Доля привела його в цей світ у найстрашніший рік для України, рік, коли кожного дня тисячі старих, малих і ненароджених вмирали жахливою голодною смертю за рішенням окупаційної московської влади, що вирішила штучним Голодомором 1932-1933 років приборкати свободолюбний українських дух. До того ж його науковою колискою була вся Україна від суворих степів багатостраждального Донбасу до старезних Карпатських гірських хребтів. Як випробовування гартують сталь, так і рідна земля виплекала Бориса Яценка своїм справжнім Сином, який до останнього подиху боровся за історичну справедливість для своєї України.
Народився Борис Іванович Яценко 3 липня 1933 року в місті Ромни Сумської області в родині службовця. Дитинство минуло в Недригайлові. Згодом родина проживала у Вінниці, Гайсині ‒ за місцем роботи батька. У Білій Церкві Київської області Б. Яценко закінчив середню школу, потім рік навчався у Львівському політехнічному інституті (1952‒1953), але, відчувши покликання до гуманітарних наук, залишив навчання і повернувся додому. У Білій Церкві він вступає до педінституту іноземних мов, який незабаром переводять до Горлівки Донецької області. У січні-лютому 1958 р. Б. Яценко пройшов стажувальну мовну практику в Англії і Шотландії, вивчаючи систему освіти в цих країнах. У Горлівці він здобув вищу освіту та одержав диплом з відзнакою за спеціальностями «Англійська мова, українська мова та література» (1958).
Після закінчення інституту Б. Яценко виявив бажання поїхати на роботу в Закарпаття. Учителював у селі Велятин на Хустщині, був учителем англійської мови Ужгородської середньої школи № 9, а згодом аж до виходу на пенсію (1994) ‒ завідувачем кабінету іноземних мов Закарпатського обласного інституту удосконалення вчителів. Борис Іванович створив досить ефективну систему методичної роботи, яка була узагальнена Міністерством освіти в 1986 році.
Наприкінці 60-х років ХХ століття Б. Яценко зосереджується на вивченні Києво-Руської (староукраїнської) літератури. Предметом його досліджень стали «Слово о полку Ігоревім», «Слово Данила Заточеника», «Слово о погибелі Руської землі», «Велесова книга» (переклад останньої саме турботами Яценка побачив світ, незважаючи на втрату оригіналу у вирі Другої світової війни), а також давні письмена у знахідках археологів. Він написав велику роботу «“Слово о полку Ігоревім” як історичне джерело», дослідження про підготовку першого видання «Слова» в 1792-1800 роках.
Але найголовнішим внеском Яценка-науковця у відновлення істинної історії України став його ритмічний переклад знаменитої «Велесової книги» (1995), яка ламає весь штучно вигаданий, ретельно вибудовуваний з часів божевільного царя Петра та його духовної спадкоємиці, німкені Катерини ІІ, наратив московських псевдонауковців про єдність коріння мокшан і українців. Адже згідно з цим унікальним шедевром дохристиянської літератури ХІІ ст. до н. е. ‒ ІХ ст., яку «запоребрикові» псевдоісторики в будь-який спосіб намагаються виставити фальсифікатом, не тільки зміщується на тисячоліття в глиб віків точка відліку існування української нації, а й нівелюються нашарування брехні та переосмислюється погляд на формування українських народних традицій, вірувань, обрядів, національної культури загалом.
Тобто, намагання московитів дискредитувати наукове надбання Бориса Івановича (120 робіт з наукового доведення походження української нації як споконвічної титульної на землях від «Сяну до Дону») не змогли завадити «“Слову о полку Ігоревім” та його доба» та «Енциклопедії “Слова о полку Ігоревім”», як фундаментальним дослідницьким працям, бути перекладеними англійською і лягти в основу побудови сталого ланцюга історичних подій сучасного наукового українського літочислення.
Отже, українці мають бути вдячні Борису Яценку за його дослідження «Велесової книги», яка вкотре спростовує брехливу теорію «Триєдності українського, білоруського та московського народів» (хоча давно і беззаперечно доведено, що останній відноситься до фіно-угорців, а не до слов’ян), а сучасні події, які тривають в Україні вже понад дванадцять років, вщент зруйнували політичні та культурні зв’язки із т. з. «братами».
Видатний науковець помер 15 березня 2005, не побачивши гідного тріумфу і визнання результатів справи всього свого життя, інтерес до якого почав відроджуватися лише з початком справжнього відвоювання української незалежності в 2014 році.
За інтернет-матеріалами
https://www.svit.in.ua/kny/Yatsenko.htm
https://zabytki.in.ua/uk/4063/khreshchenii-batko-ukriv-boris-yatsenko