Історія шкільництва – це одна з важливих ділянок суспільних наук. Вона повʼязує минуле з сучасним та дає можливість на підставі минулого будувати майбутнє, сприяє позитивному розв’язанню виховних проблем.
Друга половина ХІХ – перша половина ХХ століття – складний і суперечливий період в історії Закарпаття, це період національного самоусвідомлення закарпатоукраїнців та їх активних дій за утвердження рідної мови і збереження самобутньої культури, за визволення і воззʼєднання з Україною. Безперечно, що важливе місце у національно-визвольних змаганнях краян посідало шкільництво. Патріотично налаштовані закарпатські освітяни усвідомлювали, що одним із вирішальних чинників формування національної свідомості русинів-українців Закарпаття є система освіти, тому боролися за створення і збереження національної школи, за введення у шкільну практику досягнень національної культури, творів рідної літератури, а молоде покоління виховувати національно-свідомим.
Серед таких освітян поважне місце займає Андрій Алиськевич.
Андрій Антонович Алиськевич (17 грудня 1870, Залуква, нині Галицького району Івано-Франківської області – 25 березня 1949, Брно) ‒ український педагог, науковий і громадський діяч, германіст.
Криптоніми: А. А.; А. А. Ал.; Ал…
Народився у священницькій сім’ї. Навчався в гімназії в Золочеві (до 1888 р.), закладах вищої освіти Відня, Ґраца (Австрія), Львова.
Учителював у Львові (1895‒1896) та Бродах (1896‒1900). У цей період видав два наукові дослідження з історії німецької літератури (1898, 1900).
Від 1900 року – директор третьої, а згодом четвертої гімназій у Львові.
Член Руського педагогічного товариства, голова його редакційної комісії (1909). Співзасновник і почесний член товариства «Взаємна поміч українського вчительства».
Редактор дитячого журналу «Дзвінок» у Львові (1904, 1906-1908).
1909 р. – директор жіночої учительської семінарії і Виділової дівочої школи ім. Т. Шевченка у Львові, а в серпні 1910 р. – директор гімназії в Перемишлі, де заснував для бідних учнів «Дешеву кухню», а дещо пізніше і бурсу (гуртожиток) під такою самою назвою.
Голова Товариства шкільної допомоги для бідних учнів імені святого Кирила.
Під час російської облоги Перемишля (1914-1915) вів учительський семінар і школу права у Відні, відтак знову повернувся до Перемишля, де працював до 1917 р.
1918-1919 роки – директор Дрогобицької української гімназії імені Івана Франка, делегат Української Національної Ради від міста Перемишль.
Під час польсько-української війни разом з урядом і армією перейшов Збруч і працював у Міністерстві народної освіти УНР в Кам’янці-Подільському. 1919 року – член Комітету для реформ середнього шкільництва. 12 вересня 1919 року зробив заяву про відмову брати участь у роботі комісії для технічного проведення реформи школи в Україні.
У травні 1919 року призначено радником міністерства та направлено делегатом до Відня й Праги для організації видання шкільних підручників.
Залишився в Чехії, згодом переїхав до Закарпаття, де був директором гімназій у Берегові (1920-1922), Ужгородської гімназії (1922-1938) та гімназії у Великому Бичкові (1938‒1939). У Берегові він зорганізував нову українську гімназію, а в Ужгороді спричинився до небувалого її розквіту.
У пласті почав працювати вже в Берегові від самих початків пластового руху на Закарпатті 1921 р. і продовжував свою працю при Пласті аж до свого відходу на пенсію. За довгі роки був членом Головної Управи Скавтів Підкарпатської Руси, як заступник Головного Начальника, а рівночасно був головою Краєвої Пластової Старшини, тобто проводу закарпатського українського Пласту. Він цікавився пластовим рухом, відвідував пластові табори, старався про піднесення пластової преси.
Його надзвичайна працьовитість служила прикладом для українських пластунів. У його особі закарпатський Пласт мав гідного репрезентанта і оборонця перед Центральною Управою Скавтів Чехословаччини. 1925 р. за заслуги перед пластовим рухом на Закарпатті нагороджено його срібним пластовим хрестом, а 1927 р. надано йому почесний титул «Добродія Пласту» з правом ношення срібних відзнак.
Тут треба згадати про його велику опіку середньо-шкільної молоді. Для хворих і бідних учнів зорганізував вакаційну оселю, постарався про заснування інтернату для бідних хлопців, як теж започаткував дешеву кухню. Працював по різних наукових і урядових товариствах: Педагогічне Т-во, Шкільна Поміч тощо і був членом Комісії для Реформи Середніх Шкіл. Уже на пенсії зорганізував для оо. Василіян українську класичну гімназію в Ужгороді і стався її першим директором, прагнучи забезпечити будучність правдиво української гімназії, утримуваної народними датками. Восени 1938 р., коли мадяри зайняли Ужгород, він переніс гімназію до Великого Бичкова і там далі трудився над вихованням молоді.
На Закарпатті у 1920-1930-х роках співпрацював із педагогічною та дитячою періодикою. У дитячому журналі «Пчілка» публікував статті на просвітницькі теми.
У співавторстві з Р. Гамчикевичем написав кілька підручників із німецької мови.
Коли в березні 1939 р. мадяри силою зайняли Карпатську Україну, директор А. Алиськевич переїхав на Моравію і помер у Брні, дня 25 березня 1949 р.
Підготувала Наталія Ребрик за матеріалами
Енциклопедії українознавства / За ред. В. Кубійовича. Перевид. в Україні. – Т. 1. – Львів: Молоде життя, 1993;
Химинець В. В., Стрічик П. П., Качур Б. М., Талапканич М. І. Освіта Закарпаття. – Ужгород: Карпати, Інформаційно-видавничий центр ЗІППО, 2009;
[Електронний ресурс] Режим доступу: uk.wikipedia.org/wiki/Алиськевич;
Степан Пап-Пугач. Пластовий альманах, Рим, 1976
