Нова книга вибраних творів Петра Ходанича „Руки для майстраˮ (Ужгород: Вид. „TIMPANIˮ, 2018. – 512 с.)

Коротке інтервʼю Євгенії Гайович з автором Петром Ходаничем

- Петре Михайловичу, вітаю з новою книгою. І перше питання. Обсяг книги вражає – це більше 500 сторінок, що на сьогодні є доволі рідкістю. Як вдалося видати книгу?

- Видання здійснене за Програмою Закарпатської ОДА з підтримки видань закарпатських авторів. Зараз видавництва перетворилися у бізнесові структури і письменницька праця практично не оплачується,   тому ця програма є справжньою підтримкою літературного процесу, розумінням керівництвом області культури і літератури, як основ нашої духовності. Важливо, що завдяки їй шкільні бібліотеки поповнюються книгами закарпатських авторів, чиї твори вивчаються у курсі літератури рідного краю на уроках української літератури.

- Ви – автор багатьох книг. Яким чином підбиралися твори для цього видання? І звідки назва книги?

- Спочатку для вибраного думав запропонувати по кілька творів з різних видань. Але згодом вирішив використати жанровий принцип. Таким чином книгу склали повісті, оповідання і драматичні твори. Важче було знайти назву. Літературна праця вимагає чималої праці, то я й зупинився на назві одного з ранніх оповідань „Руки для майстраˮ.

- Ви вперше серед закарпатських авторів запропонували читачеві автобіографічну прозу – повість „Косіння травиˮ. Чи не ризиковано для автора відкривати широкій публіці своє Я?

- Автобіографічна проза – не нове в літературі. На жаль, в українській літературі вона тільки започатковується. Нині маємо чудові приклади – „Спомини і роздуми на фінішній прямійˮ Івана Дзюби, новели Анатолія Дімарова, щойно вийшла друком „Моя Друга світоваˮ Миколи Жулинського. Автобіографічну прозу треба розуміти не як олітературену біографію автора. Це особливий жанр, що відомий як література факту. Герой-оповідач не є головним героєм у традиційному розумінні, його біографія тільки послуговує своєрідною фабулою для розкриття головної ідеї твору. Таким чином, розкриваються широкі можливості залучення до тексту нескінченної низки сюжетів, героїв, подій, авторської думки, психоаналізу. Нарешті – це чудовий метод раціонального використання тексту і розширення часових рамок.

- Власне, йдеться про своєрідне новаторство. У вашій повісті через низку героїв, які були вашими близькими чи далекими родичами, знайомими чи ледь знайомими людьми розгортаються подій від Першої світової війни і до нашого часу. Це майже сто років. Для опису такого часу в традиційній літературі потрібно було написати кілька томів. Чому ви визначили „Косіння травиˮ як повість? Це ж справжній роман з неймовірною кількістю різноманітних сюжетів, героїв, подій.

- Згоден. Це роман. Але наскрізним є образ героя-оповідача, тому я назвав твір повістю. Втім визначення жанру є дуже умовним. Так, Михайло Слабошпицький роман про Коцюбинського визначив як „Біографія, оркестрована на дев’ять голосівˮ.

- Який жанр вам найбільш до вподоби?

- Жанр твору загалом визначається темою та ідеєю твору. Нинішній читач – людина інформаційного суспільства, тому важко уявити, що він читатиме роман у кілька сотень сторінок. Тому оповідання, новела, коротка повість – це саме ті жанри, які відповідають інтересам сучасного читача.

- „Рука справжнього майстраˮ – так свого часу поцінував вашу прозу лауреат Шевченківської премії Анатолій Дімаров. Ви були особисто знайомі з класиком української літератури?

- Наше знайомство відбулося далекого 1984 року в Києві під час республіканської наради молодих письменників. Анатолій Дімаров був керівником мого творчого семінару прозаїків. Це світлої памʼяті людина, безкомпромісна, щира, справжній навчитель молодих письменників.

- Кому ще з відомих письменників ви вдячні за своє входження у велику літературу?

