Історія однієї світлини. До 75-річчя ЗІППО

…Ми зустрілися з ним у самому центрі Ужгорода. Він як завжди привітно заусміхався і повідомив, що вийшов «тільки між парами» в фотоательє. Я теж туди прямувала, бо ж подія: письменники роблять фото для нового довідника. Тоді ми й обмінялись світлинами, хвилин з п’ять постояли на розі вулиць Волошина та Корзо, ділячись новинами з письменницького життя. Він цікавився, як ідуть справи з дисертацією, що пишу. Повідомив, що ось-ось вийде його книжечка для дітей «Смерековий край»: «Там наша Іршавщина, ось відчуєте!»

А потім кожен пішов у свої світи й турботи. Він – у Закарпатський інститут післядипломної педагогічної освіти, за професорську кафедру, я – у школу №19, де працювала вчителькою в другу зміну.

Здається, ну що такого? А в серці ще довго світило сонце від привітності гарної людини, його усмішка наче зігрівала в похмурий день. Бо ж професор, бо ж знана на всю Україну постать!

Таким він був, Степан Ілліч. Завжди скромний, привітний і по-дитячому щирий, допитливий і цікавий. «Без корони на голові»,- сказали б на нашій Іршавщині.

На світлині - Степан Ілліч Жупанин, лауреат літературної премії ім.Лесі Українки, доктор педагогічних наук, професор. І здається, це саме та світлина, яку зроблено для довідника Національної спілки письменників України років 30 тому.

Лідія Повх, письменниця