Він був скромним і, здавалось, завжди в доброму гуморі. Любив жарт, у поводженні з людьми вирізнявся інтелігентністю, властивою педагогам його часу – тим, що шанували дещицю етичних правил, винесених ще з дорадянських часів. Його загальний трудовий стаж склав 57 років, відданих середній школі. Майже половина трудового стажу – праця з учителями в Закарпатському інституті вдосконалення вчителів, як у ХХ ст. називали наш заклад.
Василь Васильович Дорогій народився 30 січня 1929 року в селянській родині в с. Велика Копаня, тепер Берегівський район Закарпатської області. Навчався в народній школі рідного села, а в 1940-1943 рр. закінчує три класи Хустської гімназії, де у ті часи навчання велося угорською мовою. 1945 закінчує четвертий клас в гімназії уже за радянської влади, уже українською мовою. Як любив сам жартувати, він, нікуди не виїжджаючи, жив у кількох країнах: в Чехословаччині, Карпатській Україні, хортистській Угорщині, в Закарпатській Україні, в СРСР, і наприкінці життя – в незалежній Україні.
1945 р. вступає у Хустську вчительську семінарію, яку згодом перейменовують у Хустське педучилище. У той час бракувало вчителів, особливо в гірських районах, тому майже весь випускний курс зі студентської лави відправляють у Волівський (тепер Міжгірський) округ, де, як згадує, «… хлопців попризначали завідувачами початкових шкіл у присілках». З серпня 1947 Василь Дорогій працює в Колочава-Сухарській початковій, у 1948-1949 рр. – в Колочава-Брадловецькій початковій, а з 1950 – у Колочава-Лазівській семирічній школах, майже одразу на посаді директора, який, однак, у перші роки вів ще й свій клас. Контингент учителів повоєнний: дівчата і жінки, багато направлених з Центральної та Східної України. Доводилось вишукувати їм помешкання, навіть захищати від лісовиків банди Штаєра, яка неодноразово погрожувала вчителям за поширення радянської ідеології, вчиняла напади, мала на рахунку вбитих радянських посадовців.
Молодий педагог заочно здобуває вищу освіту на філологічному факультеті Ужгородського державного університету.
«З посади директора мене звільнили по вказівці райкому партії, – згадував Василь Васильович. – Була серпнева нарада вчителів у районі. Мене з трибуни почав критикувати партійний інструктор за погану організацію шкільної роботи. Я не витримав і попросив слово. Вийшов до трибуни і сказав: «Для того щоб давати оцінку, потрібно хоч раз бути в самій школі. Ви навіть стежку не знаєте до нашої школи». І в такому дусі далі. В залі дуже довго лунали оплески… Цей виступ став моїм останнім виступом на директорській посаді».
З 1953 р. через описаний вище конфлікт довелось виїхати з Міжгірщини, повернутись у рідне село, в батьківську хату. Робота знайшлась тільки через кілька місяців у сусідньому селі: Василь Васильович став учителем української мови в с. Мала Копаня, а в 1955 – 1972 – він учитель російської мови та літератури.
1976 року переїжджає з родиною в Ужгород, влаштовується на посаду викладача у Закарпатському інституті вдосконалення вчителів, з 1994 до 1999 – голова Закарпатської психолого-медико-педагогічної консультації. З 1999 – знов на посаді методиста Закарпатського ІППО, де опікувався педагогами для дітей з особливими потребами. «За цей період я побував майже у всіх школах Закарпаття, знав умови роботи багатьох вчителів», – згадував В.В. Дорогій.
Як педагог, він запам’ятався особливою толерантністю, уважністю до кожного вчителя та свого учня. Його спогади про 50-ті рр. у школі – безцінний матеріал. Ось як, наприклад, відпочивали вчителі на Міжгірщині: «Тогочасна колочавська інтелігенція і наш шкільний педколектив вечори проводили в клубі. Світла не було до кінця 1953 року, аж поки не зробив маленьку гідроелектростанцію десь на 100 лампочок учитель Мерцин. По периметру горіли лампи. Танцювали переважно під гармошку. Ми кожного тижня ставили якісь концерти чи п’єси, проводили вечори гумору. Ходили колективно на Боркут (джерело мінеральної води на околиці села). Незважаючи на складні економічні обставини, ми жили дуже весело і дружно. Трошки пізніше у клубі з’явилась радіола з платівками, і це був великий прогрес. Друге таке радіо «Родина» (назву читати по-російськи) в селі було у мене, а третє – у міліціонера Макара. Ці радіоли працювали на батареях-акумуляторах, які підзаряджались динамо-машиною…»
Лідія Ходанич
за виданнями «Педагогічна енциклопедія Закарпаття» (Т.1, 2021), Аржевітін С.М. Шкільництво: Історія верховинського села Колочава. (2019).
