносять літаки, –
Неправда, братику, неправда,
Що всі вже втрачено роки.
Ми стали пасинками часу?
Та ти Іван, і ти – народ.
А я восходжу до Парнасу,
Мов на Голготу й ешафот.
Але настане воскресіння,
День України настає…
Я не забув своє коріння,
І знаю сам я, хто я є.
І ми ще стрінемося знову,
Без муки, мороку і сліз,
Щоб на далеку Ясенову
Раненько йти на сінокіс.
І – добрий день, мої сестрички,
День добрий, братики мої…
І хай не плачуть коло річки
Мої прощальні солов’ї!
