Про роман Петра Ходанича „Втеча, або Тиха моя Вітчизна”

Небезпечно буде,
не кінчаючи однієї війни з ворогом,
другу починати внутрішню.
Іван Мазепа

Кажуть, що коли стріляють гармати, музи мовчать... Коли стріляють гармати, музи знаходять набубнявілі кров’ю слова, щоб вони зосталися пам’яттю, щоб вони запали глибоко в людські серця і заставили людські голови думати про мир. Виглядає так, що сьогоднішня російсько-українська війна – це не лише смерть, жах, біль, руйнування, а ще й потужний каталізатор для розвитку літератури.

На сучасному видавничому ринку спостерігається серйозне пожвавлення літератури на воєнну тематику: протягом останніх років вийшла друком досить велика кількість різноманітних видань про події на Сході країни. Як свідчила кілька років тому дослідниця літератури про російсько-українську війну Ганна Скоріна, таких видань більше двох сотень: загалом дуже різноманітні за родами й жанрами (поезія, проза, щоденникові нотатки, кіноповісті, боєвики, мелодрами тощо), художньою якістю (як книги «високої полиці», так і масове чтиво), мовою написання (українською, російською), способом видання (паперові, електронні) книжки, написані різними людьми, серед яких цивільні письменники, журналісти, волонтери, АТОвці, військові. Серед тих, що варто згадати: «Тамплієри» та «Інтернат» Сергія Жадана, «Довгі часи» Володимира Рафєєнка, «Літо-АТО» Олафа Клеменсена, «Укри» Богдана Жолдака, «Позивний Бандерас» Сергія Дзюби та Артемія Кірсанова, «Чорне сонце» Василя Шкляра, «Маріупольський процес» Галини Вдовиченко, «Оголений нерв» та «Повернутися дощем» Світлани Талан, «Аеропорт» Сергія Лойка, «Повернутися з війни» Наталії Нагорної, «Точка нуль» Артема Чеха, «Сапери» Сергія Гридіна, «Вірші з війни» і «Блокпост» Бориса Гуменюка, «Діалоги з „нулів”» Констянтина Машовця, «Сліди на дорозі» Валерія Ананьєва, «Життя P.S.» Валерії Бурлакової, «Іловайськ» і «П’ять секунд, п’ять днів» Євгена Положія, «Соняхи» Андрія Зелінського, «Глибина різкості» Ірини Цілик, «Небратні» Макса Кідрука, «Абрикоси Донбасу» Любові Якимчук та багато інших.
Що це? Спекуляція на темі? Швидка орієнтація на час з бажанням бути поміченим? Один із способів заробляння коштів?
Є всякого.
Але найперше, це – творення повноцінного літературного тематичного пласта, шліфування нової якості української воєнної літератури, якщо хочете, реакція на час: потреба зафіксувати епоху. І взагалі, теперішня російсько-українська війна вже давно обросла великою кількістю цікавих та унікальних історій, але далеко не всі вони розказані. Тому й зʼявляються – і, певно, будуть зʼявлятися – нові видання. Так, в закарпатоукраїнській літературі в 2021 році за сприяння управління інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Закарпатської обласної державної адміністрації в рамках програми підтримки видань закарпатських авторів вийшов у світ роман «Втеча, або Тиха моя Вітчизна» Петра Ходанича.
