Багато хто з учителів, працюючи у віддалених гірських селах Закарпаття, де електролінію було проведено тільки наприкінці 60-х років ХХ ст., отримував шмат культури через дротове радіо («галю») та кіно, адже кіноустановки працювали скрізь, де знаходився клуб. Культурний розвиток інтелігенції здійснювався також через книги; влада, не шкодуючи матеріальних затрат, намагалась поповнити сільські бібліотеки радянською літературою, а також російською та світовою класикою, поруч із десятками партійних газет і журналів. Принагідно зазначимо, що художня література в радянський час відносилась до ідеології, і її розвитком опікувались у найвищих владних кабінетах.
Учителі, особливо в повоєнний період, були активними учасниками самодіяльності, нерідко, продовжуючи традиції дорадянських часів, ставили п’єси, наслідуючи виїзні театральні трупи, які в обов’язковому порядку за планом здійснювали кілька постановок на рік у райцентрах та будинках культури. Зрідка районні та шкільні адміністрації влаштовували культурно-освітні виїзди – культпоходи в театр.
І на курсах післядипломної педагогічної освіти було обов’язковим ідеологічне та культурне освічення педагогічних кадрів. Курсанти Закарпатського інституту вдосконалення вчителів, мешкаючи протягом 2-4-х тижнів у приміщенні гуртожитку неподалік обласного музично-драматичного театру, по кілька разів протягом курсів відвідували вистави.
Офіційно Закарпатський обласний музично-драматичний театр створено в листопаді 1945 року (Постанова РНК УРСР), а свою діяльність він розпочав із січня 1946. Приміщенням обласного театру став Руський театр, збудований на кошти населення на початку ХХ століття. Перша вистава, яку дивились курсанти Закарпатського інституту вдосконалення вчителів, вочевидь, була п’єса К.Симонова «Під каштанами Праги» у постановці режисера Володимира Магара. Відомо, що в 1945-1946 рр. на Закарпатті гастролював Запорізький український музично-драматичний театр, який грав українську та світову класику і допоміг щойно створеному закарпатському колективу в організації роботи.
За спогадами Павла Стрічика, методиста української мови та літератури, в повоєнні роки – вчителя української словесності на Рахівщині, курсанти-філологи дивились на сцені класику – п’єси за творами Т.Шевченка «Мати-наймичка», «Назар Стодоля», а також «Поки сонце зійде, роса очі виїсть», М.Кропивницького, «Талан» М.Старицького, «Наталка Полтавка» І.Котляревського, «Украдене щастя» І.Франка, «Камінний господар» Лесі Українки, «Лимерівна» Панаса Мирного. Створювався тут і місцевий репертуар: глядач мав змогу бачити п’єси та інсценізацію творів авторів-закарпатців – «Повінь» Ф.Потушняка, «Жменяки» М.Томчанія, «Чардаш над Амуром» В.Вовчка, «Христина» Ю.Керекеша, пізніше – п’єси Д.Кешелі тощо. Театри з Києва, Запоріжжя, Івано-Франківська, Львова та інших міст везли в Ужгород постановку п’єси О.Кобилянської «У неділю рано зілля копала», М. Старицького «Циганка Аза», О.Корнійчука «Загибель ескадри» та «В степах України», Л.Юхвида й О.Рябова «Весілля в Малинівці». З російської та світової класики – «Свої люди, поквитаємось» О. Островського, «Васса Желєзнова» М.Горького, «Севільський цирульник» Т. Бомарше, «Кумедний випадок» К.Гольдоні, «Дванадцята ніч» У. Шекспіра, «З коханням не жартують» Педро Кальдерона, «Витязь Янош» Ш.Петефі, «Гордубал» К. Чапека та багато інших. Довгий час на закарпатській сцені йшла модна радянська оперета Ю.Мілютіна «Трембіта», прем’єра якої відбулася наприкінці 1949 року в Москві.
Як бачимо, репертуар складався з вітчизняних творів – класики та радянської літератури соцреалізму – і виконував перш за все виховну функцію, тому й збагачував когорту глядачів-педагогів, крім ідейного наснаження, духовно. Для вчителів словесності театр був місцем, де вони ще й збагачувались професійно.
На сцені актової зали Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти теж звучали аматорські постановки, в яких акторами виступали здебільшого учні середніх шкіл, а режисерами – педагоги. Варто згадати хоча б ініційовану на початку 90-х рр. професором Степаном Жупанином виставу за п’єсою Марійки Підгірянки «В чужому пір’ю». Так театральна культура ширилась в культурно-освітньому просторі, продовжуючи традиції «Просвіти» та інших культурних товариств дорадянського часу, а також несучи в народні маси ідеї нового часу.
