Хто ж вони, перші стажувальники в новоствореному закладі вищої освіти – вчителі повоєнного часу кінця сорокових років?
Більшість – жінки: місцеві – колишні вчительки народних шкіл, випускниці гімназій, навіть дружини священників, які мали гімназійну або семінарську освіту і пройшли люстрацію, склали присягу на вірність державі. Приїжджі – випускниці вчительських інститутів Ніжина, Києва, Глухова, Полтави, Дніпропетровська, Макіївки та ін. міст, молоді люди, які підкупились на обіцянку, що працюватимуть у Європі. Останнім прийшлося найважче: багато хто з них приїхав серед літа 1945 року в літніх платтячках, босоніжках, без змінного одягу і був підселений до селян чи містян у тісні будинки. Розраховували придбати все необхідне з першої зарплати, дехто мріяв підтримати матір-вдову з меншими дітьми. А тут – голод, нестатки гірші, ніж удома. У звітах проглядає сірість: «Станом на 1 вересня 1945 р. кількість педагогів у Волівському окрузі, яким виписали картки на отримання хліба, складала 182 особи». А працювати доводилось без вихідних: «У 1945-1946 н. р. були систематичні збої в навчально-виховній роботі з причини відсутності кадрів».
Учителі після обіду, щоб якось жити, наймались до селян на польові роботи: вибирали картоплю, ламали кукурудзу, збирали яблука та виноград за плату продуктами. З першої зарплати, а це вже були холодні передзимові дні, довелось купувати одяг та білизну, замовляти тепле взуття. Зарплату виплатили девальвованими угорськими пенге, які не можна було конвертувати в карбованці чи переслати в Україну.
До початку вересня 1946 року на Закарпаття з України було направлено 608 педагогів, деякі прибули сюди сім’ями з дітьми. Учительські ряди поповнили також воїни, які повернулись із фронту, вони викладали військову підготовку, вели уроки праці та фізкультури. Їм та комуністам довіряли керівництво школами. Усіх керівників погоджували з окружним КП(б)У.
У лісах переховувались люди, які не сприйняли радянську владу, однак траплялись і бандити та грабіжники. У селах, віддалених від центру, фіксувались випадки розправи над вчителями за те, що несли в маси нову ідеологію. Так, Василь Васильович Дорогій, колишній методист нашого інституту, на той час директор Колочава-Лазівської школи, змушений був переселити молодих вчительок із околиці у центр села через неодноразові погрози бандитів із групи Штаєра. Сам він, отримуючи погрози, спав із рушницею, намагався сам не ходити за село.
Учителям було заборонено самовільно міняти місце роботи чи повертатись додому, в рідні краї.
На педагогічних працівників покладались обов’язки ідеологічного виховання населення, від них вимагали вести роз’яснювальну роботу про переваги сталінської п’ятирічки, Конституції СРСР і виборчий закон, про плюси радянської влади. У вільний від роботи час педагоги вели курси ліквідації неписьменності серед дорослих, працювали на зведенні дитсадків, ремонті шкільних приміщень, будинків культури – суботники та недільники ставали звичною справою. Багато хто з учителів, не маючи вищої педагогічної освіти, заочно навчався в Дрогобичі, Львові, Ужгороді, Чернівцях. Кожен учитель зобов’язаний був передплачувати і читати партійну пресу, обговорювати її на щотижневих політінформаціях, регулярно відвідувати бібліотеки, організовані при хатах-читальнях та клубах.
Учителі зі сходу долали мовний бар’єр так само, як і їхні учні. Наприклад, одна з молодих учительок з Перечинщини в листі до матері на Черкащину писала: «Мої учні не розуміють мене, а я не розумію їх – отак і спілкуємось». Інша дівчина з Київщини повідомляла: «Спимо на соломі. На простирадла не вистачило грошей…» Ще одна озивалась до родичів на Донеччині: «Два місяці їмо картоплю в мундирах. Звикаємо до кукурудзяного хліба…»
Та ентузіазм повоєнної відбудови і природне бажання жити, реалізовуючи внутрішній потенціал, мрії і молодість брали своє: педагоги дружними колективами відпочивали після суботників чи відзначали знаменні «червоні» дати, відвідували танці та святкували весілля.
Уявімо собі на мить струнких молодих людей у сукняних костюмах з високими плечиками, жіноцтво в яскравих спідницях, викуплених «з рук» з гардеробів дорадянського періоду чи пошитих кравцями ще довоєнних часів, у черевиках – та що там! ‒ на розмір-два більших, по-новому підрихтованих у місцевого Тібі-бачія… Європа! Саме такими вони нам усміхаються зі світлин.
Отже, першими слухачами курсів післядипломної педагогічної освіти були люди повоєнного покоління, вихідці з робітничо-селянського середовища, ентузіасти та пропагандисти радянської влади, руками яких будувались школи, бібліотеки, клуби та поставала освіта й нова культура.
Підготувала Лідія Ходанич, за матеріалами книги С. М. Аржевітіна «Шкільництво» (2019).