Письменник увійшов у літературу на початку 80-их років минулого століття як прозаїк, хроніст часу, і до нині успішно працює у цьому терені. Серед його доробку книги оповідань, повістей, художньо-документальних нарисів «Тиждень у горах» (1983), «Степанова земля» (1988), «Портрет орендатора» (1992), «Міст через Тису» (2001), «Знак дракона» (2005), «Косіння трави» (2011), «Руки для майстра» (2018); книги драматичних творів «Свобода під заставу» (2012), «Будителі, або Віват імператор!» (2017), «Віденське дзеркало» (2018), книга статей та есеїв «Шляхом пізнання» (2011), монографії «Педагогічна та культурно-освітня діяльність українських письменників-емігрантів на Закарпатті у міжвоєнний період (1919-1939 рр.)» (1999), «Педагогічна освіта на Закарпатті» (співавтор В. Гомоннай) (2004), «Деревʼяна пластика Закарпаття» (співавтор М. П. Ходанич) (2020) тощо.
В одному зі своїх інтервʼю письменник зізнається: «Моє життя – життя дитини космічного віку, наївного романтика. З часом я збагнув, що не кожен камінь наріжний – щоб збудувати хату, окрім нього, потрібні купи звичайного каміння, яке ляже у стіни, недарма ж нарекли мене petros – Петро – скеля, почуваю себе одним з камінців у великій стіні українського національного буття». Звідси абсолютно логічним видається зʼява в його творчості такого епічного полотна, як роман «Втеча…».
В основу роману лягли справжні події, що відбуваються на Сході України, про які автор довідався від свого племінника: «Друга світова війна тривала 6 років, а ми боремося проти ворога вже 7 рік поспіль. Мій племінник перебуває у зоні АТО/ООС, розповідає часом про те, що там відбувається. Свого героя я відправив у реальні події і місця, де перебував мій родич», – зазначив письменник, презентуючи свою книгу.
П. М. Ходанич визначає жанр твору як «дорожній роман», очевидно, через те, що основні події з головним героєм Іваном Єлісеїчем відбуваються «в дорозі». Це його – Івана Єлісеїча – сприйняття/фіксація часу і розуміння/ переосмислення себе в часі. На наш погляд, тут можна віднайти ще кілька смислів: по-перше, Іван Єлісеїч як по«дорожній» у цьому житті йде ним [життям], як вміє, його доля – хроніка «долання перешкод» на шляху до себе, це – його дорога життя; по-друге, ліричний герой як типовий образ таких по«дорожніх», які, тримаючись якнайдалі від політики, мимоволі опиняються в самому її центрі і, йдучи дорогами «братньої» війни, починають усвідомлювати себе громадянином держави; по-третє, як роман-«дорожніх» воєнних нотаток перетворення етнічного росіянина в українця «по духу»; врешті, по-четверте, це – істинні дорожні нотатки російсько-української війни, її перебіг з одного і з іншого боку.
Промовистою є сама назва роману – «Втеча, або Тиха моя Вітчизна». Перша частина її стає зрозумілою вповні після прочитання роману. Втеча – кого й від кого? Можливо, головного героя від розуміння по-справжньому життя. А можливо, для розуміння по-справжньому життя. Від самого себе, щоб врешті віднайти себе. Епіграфом і другою частиною назви твору (звучить занадто промовисто) П. Ходанич взяв слова із вірша «Тихая моя родина» російського поета Миколи Рубцова:

