Чого, душе моя, ти сумуєш,
і чого ти в мені непокоїшся?
Книга псалмів, ІІ, 42
Перефразовуючи великого Франка і повторюючи за Сенекою: “Docento discimus”, − щоденно переконуємося у простій істині: учитель − завжди учень, справжній учитель − росте зі своїми учнями і залишиться для них Справжнім Учителем, тільки роблячи процес навчання постійним пошуком, удосконалюючи педагогічну лабораторію творчістю, відкриваючи для себе і для учнів усе нові й нові грані власної і їхньої душі, зберігаючи вміння щораз відчувати радість і задоволення від спільного труду, бажання щодень відкривати диво…
До останнього свого подиху не втомлювалася “щодень відкривати диво”, даруючи радість і добро оточуючим, немов сонце, люблячи і славлячи життя, впиваючись самостійними відкриттями і пізнаннями, осягаючи світ і себе в ньому, у повній мірі відчуваючи валідність особистої педагогічної методики, тамуючи сонячну спрагу до творчості верифікацією гідно прожитого кожного дня, освяченого Божою ласкою і благодаттю, − звичайна вчителька − Олена Іванівна Фечко-Каневська. Без сумніву, над нею схилився Бог: запліднив серце добром, любовʼю і вірою, вдихнув у душу безмежність, високе стремління до зір, потяг до Сонячних Кларнетів, поміг віднайти власне щастя, дбаючи, як казав Платон, про щастя інших.
А почалося все 11 червня 1936 року, в день, коли в родині армійського офіцера Фечка Івана народилася дочка Оленка. На той час сімʼя проживала в Чехословаччині у місті Стреда-над-Бодрогом. Після трагічної смерті батька (лікар-наркоман сплутав ліки, що привело до загибелі хворого) мати з трьома дітьми повернулася до своїх батьків на Закарпаття у село Синевир Міжгірського району. Олена вчилася в 10 класі, коли мати передчасно покинула цей світ. Згодом дівчина закінчила філологічний факультет Ужгородського державного університету. Після успішного отримання диплома працювала в початковій школі, а з 1959 року – в Хустській школі-інтернаті (сьогодні Хустський багатопрофільний ліцей № 1 імені Івана Магули).
З 2001 року Каневська О. І. − викладач педагогіки в Хустській філії Відкритого міжнародного університету розвитку людини ”Україна”. Вона − титулований педагог − учитель-методист, відмінник народної освіти, заслужений вчитель України, нагороджена різного ранґу багатьма грамотами і медаллю А. С. Макаренка, її педагогічний досвід “Виховання талановитого Читача” вивчений і внесений до картотеки Центрального Інституту післядипломної педагогічної освіти, за яким, до речі, вже кілька разів в Києві організовувалися двотижневі курси послідовників. “Labor omnia vicit improbus” (наполеглива праця перемагає все) − вчить Сенека. “Усе моє життя − це навчання, − зізнається Олена Іванівна. − Мене виховали книги. Спасибі тим мудрим людям, які їх написали… Бог дає людині можливість вибору. Я вибирала завжди нелегкі шляхи, не шукала широких дверей у життя, а входила вузькими, як учить нас Ісус Христос, який завжди був і є моїм Ідеалом. Пройшовши через терни, ще більше хотілось жити і творити… Я могла піднятися по службовій карʼєрі, викладати в технікумах, вузах, куди мене запрошували. Натомість 41 рік віддавала своє серце дітям у школі-інтернаті, яким, вважала, була потрібніша. У своїй сімʼї, своїм дітям. Я була впевнена, що мої дисертації напишуть мої сини. І вони написали, ставши докторами фізико-математичних (Михайло) і біологічних наук (Іван). А тепер, на схилі літ, університет сам прийшов до мене в Хуст і покликав. І я пішла, і мені добре, цікаво. Та коли відчую, що на моїх лекціях