Друзі, яких об’єднує природа!

Що може бути красивіше гір? – Тільки гори!!! Але хто розуміє цей вислів? – Тільки той, хто не може без них, кого вони зачаровують, дивують, не лякають підступністю і непередбачуваністю. Їх люблять ті, хто в кожному деревці, кущику, квіточці бачать прекрасне.


А Ви були в Карпатах навесні, коли оживає природа, коли цвітуть дерева, пахне свіжа трава, а кольори зелені, салатові, свіжі і яскраві? А Ви були в горах зранку, коли вони «димлять» – тумани стеляться в западинах, а спів пташок та дзюрчання потічків пронизують лісову тишу? Спробуйте вийти на вершину чи полонину, сісти і завмерти – над вами пливуть чудернацькі хмари, на сусідній горі пасеться худоба, видніються поодинокі хатинки, в яких хочеться зостатися у гармонії з природою, у її глибинах та подалік метушливої сучасності; а вони, гори, тягнуться вдалечінь одна за одною, одна краща за іншу. Здається, що там далеко є вища за ту, на якій ти зараз, і хочеться її підкорити. Там, на вершині, ти відчуваєш простір, забуваєш про все, милуєшся незрівнянній красі, яку створив Бог, «відключаєшся» від усього земного, відчуваєш себе маленькою частинкою Всесвіту і думаєш, який ти щасливий, що можеш знаходитися у такому благодатному місці. А ви бачили, як ліс готується до сну?  Квітки згорнули свої пелюстки, пташки вже не так весело щебечуть, а пугачі, навпаки, прокидаються і дають за себе знати, десь закувала зозуля, пастухи женуть худобу додому, насувається темрява…
Хочу в гори ще і ще. Але вони бувають і підступні: маршрути, часом, важкі і складні, а коли наближається гроза, то стає по-справжньому страшно. Тоді, як ніколи, потрібна підтримка друзів і відчуття впевненості та захищеності.
Я люблю гори, мандрівки, подорожі, велосипед. На щастя, є багато таких людей, які, як і я, полюбляють такий вид відпочинку. І важливо, що ми всі можемо об’єднатися заради спільної мети. Друзі, яких об’єднує природа – це працівники станції юних туристів, що діє при Хустському районному управлінні освіти, молоді та спорту. Для них туризм – це і відпочинок, і складна робота. Постійне навчання учнів вимагає теоретичних знань, практичних навиків, сил, загартованості, витримки. Неможливо водити дітей в гори, не знаючи маршрутів заздалегідь.Тому працівники станції час від часу повинні відпрацьовувати їх.
Була спланована чергова поїздка, розроблено маршрут, зібрано команду у складі 15 осіб. І от ми вирушаємо. Частина команди на велосипедах, частина – автобусом. Обожнюю кататися на велосипеді, коли їдеш і вдихаєш свіже повітря, бачиш багато дрібниць, які важко помітити з салону авто.
Стартуємо з центру міста і рухаємося в напрямку с. Довге Іршавського району. Минаємо наші мальовничі села (Іза, Липча, Липецька Поляна), просторі поля, на яких, як мурахи, працюють люди, долаємо Липецько-Полянський перевал – ми вже на Іршавщині. Перша зупинка у с. Довге, де відвідуємо пам'ятку архітектури XVIII століття – палац-фортецю графів Телекі в бароковому стилі. Потім рухаємось в бік с. Бронька, а з нього повертаємо у невеличке с. Суха. Тут, у підніжжі гір, привал. Позаду 45 км  велосипедного маршруту. Попереду – подолання г. Кук  (1361 м). Маємо невеличкий перепочинок, обід – і вперед. Чотири години підйому лісовими стежками і ми на вершині. Які неймовірні відчуття, яка краса навколо! Описати неможливо, бо це потрібно побачити і відчути. На сусідніх вершинах ще видніється сніг, і це ще більше манить, хочеться туди неодмінно потрапити. Але це вже буде інша подорож. Нарешті вершина Кук. Розгортаємо державний прапор, співаємо гімн. Відчуття щастя переповнює нас, радість у думках у кожного від того, що він для себе подолав чергову вершину. Задоволені повертаємося до табіру.
Вечоріє. Всі трохи стомлені. Але розпалюємо вогнище, і воно нас згуртовує та знімає втому. Вариться запашний і смачний бограч, ведеться приємне і невимушене спілкування в колі друзів. Всі веселі, щасливі, задоволені.
Ночівля в наметах, здоровий сон, бадьорий ранок, сніданок…
Наші велосипеди вже чекають на нас. Вперед. Триває подорож Іршавщиною. Повертаємося до с. Бронька, а потім, минаючи с. Кушниця, тримаємо курс на с. Лисичево. Хто б міг подумати, що в цьому гірському селі збереглася унікальна пам’ятка людства – діючий музей-кузня Гамора. Вік кузні близько 300 років. Цей унікальний діючий пам’ятник ковальського мистецтва напевне єдиний  в усьому світі. У ньому регулярно проводяться фестивалі ковальської майстерності, на який з’їжджаються любителі і професіонали цієї справи. Оригінальність цієї кузні в тому, що для роботи важкого молота використовується сила падаючої води з розташованої неподалік річки Лисичанки. Вода, стікаючи на лопаті, забезпечує обертання дерев’яного колеса, енергія якого приводить в дію важкий молот. Кузня працює і тепер. З-під її молота виходять мотики та підкови, а також інший сільськогосподарський реманент.
Дивуюся завжди тому, якими розумними були наші предки. Як вправно і вміло вони використовували силу природи. А ще прикро за те, що у сьогоднішньому сучасному житті, метушні, бажанні збагатитися ми не помічаємо справжнього красивого життя, не розмірковуємо  над його сенсом. Скільки неймовірної краси навколо нас, чудових об’єктів, архітектурних пам’яток. Європейці вміють це цінувати, з’їжджаються до нас з усіх усюд, а ми тут і цього не помічаємо. Любімо ж свій рідний край, цінуймо і оберігаймо!
І ось дорога назад, додому. Позаду залишається подолана вершина г. Кук, річки Лисичанка, Боржава, мальовничі краєвиди полонин Боржавського хребта…  Мов на крилах мчать наші велосипеди на рідну Хустщину. Втома вже й не відчувається, бо ніби відкрилося інше дихання, з’явилися сили і ми долаємо дистанцію в 60 км за день. Чисте гірське повітря додало сил, оздоровило нас, підзарядило живильною енергією.
Ми вдома. Чи можу я вам передати свої емоції та емоції друзів від дводенного відпочинку? Напевно, що ні. Щастя, радість, задоволення… – замало слів. Це потрібно відчути! Закликаю всіх, запрошую, наполягаю: «Йдіть у гори!», бо краще них немає нічого.

P. S. Щиросердечне спасибі всім працівникам станції юних туристів за надану мені можливість здійснити подорож разом із вами. З нетерпінням чекатиму на наступний відпочинок!

Марина Шеверя