Погодьтесь, в академіка Миколи Мушинки (1936-2024) колоритний образ, адже учений ні на кого не схожий. Ті, хто з ним був знайомий, підтвердять, що й у спілкуванні ця людина була неординарною: захоплення українською культурою спричинилось принаймні до всеохопності мислення.
Академік любив навідуватись в Ужгород з дружиною Магдою, відчувалось, що Ужгород він добре знав, мав тут багато знайомих та друзів.
…Йшов важкий для України 2014 рік, здається, був теплий квітень і щойно розпочалось АТО. Однак це ще й рік ювілейний ‒ 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Цього разу Микола Іванович приїхав, щоб читати лекції з українознавства в Закарпатському художньому інституті. Коли він почув, що я поспішаю на заняття до українських філологів, сказав: «Маю ще з дві години вільного часу, якщо маєте бажання, прочитаю вашим слухачам лекцію про Шевченка». Звичайно, хто б відмовився від цікавої розмови про шевченкіану?
І вчителі-філологи з захопленням слухали закордонного академіка-україніста, який без жодного папірця говорив про історію видання творів Шевченка на історичному Закарпатті, в Празі та в Словаччині. Єдине, що з’являлось у руках пана Мушинки – з десяток раритетних книжок-видань, які він витягав та й витягав із великого шкіряного портфеля, пускав рядами ‒ слухачам для ознайомлення…
Що то була за лекція! Запам’яталась на все життя. Бо ж лектор був креативним: сипав історичними фактами, з натхненням читав Шевченка без купюр, зіставляв, порівнював Кобзаря з Адамом Міцкевичем, Ладіславом Штуром, цитував Йозефа Добровського, окреслював роль Шафарика та Ганки в слов’янському відродженні, робив несподівані висновки.
Лідія Ходанич, кандидат педагогічних наук, доцент