Він перший визначний дитячий поет радянського періоду, народжений та творчо сформований на Закарпатті, твори якого введені в програми та підручники початкової школи та дошкілля в Україні. Перший народжений на Закарпатті науковець, який став доктором педагогічних наук не з історії педагогіки (таким був професор В.В.Гомоннай), а доктором – з дослідження процесу виховання, естетичного та духовного розвитку дитини. І, звичайно, він був досвідченим викладачем з великим стажем, який залишив слід і в середній школі (зокрема створив першу програму з вивчення літературного краєзнавства), і – перш за все – в післядипломній педагогічній освіті. Його твори стали піснями, золотим пісенним фондом для світу дитинства в Україні, і в наш час входять у програми дисципліни «Мистецтво», «Музика».
Життя Степана Ілліча саме по собі є засобом виховання: воно дає відповідь на питання, як звичайна людина зі звичайного, далеко не найсприятливішого для творчості середовища може сягнути вершин у світі духу. Адже цей селянський син з селища Іршава при всіх своїх здобутках – приклад, як стають першими докторами наук та відомими поетами у своєму роду, синами рідної землі, яка відлунює Боржавськими звуками, сяє карпатськими фарбами навіть у перекладених чужими мовами віршах.
Степан Ілліч Жупанин народився 18 січня 1936 р. на околиці с.Іршава, а помер 7 січня 2005 р., похований в Ужгороді на Доманинському кладовищі. І між цими двома січневими датами вмістилось непросте життя, в результаті якого Степан Ілліч – поет, педагог, науковець, а Закарпаття та Україна здобули безцінний золотий злиток в духовну скарбницю. Доктор педагогічних наук (1996), професор (1997). Член Національної спілки письменників України (1974) – так звучать віхові дати в його житті.
Родина, в якій він народився, була багатодітною, «вона, як тисячі таких родин у знедоленій Верховині, зазнавала і голод, і холод, і несправедливість» (В.Шкіря).
У сім’ї виросло четверо синів – Андрій, Іван, Василь, Степан – і найстарша сестра Ганна, яка була зразком для братів у навчанні та праці.
Степан – наймолодша дитина в родині.
Дитинство Степана пройшло на берегах невеличкої річки Синявки, між горами і густими садами, де він з однолітками випасав худобу.
В Іршавській школі Степан був кращим учнем, захоплювався заняттями у шкільному ляльковому театрі. У 7 класі написав перший вірш-пісеньку «Мак і бджілка», яку виконав зі сцени перед ляльковою виставою. Цей вірш був надрукований у першій збірці С.Жупанина «Бджілка», що вийшла у світ у 1959 році під час навчання хлопця на історико-філологічному факультеті УжДУ.
Після школи майбутній поет працював рік у районній газеті «Нове життя», а потім вступив в університет (відділення української філології), де навчався на відмінно і відвідував студентську літстудію, якою в той час керував фольклорист Петро Лінтур.
Якось завітав на засідання літстудії поет і редактор видавництва «Карпати» Володимир Ладижець, який в майбутньому став наставником, старшим побратимом С.Жупанина в літературі.
Закінчивши філологічний факультет Ужгородського університету (1959), С.Жупанин уже був автором першої книжки, яка розійшлася тисячними тиражами. Художником книжки «Бджілка» був один із найвідоміших художників нашого краю Антон Кашшай. Вірші, як і оформлення, передавали дух Закарпаття у деталях повсякденних обов’язків та життя дітей. Це були часи, коли на весь Союз неслася слава Закарпатської школи живопису, коли молодий поет Петро Скунць та прозаїк Іван Чендей свіжим вітром ввійшли в українську літературу, своїми неповторними голосами виписуючи гірський край, мов вплітаючи яскраву квітку у різнобарвний вінок культури України та Радянського Союзу.
«Я був безмежно щасливий, що на вчительську роботу піду з університету не з пустими руками, бо вже полетіла у світ «Бджілка»», – писав С.Жупанин у спогадах. Після університету він кілька років працював учителем і вихователем в інтернаті в селі Ільниця на Іршавщині, де мешкала його рідня по матері. Заняття С.Жупанина із школярами відзначалися творчим підходом. На уроках застосовував ігри, прийом театралізації, вимальовував проблемні ситуації. У вільний час керував літературним гуртком, який випускав літописний альманах «Світанок». Учасники літгуртка згадують поїздки до Львова та інших міст – батьківщини І.Франка, М.Шашкевича, Марійки Підгірянки.
У короткому спогаді «Вчителька» поет оповідає про свою зустріч з Марійкою Підгірянкою, яка справила на нього незабутнє враження. В Ільниці С.Жупанин написав свою другу збірку – «Сестрички-смерічки», написав і видрукував у журналах «Українська мова і література в школі», «Дошкільне виховання» ряд методичних статей.
Згодом поет переїжджає до м. Виноградова, тут він учителює разом з дружиною Терезією, організовує учнівську літстудію «Пролісок», яку відвідували майбутні поети Василь Густі, Василь Вароді, проводить літературні вечори, на яких виступали запрошені гості з Ужгорода – письменники Фелікс Кривін, Михайло Томчаній, Семен Панько та ін.
