Гомоннай Василь Васильович (11.11.1920 р., с. Барбово Мукачівського округу, (тепер Мукачівський р-н Закарпатської області) – 24.09.2004 р. м. Ужгород) – педагог, науковець, організатор шкільництва, громадський діяч. Доктор педагогічних наук (1972), професор (1973). Народився у селянській родині, початкову освіту здобув у народній школі рідного села, згодом закінчив Білківську горожанську школу, учень відомого педагога, композитора і просвітянина П. Світлика.
У 1937 р. вступає до Мукачівської державної учительської семінарії, після анексії Угорщиною Карпатської України продовжує навчання у Севлюській учительській семінарії, де під керівництвом професора Якова Голоти долучається до українського національного руху, учасник боїв на Красному полі 14-15 березня 1939 р., у групі студентів тримав оборону від гортіївців спочатку в Севлюші (нині Виноградів), а згодом біля Рокосівського залізничного переїзду. Перебував на обліку в угорській жандармерії як неблагонадійна особа.
Трудову діяльність В. Гомонай розпочав учителем початкової школи присілка Красношори-Пучос на Тячівщині (1942 р.). Навчання проводили в орендованій хаті, молодий освітянин залучив до навчання усіх дітей шкільного віку.
Восени 1944 р. він – активний учасник реорганізації системи освіти Тячівського округу. У 1945-1947 рр. ‒ директор Тячівської середньої школи-інтернату, організатор шкіл для національних меншин.
У 1947-1948 рр. ‒ директор новоствореної Тячівської семирічки з угорською мовою викладання.
Упродовж 1948-1955 рр. – завідувач Тячівського районного відділу освіти, організатор системи середньої освіти в районі, за його керівництва збудовано середні школи в Буштині, Тересві, Тереблі, Углі, Вільхівцях, Ганичах, Усть-Чорній, Нересниці та в багатьох віддалених селах. За цю працю у 1954 р. отримав звання «Заслужений учитель Української РСР».
Підчас реформи радянської школи Василь Гомоннай ‒ начальник Закарпатського обласного відділу народної освіти (1955-1962). За його керівництва було створено досконалу систему середньої освіти в області, збудовано десятки шкіл і шкіл-інтернатів, як-от: в Ужгороді, Перечині, Сваляві, В. Березному, Виноградові, Берегові, Буштині та інших містах і селах; відкрито 112 шкіл з угорською та румунською мовами навчання, розгорнуто систему позашкільної освіти, вечірніх шкіл.
Нагороджений орденом Трудового червоного прапора (1960), медалями «За доблесний труд» і медаллю А. С. Макаренка (1965). Відмінник народної освіти СРСР (1965).
Водночас педагог здобуває вищу освіту в Київському педагогічному інституті ім. М. Горького (1954 р.), виявляє інтерес до педагогічної науки, захищає кандидатську дисертацію з історії педагогіки (1962). Того ж року його запрошують в УжДУ. У полі наукових інтересів В. Гомонная – історія педагогіки та загальна педагогіка, методика викладання природничих дисциплін у середній школі, педагогічна психологія, проблемні питання вищої педагогічної освіти і виховання особистості; особливу увагу приділяв вивченню зарубіжного педагогічного досвіду. Підсумком наукових пошуків стала докторська дисертація «Педагогічна думка і проблеми народної освіти в Угорщині» (1970 р.), того ж року здобуває науковий ступінь професора.
Для вирішення проблеми підготовки вчителя в умовах класичного університету в 1966 р. створює і очолює упродовж наступних двадцяти років загальноуніверситетську кафедру педагогіки та психології, видає наукові і науково-методичні праці, загалом опублікував кілька монографій і більше 200 наукових статей з питань методики викладання навчальних дисциплін у середній школі та у ВНЗ, дидактики, виховання учнівської та студентської молоді, інноваційних технологій, проблемних питань історії педагогіки країн Центральної Європи.
Результати наукових досліджень узагальнені в монографіях «Розвиток народної освіти в Угорській Народній Республіці. 1945-1960» (1962), «Педагогічна думка в Угорщині» (1969), «Народное образование в Венгрии» (1972), «Народное образование в европейских странах социалистического содружества» (1978), «Нариси з розвитку педагогічної думки і школи Закарпаття» (1990), «Антологія педагогічної думки Закарпаття (ХІХ-ХХ ст.)» (1992), «Августин Волошин» (1995, співавтори М. Зимомря, М. Вегеш), «Школа та освіта Закарпаття» (1997, співавтори В. Росул, М. Талапканич), «Народна освіта Радянського Закарпаття» (1998), «Видатні педагоги України (ХІХ-ХХ ст.) (2001, співавтор В. Росул), «Етико-психологічні проблеми сімейного виховання молоді» (1994), «Педагогічна освіта на Закарпатті» (2003, співавтори Ходанич П. М., Росул В. В.), співавтор «Истории Венгрии», у трьох томах (Москва,1972), де ним описана історія культури Угорщини (1919-1972 рр.). Він автор наукових статей в «Енциклопедії УРСР», наукових збірниках АПН СРСР, журналах «Советская педагогика», «Народное образование», «Школа и производство», «Педагогика и народное образование в зарубежных странах», «Радянська школа» та в журналах Угорщини і ЧСР. Автор навчально-методичних посібників «Основи педмайстерності викладача вузу» (1980), «Творчий потенціал учителя» (1990) та ін.
Особливою заслугою вченого-педагога стала організація в УжДУ аспірантури з педагогіки, під його керівництвом сформувалася своєрідна школа з історії та теорії педагогіки, захистили докторські дисертації з педагогіки В. В. Сагарда та І. В. Козубовська, кандидатські ‒ Д. І. Демчиля, І. М. Небесник, К. А. Литвинова, О. В. Опаленик, Ф. Е. Маркін, Е. О. Афанасенко, Б. С. Пазинич, М. І. Кляп, О. М. Фридманська, Н. І. Гайдамашко, І. П. Стецяк, Л. М. Белецька, С. І. Ямалова, П. М. Ходанич, В. В. Росул та ін. Після виходу на пенсію був професором Закарпатського ІППО та Ужгородського державного інституту інформатики, економіки і права.
Багато років очолював Закарпатське відділення Педтовариства України (1965-2004), неодноразово обирався депутатом Закарпатської обласної та Тячівської районної рад народних депутатів.
За матеріалами «Педагогічної енциклопедії Закарпаття». Ужгород, 2021. 512 с. (автор П. М. Ходанич)
