Нові часи, нові вимоги, нові умови, вимагали надання висококваліфікованої науково-методичної допомоги працюючим учителям у впровадженні нових навчальних планів і програм та викладанні загальноосвітніх предметів.
Законодавчим документом щодо виконання цих та інших завдань навчально-виховного змісту стала спільна постанова Закарпатського облвиконкому та бюро обкому КП(б)У від 24 лютого 1946 р., яка зобов’язала обласний відділ народної освіти (завідувач Керча І. Г.) перетворити Центральний методичний кабінет в м. Ужгороді в обласний інститут удосконалення кваліфікації вчителів.
Перед новоствореною установою ставилась чітка мета ‒ забезпечити підвищення рівня кваліфікації керівних та педагогічних кадрів освіти, їх ідейно-політичне та науково-методичне удосконалення. Від неї вимагалось також введення в дію постійних заходів удосконалення рівня підготовки і перепідготовки вчителів.
У структурі тогочасного інституту було кілька штатних одиниць: директор, заступник директора з навчальної частини, завідувачі кабінетами історії, української мови та літератури, іноземних мов, фізики й математики, фізичної культури, молодших класів, а також методист іноземних мов, завідувач бібліотекою, друкарка, прибиральниця. Усього 12 чоловік.
Керівництво інститутом було доручено О. В. Андрієвському. Ось якого змісту був виданий ним перший наказ про своє призначення на цю посаду: «На підставі наказу Міністерства освіти УРСР від 04.04.1946 р. за № 1563 про призначення мене на посаду директора інституту удосконалення кваліфікації вчителів Закарпатської області з 14 березня 1946 р. я, Андрієвський Олександр Васильович, з цього 16.04.1946 р. приступаю до виконання своїх обов’язків директора інституту» (збережено авторський текст). Мойсенка Івана Трохимовича було призначено тимчасово виконуючим обов’язки «замісника по навчально-методичній частині з 16.04.1946 р.» (подано за текстом оригіналу).
Іншим наказом цього ж дня 16.04.1946 р. директор призначив завідувачів навчально-методичними кабінетами:
О. І. Щербаков ‒ марксизму-ленінізму;
І. Т. Мойсенко ‒ історії та географії;
Т. Я. Бальвас ‒ фізики та математики;
Я. І. Несторович ‒ української мови та літератури;
Л. М. Орябець ‒ молодших класів;
О. Т. Кочетова ‒ іноземних мов;
М. Ю. Спіпенко ‒ фізкультури та воєнізації;
С. К. Кепаза ‒ методистом іноземних мов;
Н. М. Мойсенко ‒ завідувачем бібліотеки;
Е. Т. Сінкулич ‒ секретарем-друкаркою;
Розалія Бігар ‒ вбиральницею-кур’єром.
Архівні матеріали засвідчують значну плинність кадрів тих часів. Тільки до кінця 1946 р. по декілька разів змінювалися завідувачі навчально-методичних кабінетів. Показовим щодо цього є і те, що до 5 липня 1947 р. змінилося чотири «замісники директора по навчально-методичній частині» (І. Т. Мойсенко, П. А. Немудрий, Г. О. Білокопитова, І. Г. Сідловський). Доречно зазначити, що окремі керівники та методисти інституту не мали закінченої вищої освіти.
Уже на початковому етапі свого розвитку інститут приділяв значну увагу рівню підготовки й перепідготовки педагогічних кадрів освіти області.
Архівні документи тих часів (накази, розпорядження) вказують на все активнішу, послідовнішу, ефективнішу діяльність працівників інституту, їхню всезростаючу роль у реалізації державної програми розвитку освіти й підвищенні кваліфікації педагогічних кадрів. Дедалі кращою стає педагогічна допомога вчителям та осередкам освіти області. Підвищення кваліфікації набуває системної періодичності та систематичної оцінки рівня професійної майстерності педагогів.
Серед тих, хто започаткував і продовжив плідні традиції творчої діяльності інституту, були його директори Андрієвський Олександр Васильович, Щербаков Олександр Федорович, Видріцька Людмила Миколаївна, Біцай Марія Олександрівна, Котова Ірина Семенівна, Туряниця Олена Георгіївна, Кохан Павло Іванович, Гаврилешко Марія Юріївна, Талапканич Михайло Іванович.
Підготувала Н. Ребрик за виданням «ЗІППО – 60. Історія та розвиток: вчора, сьогодні, завтра». Інформаційно-видавничий центр ЗІППО, 2006. 116 с.: іл.