гасне блиск у очах студентів, а в аудиторіях повіє байдужістю, − відразу піду сама. А поки що чекають на мене студенти… ”. Здавалось би, скільки років пройшло в одноманітній (чи такій вже й одноманітній?!), правильній (чи не нудній від того?!) вчительській роботі. А душа все ще чогось хоче: сумує, тривожиться, переймається, радіє, співає, творить, пізнає… Ця жінка безмежно любила життя, і любила не тому, що вміла жити, а тому, що вміла любити. Любовʼю її щирою обійнятий кожний прожитий нею день. Вона − берегиня і оберіг любові: до Бога, до України, до ближнього, до себе. Усе життя її зіткане з любові, бо ж любов − це і є життя, а життя − це і є любов. І вона щаслива у своїй любові. З любові до людей та до істини, впевнена, написані її книги, написані, щоб кожен з нас пізнавав себе, щоб мав ясні поняття про мораль. У свій час Клод Адріан Гельвецій у передмові до своєї праці “Про людину, її розумові здібності та її виховання” писав: “Твору цього я не вихвалятиму, але запевню публіку, що завжди щирий із самим собою, я не сказав нічого, що не вважав за правдиве, і не написав нічого, що не думав”. Любов до правдивого, шанування істини керували, очевидно, і Каневською при написанні і її праць. Це − її власний педагогічний досвід, викладений гранично ясно, не заграваючи ні з собою, ні будь з ким. Це − щедре скроплення вечірньою росою деонтологічної сповіді-одкровення стужавіло-спраглого педагогічного ґрунту.
Можливо, сьогодні комусь видається марним написання своєрідної закарпатської “Педагогічної поеми”, можливо, хтось вважає, що нині цілком зайве розпалювати “духовне вогнище на дощі”, у час соціально-екологічної кризи суспільства, яка з великою силою руйнує інтелігентне середовище держави, коли проявляються характерні риси ідейного регресу, духовного занепаду, а “суспільству подаються спрощені ідеали, занижується планка загальнолюдських цінностей і моральних вимог”; коли значна частина молоді втрачає орієнтацію, піддає сумніву або взагалі відкидає колишні ідеали, та що найгірше − не має натомість інших ідейних орієнтирів, яких бажала б досягти; коли руйнується держава, гинуть у воєєнній схватці її кращі сини і дочки. Можливо. Та сьогодні час просто зобовʼязує кожного вчителя виховувати підростаюче покоління відданим справі України, національно свідомим, глибоко патріотичним, з почуттям причетності цій землі і бажанням служити Великому Чину. А педагогічний досвід Олени Каневської ‒ це ті дрова, які слід підкинути у вогнище Відродження Духу, щоб його кволе полум’я запалахкотіло, щоб дощ бруду і блуду його не зборов:
Буде погода сонячна,
Дрова на кожному кроці.
Гарне, високе вогнище
Розпалять веселі хлопці!..
Досить балаканини.
Хай відстоїться в душі.
Все-таки ми палили
Вогнище на дощі!.. −
з почуттям виконаного обов’язку може констатувати О. І. Каневська, педагогічна діяльність якої однозначно сприймається у наш час у контексті, перш за все, педагогічної освіти на Закарпатті. Її учні – лауреати Шевченківської премії Петро Мідянка, Мирослав Дочинець, поетеса М. Бонь-Якубишин, педагоги О. Вінтонюк, М. Грицик, Н. Кукаріна, Л. Прилипко та ін.
Відійшла у засвіти Олена Іванівна Каневська 22 січня 2021 року, похована у м. Хуст.
Вона ‒ втор збірників етичних бесід «Слово на радість» (1999), «Слово на добро» (2004), «Слово про любов» (2009), у яких розглядаються морально-етичні аспекти людських взаємин, визначається сила слова в стосунках.
Олена Каневська ‒ це людина, яка добре зробила діло свого життя і заслужила гідний пошанівок.
