Фото, як і люди, мають свою історію і своє життя. Цій – уже понад 20 років.
Закарпатський інститут післядипломної педагогічної освіти, якщо була нагода, крім основної своєї діяльності, завжди залишався ще й невтомним поширювачем культури – організовував цікаві зустрічі вчителів та учнів з відомими людьми. Нерідко це були письменники, адже співпраця з Закарпатською організацією Національної спілки письменників України була і залишається плідною сторінкою освітнього процесу.
На фото – Міжнародний конкурс української мови ім. П.Яцика, обласний етап. 2005 рік, грудень (саме в цей день в Ужгороді розпочинав свою роботу форум видавців «Книжковий Миколай», і наш гість поспішав ще й туди). Михайло Іванович Талапканич, тодішній директор закладу, щойно представив гостей, серед яких – лауреат Шевченківської премії Петро Миколайович Скунць.
Петро Миколайович говорив про роль рідного слова в житті людини, про високу місію вчителя. Згадував рідну Міжгірську школу, заслужену вчительку української мови та літератури Олену Федорівну Опаленик. Поет, як це зазвичай і робив, перейшов на глибоку проблему національної гідності та самоідентифікації українців-закарпатців, у своїх судженнях був прямим і блискучо точним. Однак на словах про Марію Федорівну голос його теплішав, слова несли в собі ніжність.
Зал затаєно слухав, ловив, здається, кожне слово поета. Серйозні учні, серйозні вчителі…Наприкінці зустрічі Петро Миколайович прочитав свій вірш з присвятою рідній школі та вчительці – один із кращих на цей час творів в українській літературі на тему школи.
Це був, здається, останній виступ Петра Миколайовича перед читачами. На нашій світлині Петро Миколайович ось-ось прочитає вірш-присвяту своїй вчительці.