Щоб зрозуміти поета, треба піти в його край, – сказав колись Гьоте. Радше за все, йдеться про край поетового дитинства, який дає йому оберіг пам’яті на дорогу в широкий світ. Краєм дитинства і юності Дмитра Кременя було Закарпаття з його тривкою етнокультурою найзхіднішої (а, може, й найдревнішої?) гілки українського роду.
Сьогодні Дмитро Дмитрович Кремінь – відомий в Україні поет, публіцист, есеїст, перекладач, лауреат Шевченківської премії, член Національної спілки письменників України(1979), Асоціації українських письменників (1997), Асоціації естрадних діячів України (1999). У своїх численних інтервʼю, коли справа стосувалася формування його світогляду, він постійно наголошував на тому, що йому пощастило відвідувати «знамениту образотворчу студію Золтана Баконія». Зі спогадів Дмитра Дмитровича відомо, що осінь 1967-го року залишиться в його памʼяті «назавжди сонячною, осонценою, осяйною. Сказав би – імпресіоністичною, якби знав тоді про Едуарда Мане та Клода Моне, особливо – про Камілла Пісарро й Огюста Ренуара. А тоді подумав: “Сонячно, як на картинах Бокшая”. Йосипа Йосиповича, твори якого полюбив іще з альбому “Художники Закарпаття”».
Восени 1967-го року він, восьмикласник Сухівської восьмирічної школи Іршавського району, за допомоги свого вчителя Олега Михайловича Макушина і за сприяння художника – завідувача облвно Василя Васильовича Бурча – був зарахований у восьмий клас Ужгородської школи-інтернату № 2, і мрія дитинства збулася: він мав змогу відвідувати студію образотворчого мистецтва обласного Палацу піонерів, у самого Золтана Степановича Баконія, вчителя багатьох уже відомих митців, першим серед яких був художник-графік Василь Юлійович Скакандій, уже лауреат республіканської премії імені М. Островського, учитель-художник Іван Скакандій (СШ № 1) і студент Київського художнього інституту Юлій Скакандій. Олег Михайлович, учитель російської мови та літератури Дмитра, прекрасно малював аквареллю, акварелістом був і племінник його дружини Йолани Юріївни, а Кремінь за свої малярські роботи в сьомому класі вже був нагороджений путівкою в республіканський піонерський табір «Молода гвардія» в Одесі. В ошатному костюмчику, пішки з Сухої дійшов до Броньки, сів на автобус із Хуста до Сваляви, а в Сваляві купив квитка до Ужгорода. З автовокзалу – з чемоданом-куфром і армійським планшетом, із альбомом малюнків, коробкою акварелі «Нева» та пензлями, із зошитом віршів, – отак майбутній шевченківський лауреат подався в школу-інтернат на вулиці Гагаріна, 36.
В інтернаті № 2, як на ті часи – елітному, вчителями працювали прекрасні педагоги, а старшим вихователем був Іван Іванович Пекар, рідний брат Марії Іванівни Чендей, дружини Івана Михайловича Чендея, автора багатьох відомих прозових книг і співавтора сценарію кінофільму «Тіні забутих предків», голови обласної письменницької організації, тож іще тієї золотої осені на літературному вечорі в інтернатській їдальні Кремінь побачив живих письменників: Юлія Боршоша-Кумʼятського, Василя Діянича, Володимира Ладижця, схожого на молодого Івана Франка, чорновусого Петра Скунця з очима поетичного мага…
Дмитро Кремінь з тих часів був зачарований поезією. Але він прагнув високого образотворчого мистецтва. Підійшов до потрібного будинку – і зупинився, приголомшений. Невідома йому мелодія долинала з відкритих вікон напівпідвального приміщення, заполонивши весь простір над Ужем – «старовинну бруківку з жовтим листям, осінній краєвид із видом на піонерську залізницю, найглибоководнішу ріку, і ця мелодія заполонила тугою за домівкою душу юного мистця. Так і стояв…
Якийсь чорноволосий і довговолосий стиляга вихопився на вулицю, широко всміхнувся, тицьнув у мене пальцем:
– Музика! Полонез Огінського! Ти до нас?