Тина теперь и болотина
Там, где купаться любил…
Тихая моя родина,
Я ничего не забыл.

Протягом тексту автор ще кілька разів навернеться до геніально-трагічної постаті Рубцова, вкраплюючи окремі факти його біографії та цитуючи ці й інші поетичні рядки із згаданого вірша, прозоро натякаючи на якесь дивне російське безголовʼя/безталання, втоплене в горілці й ледарстві, акцентуючи на тому, що «тиха його Вітчизна» стала ліричному герою чужою, незрозумілою й неприйнятною, навіть ворожою.
І справді, головний герой Іван Єлісеїч Рябов, росіянин за національністю, інженер-металіст за фахом, пенсіонер за статусом, «нічого не забув» і часто згадує свою малу батьківщину – «посьолок Мітіно», родину, яка там залишилася, сумує, що через війну не може їх відвідати. А сьогодні – так склалися обставини (вмовили діти: син Олег і невістка Еріка) – везе на Донбас, де уже вирує війна, медичне обладнання для госпіталю, потрапляє під обстріл і отримує важке поранення в спину. Повернувшись додому, в закарпатське село під Ужгородом, до своєї теперішньої дружини Марії (першу дружину Фаїну Василівну звела в могилу хвороба), заліковує рани. Телеграма про смерть рідної сестри Настуні змушує його, ще не зовсім здорового, поїхати на похорон. Це й стає завʼязкою роману. Далі дія розгортається «на тихій його вітчизні»: з пригодами добирається в село, протилежні почуття розривають серце ліричного героя. З одного боку – радість і щастя, що знову в рідних місцях, де провів безтурботне дитинство, а з іншого – розруха, виродження, спустошення, вимирання: «…було село – стало решето». Сестра виявилась живою (хтось випадково надіслав телеграму – поки причина не відома), ну, тож не їхати назад – залишився трохи погостювати. Першим ділом – іде на кладовище впорядкувати могили, далі – ставить великий хрест при вході на цвинтар, ремонтує дах на дідовій хаті, врешті, ховає утопленика Веню, згодом – господарює у сина Павла, зокрема, на дачі вправно виготовляє ворота, насамкінець не знаходить порозуміння з сином, який викликав батька фальшивою телеграмою, щоб успішно «відбілити» свою біографію і отримати генеральську зірочку на погонах (кульмінація), відчуває, як зусібіч оточує його брехня, а його правда нікому не потрібна, тож герой повертається на Україну (розвʼязка). Класичний твір написаний у стилі нацреалізму з однією сюжетною лінією Івана Єлісеїча, проте, має чимало розгалужень і відгалужень: читач довідується і про першу дружину Фаїну Василівну, і про кожного з синів, і про родину Рябових, і про діда Веню, і про Сан Санича і т. д. Звичайно, чекати від автора глибокого розкриття кожного з характерів – годі. Усі вони «працюють» на поглиблене розуміння поведінки головного героя. У романі немає батальних воєнних сцен (крім кількох сторінок про волонтерство і поранення головного героя), події відбуваються на Закарпатті, потім переносяться в Мітіно і Пензу, натомість багато емоційних розмов, надривних сперечань довкола російсько-української війни. Головний герой виступає стриманим, толерантним, чесним, патріотичним, відданим українцем. Зрозумівши, як підло з ним повівся син Павлуша, як використовує його з корисливою метою, Іван Єлісеїч розриває з ним стосунки. Як зазначає газета «Голос України», «…письменник розкриває процес творення міфів про «поганих» українців, «бандерівців», організацію російської псевдоінформації, фейків, які викривлюють правду про війну і виправдовують агресію. Іван Єлісєїч стає свідком гонитви власного сина за військовими почестями і званнями, які дають за «повернення Криму», війни на Донбасі та в Сирії.
Батько і син стають мимовільними ворогами. Слово правди про Україну не хочуть розуміти найближчі колись люди. Для Єлісєїча «тиха вітчизна» стає справжньою тюрмою. Врешті він втікає від сина, назавжди полишає малу батьківщину». Воістину: «Хто взяв меч, від меча й загине» (Новий Завіт (Mm. 26. 52). Автор показує не тільки війну на полі бою, а й наголошує на тому, що не менш кровопролитною і страшною є війна в людських душах, когось вона веде до прозріння, а когось – до фанатизму. Людське життя одне, а якщо в ньому присутня війна, то тілесні рани – найменше зло, набагато болючіші рани душевні, коли руйнуються сімʼї, розчаровуєшся в дітях, втрачаєш через безглузду смерть друзів…
Є потреба наголосити на мові роману. Автор індивідуалізує мову кожного персонажа, вводить чимало русизмів, діалектизмів, розмовно-побутової лексики з метою якнайповніше передати колорит житейських, з першого погляду, побутових ситуацій. На наше переконання, тут маємо ще один важливий момент: автор з болем демонструє асиміляцію українців, підкреслює ту думку, що достатньо забрати від народу мову – і поступово зникає сам народ.
«Війна на Донбасі, – зауважував Тарас Возняк у доповіді, виголошеній на відкритті конференції «Війна. Травма. Зцілення. Міфи та реальність посттравматичного синдрому», – це тільки одне коліщатко, це як війна в Ефіопії у 1930-х роках. Її місце можна зрозуміти коли співставити з іншим війнами: в Грузії, Газі, Сирії, Курдистані. Наш східний фронт – це маленька частина великого протистояння, загострення якого нам, напевно, ще слід тільки чекати». Це загострення явно відчув і розуміє письменник Петро Ходанич. Протягом усієї своєї творчості він чутливо ставився до доби, вмів написати твір потрібний саме тепер, як зазначає критика, «завжди намагався зрозуміти суть соціально-історичних вимірів часу, в якому йому випало жити». У випадку з «Втечею…» це йому вдалося.

Наталія Ребрик,
доцент кафедри педагогіки і психології Закарпатського інституту
післядипломної педагогічної освіти, кандидат філологічних наук