- Письменницька майстерність шліфується у процесі постійного писання, читання, спілкування з читачами. Щодо конкретних особистостей, то я б назвав керівника мого творчого керівника Володимира Курочкіна, професорів Володимира Гусєва, Віктора Богданова, Сергія Машинського, драматурга Віктора Розова під час навчання у Московському літінституті імені Максима Горького. Завдяки увазі до моєї першої книги доля звела мене з Олесем Гончаром, який запропонував мої твори до збірника „Українське оповідання – 83ˮ, газети „Літературна Українаˮ, а ще рекомендував до Спідки письменників України. Це і Володимир Яворівський, Анатолій Дімаров, Роман Іваничук, Роман Лубківський. А ще мої ровесники Віктор Баранов, Василь Шкляр, Олеся Степовичка, Василь Горбатюк, Марія Матіос, Дмитро Кремінь… Звичайно, багато навчився від старшого покоління закарпатських письменників – Юрія Керекеша, Івана Чендея, Петра Скунця, Петра Угляренка, Івана Долгоша. Цей ряд особливо великий. Ніколи не забуду зустрічі з патріархами нашого письменства Зореславом, Юрієм Станинцем, Олександром Сливкою…

- Ваш творчий шлях почався ще у 1970-х роках. Час так званого соцреалізму. Читаючи ваші твори радянського періоду, це не особливо помічається.

- Письменник завжди залишається людиною своєї епохи. Письменники мого покоління зіткнулися із колом заборонених тем, які стосувалися національної памʼяті, культури, релігії, менталітету. А ще ми не відали про творчість Уласа Самчука, Олеся чи Підмогильного, як і про того ж закарпатського Зореслава. Чули, але достеменно не знали про долю Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Алли Горської, Чорновола. Однак, саме наше покоління першим відійшло від теми „соціалістичного будівництваˮ – ключової ідеологеми соцреалізму. Памʼятаю, десь на початку 80-х, оповідання „Пожежаˮ, де йдеться про національну памʼять, відмовилась друкувати наша люба „Закарпатська правдаˮ, його не включили до моєї книги. Але твір завдяки тому ж Олесеві Гончару опублікували в „Літературні Україніˮ.

- Коло ваших героїв доволі широке. Тут і художники, вчителі, історичні постаті, військові, закохані студенти, а ще пересічні селяни й робітники. Ви й урбаніст, і письменник села.…Яким є ваш улюблений герой?

- Герої творів письменника – це витвір його фантазії. Недарма героїв називають його дітьми. А хіба діти бувають нелюбі? Літературний герой – це засіб для художнього опанування буття. А вже у цій площині я віддаю перевагу герою-інтелектуалу.

- Роман для дітей „Таємниця капища Перунаˮ введено до програми з літератури рідного краю. Чому ви не включили його до книги?

- По-перше, роман у майже триста сторінок збільшив би обсяг книги. По-друге, література для дітей вимагає особливої структури подачі тексту – це і розмір шрифту, й ілюстрування.

- Як для педагогів цікавою є історична драма „Будителі, або Віват імператор!ˮ. Твір про Ужгорода 1842 року. Що спонукало вас звернутися до цієї теми?

- Закарпаття має багату історії, але вона не знайшла належного місця в художній літературі. Маємо кілька творів про легендарного князя Лаборця, дещо про опришків, князя Корятовича. У радянський час на національну тематику було накладено табу. Між тим Закарпаття може похвалитися славними іменами, які прилучилися до творення руху словʼянського будительства. Так і виникла ідея зібрати докупи закарпатських будителів Михайла Лучкая, Василя Довговича і Олександра Духновича.

- Події розвиваються довкола приїзду до Ужгорода австрійського імператора Фердинанда. Це справді так було?

- Ні. Це своєрідна інтрига, хоча імператор Фердинанд справді жив у той час.

- Отже, віват, тобто славу, ви проспівали не йому, а нашим будителям?

- Саме так. Імператори приходять і відходять, а зроблене будителями дозволило сформувати основи української національної самосвідомості закарпатських русинів-українців.

- І традиційне. Ваші творчі плани?

- Хай це залишається таємницею.