Він жартував, що народився в день піонерів, і не любив свій день народження, часто у ці теплі травневі дні кудись виїжджав.
Педагог, доцент, організатор освіти, Михайло Іванович Талапканич народився 19 травня 1946 року в гірському селі Репинне Міжгірського району. Ще дитиною разом з сім’єю переселився на південні простори Закарпаття (була така необхідність у радянські часи: заселити покинуті угорськими поміщиками землі), тут батьки знайшли роботу на безкрайніх полях, яких їм усе життя бракувало в гірських видолинках, а єдиній дитині в сім’ї довелось опановувати угорську мову, якою розмовляли однолітки на вулиці. Забігаючи наперед, скажу, що він так і не став ментально людиною рівнин: народжений в горах відчуває себе горянином до кінця своїх днів – гори не відпускають. Як і не спромігся легко розмовляти по-угорськи. «Розумію, а не можу, – зізнавався, – то як зраджувати мамі». А мама була набожною жінкою, не терпіла атеїстів, сварила за це й сина.
А син легко закінчив Ужгородську СШ № 5, де опанував французьку (школа з поглибленим вивченням французької мови). Згодом навчався на фізичному факультеті УжДУ і здобув диплом викладача фізики. Зі студентських років любив згадувати нічні чергування в університетській обсерваторії відомої вченої Мотрі Братійчук, до деталей описував враження, яке на нього справив космос крізь потужний телескоп: «Дивишся, а там безкінечні зірки і зірки… І раптом охоплює паніка: хто ти, чоловічку, у цих безмежних просторах? І яке твоє призначення, дрібна піщинко, загублена в часі і просторі…За рахунок чого тримається світ?… І так мимохіть приходиш до думки про Бога…»
Після закінчення університету працював на педагогічних та керівних посадах в селі Ясенів Львівської області, а також у мальовничих селах Боржавської долини – Луково та Великий Раковець. У Лукові в 70-ті роки керував восьмирічною школою, де відбудовував-перебудовував отриману в спадок стару будівлю. Тут про нього в колишніх учнів залишилась пам’ять як про «дуже доброго та й розумного челядника». Згодом його рвійність у роботі відзначили новою посадою: працював інспектором Іршавського райвно, і не було такої школи у найвіддаленішому закутку живописного району, де б не довелося побувати.
З 1988 до 2012 Михайло Талапканич – директор Закарпатського ІППО, в останні роки життя – вчений секретар цього закладу. Обласні та районні керівники, директори, вчителі – всі з пошаною ставились до нього. І коли, траплялось, перебуваючи на курсах, хтось колись «пішов гуляти» призабутими студентськими стежками, Михайло Іванович по-батьківськи вичитував «блудного сина»: «Хто яким був студентом, таким є й курсантом».
Михайло Іванович – автор декількох десятків наукових та науково-методичних праць. Серед них монографічні видання: «Осередок духовного життя – з думою про вчителя» (1996), «Школа та освіта Закарпаття» (1997), «Про інтелектуальну власність вчителеві та учневі» (2007), «Освіта Закарпаття» (2009).
Під керівництвом М.Талапканича інститут утвердився як самобутній, високого рівня науково-методичний центр підвищення кваліфікації педагогічних кадрів. Зримо поліпшився якісний склад працівників, зросла кількість науковців, реалізована нова структура інституту, згідно з якою створено аспірантуру, філію в м.Берегові, три кафедри, два науково-методичні та інформаційно-видавничий центри, шість науково-методичних кабінетів. Закарпатський ІППО став вищим навчальним закладом ІІІ-ІV рівнів акредитації, головним науково-методичним центром післядипломної педагогічної освіти краю. На базі інституту регулярним стало проведення Всеукраїнської науково-методичної конференції з проблем післядипломної освіти педагогічних кадрів. Працюють різні форми підвищення кваліфікації.
У 1996 р. Михайлу Івановичу присвоєно наукове звання доцента. За понад 55-річну освітню діяльність М.Талапканич неодноразово нагороджувався грамотами й дипломами обласного, всеукраїнського та всесоюзного рівнів, був нагороджений нагрудним знаком «Відмінник освіти України». Та головне – був улюбленим директором свого колективу, емпатійний та толерантний, він умів почути й зрозуміти кожного, знав як переконувати, приймав зважені рішення, довіряв людям і був відповідальним. А взагалі – був людиною, що знайшла своє місце серед безмежного космосу.
Лідія Ходанич, за виданням «Педагогічна енциклопедія Закарпаття» (т.2, 2022)