– У музичний гурток? Ні. Я до художників, – відповів Кремінь.
– А-а, − розчаровано протягнув «артист». – Тобі в ізостудію…
Цілу вічність піднімався Дмитро вузькими ажурними сходами у храм мистецтва, де у світлі неонових ламп із високо піднятою головою чаклував Учитель, Маг і Чарівник Баконій. Золтан Степанович. Акуратно зачесане срібне волосся, чорні вдумливі очі. Посмішка в нього була мʼяка, вчительська:
– Дмитро? Кремінь? Із Сухої? Проходь, проходь, ми тебе зачекалися… – запевнив Баконій.
Посадив хлопчину за мольберт, де вже був прикріплений кнопками аркуш ватману, дав мʼякий олівець, а взяв від нього альбом із акварелями:
– Малюй. Це грецький філософ. Сократ. Особливу увагу зверни на світло і тінь. Не дуже штрихуй. Головне – передати форму, обʼєм.
У той незабутній вечір юнак потрапив у таку дивовижну атмосферу творчості, яка з ним на все життя залишилася. Студійці сиділи, малювали, а до студії заходили старші за них художники: Іван Клиса, Іван Богдан. Із великими художницькими папками-етюдниками, показували акварелі. Гуаш. Іван Богдан придумав техніку: продряпував акварельний малюнок у папері… а виходили берези, березові огорожі. Було дуже ефектно!
Дмитро Дмитрович до сьогодні добре памʼятає, як, склавши руки на грудях, Золтан Степанович іде від мольберта до мольберта, вдивляється в рисунок академічного завдання або в палітру натюрморту. Підказує. Поправляє.
Його любили молоді художники. Дмитро Кремінь пригадує: «Йосип Райнінгер (Черній) і Дмитро Кремінь – рік народження 1953-ій, а Михайло Сирохман і Олександр Шпонтак – 1954-ий. Іще молодші були, які малювали гладко, академічно. Здається, Степан Ковтанюк, у котрого була манера, як у Й. Й. Бокшая. Хтось наслідував Адальберта Ерделі, хтось – раннього Федора Манайла, хтось – Володимира Микиту. Знали андерграунд: Ичі Семана, Павла Бедзіра, Єлизавету Кремницьку… Особливо любили студійці “пленер”.
Неможливо забути розповіді про Лумшори і Кобилецьку Поляну, де відбувалися пленери під керівництвом Золтана Степановича! На вакаціях, після 9-го класу, я косив сіно в Сухій із братами – Михайлом та Іваном, аж тут увечері мамка принесла поштівку від Золтана Степановича із запрошенням прибути в Ужгород, із метою – поїхати на пленер. У селах Волосянки та Ужок і тепер чудові краєвиди. Там – тунель у Карпатах, а там – древня деревʼяна церква». Дмитро Кремень памʼятає на пленері Юлія Скакандія, одного з братів-учнів Баконі, в 1969 році – вже студента Київського художнього інституту. Він малював – як бог! І Кременя вчив. Особливо техніку мокрої акварелі. А який у нього був лінійний рисунок! Саме у нього Дмитро дечому навчився і малював артистично: гуаш і акварель, особливо – гризаль, а ще ліногравюра йому вдавалися так, що він подружився з усім андеграундом Ужгорода. І хоча професійним художником не став, але на все життя залишився вдячний великому педагогу й митцю Золтану Степановичу Баконію. «Прекрасний художник і педагог, учитель учителів у мистецтві – цей образ незабутнього Золтана Степановича Баконія назавжди в серцях його учнів і послідовників», – пише у спогадах Дмитро Кремінь.
Студія Золтана Баконія сформувала світогляд майбутнього поета, зробила Кременя, власне, Кременем, дала можливість йому бачити світ у всіх його проявах
І коли письменник приїжджав до Ужгорода і проходив «мимо занепалого будинку, де була ізостудія і був історичний факультет Ужгородського університету, де минуло митецьке його дитинство, наче з-під землі рветься тужна мелодія втраченої вітчизни, а тінь сивочолого Маестро переходить дорогу і піднімається ажурними сходами в далекі 60-і роки ХХ століття.
Вище, вище і вище…