У Виноградові С.Жупанин написав кандидатську дисертацію, видрукував ряд наукових статей, взяв участь у десятках наукових форумів. Так педагог крок за кроком рухається до наукових і творчих вершин. У 1970 році став аспірантом Інституту педагогіки АПН України, працюючи з1963-1969 в Виноградівській філії та від 1974 – викладачем в Ужгородському університеті. Навчаючись у Києві як аспірант, С.Жупанин не раз був гостем відомого психолога Григорія Костюка, письменників Михайла Стельмаха, Дмитра Білоуса. Плідною виявилася творча дружба з львівським композитором А.Кос-Анатольським.
У 1982-1987 С.Жупанин – завідувач кафедри гуманітарних дисциплін Ужгородського університету. Випускник УжДУ, лауреат Шевченківської премії Петро Мідянка згадував: «Завжди щирий, схвильований, натхненний. Ми любили його лекції з педагогіки та психології. На них був не сухий виклад наукових фактів, а жвава розмова про людину, її складну природу…»
З грудня 1986 по лютий 1992 С.Жупанин – завідувач кафедри педагогіки, психології та методики викладання в Закарпатському інституті методики навчання і виховання, підвищення кваліфікації педагогічних кадрів. Йому подобається працювати з педагогами, вивчати набутки кращих, аналізувати відвідані з курсантами уроки. Від 1993 Степан Ілліч працював на посаді професора кафедри педагогіки і психології та суспільних дисциплін Закарпатського ІППО.
За визначенням дослідниці Наталії Ляшенко, педагогічні погляди С.Жупанина грунтуються на принципах народності, природовідповідності, поваги до учня чи студента в поєднанні з розумною вимогливістю, опорою на позитивне в людині. У навчальній роботі він реалізував принципи науковості, доступності, послідовності, систематичності, наочності, активності, емоційності. Особливу увагу педагог приділяв естетичному вихованню у системі гармонійного розвитку дитини. Наукові праці педагога «Виховання в учнів естетичного ставлення до природи» (1980), «Формування естетичного ставлення до мистецтва» (1991), «Розвиток учнівської образотворчості» (1997) окреслюють коло заглиблень у духовний розвиток дитини.
На якомусь етапі педагог усвідомлює важливу роль краєзнавства в освіті, що виливається в написані ним програми з вивчення літератури рідного краю в гімназії. Він упорядник читанок «Сонячний світ» (1972), «Карпатська весна» (у співаворстві зі П.Скунцем, видана в Братиславі), «Верховиночка» (2003, у 2-х кн.) та ін.
Центральне місце в науковій спадщині С.Жупанина посідає монографія на основі докторської дисертації «Педагогічні основи формування в молодших школярів художнього образу природи» (1995), у якій всебічно розкрито органічну єдність естетичного та екологічного виховання дітей.
1993 року поет під час наукової конференції відвідав у селі Павлиші на Кіровоградщині школу В.Сухомлинського. Звідти приніс на вишитому рушнику хліб, який довго прикрашав методичну полицю кафедри, а головне – науковець назавжди перейнявся ідеями великого Учителя з Павлишів.
І хоч зроблено С.Жупанином чимало в науці, та головним його досягненням, на наш погляд, є мистецтво красного слова. Саме там розкрилився його сонячний широкий світ, у якому переплітаються звуки, кольори, запахи та образи рідного краю. Рідна природа робить людину доброю, і не випадково дослідники відзначають, що головним героєм творів С.Жупанина для дітей виступає добро.
У літературу для дітей С.Жупанин ввійшов як автор збірок поезії для дітей «Бджілка» (1959), «Сестрички-смерічки» (1962), «Світле озерце» (1975), «Вівчарик» (1980), «Смерековий край» (1985), «Лісовий світанок» (1986), «На високій полонині» (1993), «Сто загадок» (1993), «Чому плакала зозуля» (1994), «Моя абетка» (1997) та ін., всього понад 30 назв. Тираж його «Бджілки» – 20 000 примірників – був доволі великим як для першої книжки, проте становив лише дещицю з тиражу кожного наступного видання, що з’являлося у Києві. Ідеї праці, добра, людяності, любов до природи, патріотизм – зміст поезії Степана Жупанина. Все, чого торкалось його перо, було зігріте лагідним серцем світлої людини. «Він володіє дивовижним талантом залишатися своїм у світі дитинства…» – пише про С.Жупанина професор В.Марко.
Запам’ятають поета і як укладача читанок для початкової школи «Сонячний світ» (1972), «З чого починається Вітчизна» (1987), «Верховиночка» (2003). Згадують його і як автора пісень для дітей.
Поезії С.Жупанина і сьогодні входять у зміст підручників для початкової школи (зокрема за програмою НУШ), у програми та посібники для дошкільної освіти, в курс «Культура добросусідства».
За свою працю на ниві літератури для дітей поет у 1994 році став лауреатом Літературної премії ім. Лесі Українки, чим дуже пишався. Отримуючи нагороду, поет мовив: «Буду й надалі так вірно служити дитинству, як співачка досвітніх вогнів… Буду так любити дітей, як Василь Сухомлинський, що віддав їм своє серце».
Життєвим принципом Степана Ілліча, вочевидь, стали відомі слова Марійки Підгірянки: «Яка була моя перша пісенька, така буде й остання». Його постать – яскраве світло на перехресті творчих шляхів та епохальних подій між творчістю Олександра Духновича, Марійки Підгірянки та новітнім поколінням творців сучасної дитячої літератури в незалежній Україні.
Лідія Ходанич за виданнями «Педагогічна енциклопедія Закарпаття» , т. 1 (2021), Ходанич Л.П. Виховний потенціал дитячої літератури Закарпаття: Монографія (2010).
