Тернистий шлях української писанки

Науково доведено, що духовна індивідуальність людини формується у ранньому дитинстві. Діти вбирають в себе з оточення усе: і добро, і зло, прекрасне й огидне. Саме тому потрібно, щоб вони зростали в атмосфері добра і краси. Так вважала Софія Русова – видатний український педагог. Українські жінки-матері як берегині роду мають опікуватися юними душами своїх дітей, уміти зацікавити юні створіння вічною красою життя.

Життя – Божий дар. Нестерпним його роблять безбожники і лиходії. Нехай діти, пізнаючи глибини історичних коренів, краси душі народної, приходять до такого рівня світоглядних засад, коли розвиток моральних, релігійних, естетичних почуттів відбувається через чуйне ставлення до людей і навколишнього середовища.
 Творчу діяльність дитини на заняттях з писанкарства можна розділити  на два етапи. Перший етап – це вивчення традиційних писанок нашого народу, тобто  азбуки писання цього давнього виду писання. Сюди входить знання символіки знаків, кольорів, технік. Оволодівши азами писанкового розпису і поринувши з головою в це чарівне мистецтво, дитина переходить на наступний, другий етап – творчий, коли хочеться за допомогою цих архаїчних знаків відтворити на білому тлі власні думки та побажання. Якщо у педагога наявні такі вихованці – це означає, що він досяг мети, виконав свою місію вчителя народного мистецтва. Багато з них уже самостійно пишуть воскові писанки, роздаровують родичам та близьким. І в кожній із таких мініатюр таїться тепло дитячих рук, священний вогонь, за допомогою якого була створена писанка – символ України.

Найдорожче багатство для українця – це зігріта сонцем, щедра, благословенна Богом українська земля. Незнищенним на цій землі є рід великих спадкоємців Трипілля. Хліборобська осілість, почуття хазяйновитості цілком відрізняє нас від народів-кочівників і завойовників. Українців вирізняє висока емоційна чутливість, вразливість, витонченість і шляхетність у сприйнятті зовнішніх впливів. Українську ментальність досліджували Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко. Вони, як і інші дослідники, стали хранителями величі свого народу і нескоримої його душі.
Український народ, як ніякий інший у світі, має найбільші скарби. І ті скарби не в золоті і нафті, не в газових родовищах чи машинобудуванні, а ті скарби знаходяться впродовж багатьох тисячоліть у нашій культурі та нашому мистецтві. Судіть самі: чи може ще якийсь народ на планеті похвалитися такою кількістю пісень, як український? Найдовша і найкраща в світі опера – це українське весілля. І в кожному регіоні нашої держави весілля має свої відтінки, свою самобутність. Або яка ж держава в світі має такий букет народних промислів, як Україна? Тут і сьогодні процвітає гончарство, ткацтво, вишивка, художня обробка металу, шкіри, кераміки, народний живопис, дитяча іграшка, прикраси з бісеру, бондарство, лозоплетіння, писанкарство...
Саме слово "писанка" походить від слова "писати". А це значить, що коли древні народи писали на пергаменті, на камені, то наші предки писали на яйці, і більшість писанкових символів є свідченням цьому. Зенон Елиїв з Америки у своїй книзі «Двадцять кіп писанок» на першій таблиці під числом один помістив писанку із с. Жванець, що біля Кам’янця-Подільського, під числом дев’ять – писанку із с. Воробіївки, що біля Курська, на яких ми бачимо символічні знаки, які могли слугувати нашим предкам літерами їхньої абетки або й словами. Писанки з Таврії, Покуття, Слобожанщини, Лемківщини, Поділля, Гуцульщини, Бойківщини, Полісся мають аналогічні знаки. Таких знаків нараховується більше сорока, і кожен із них розміщений у певному порядку, який дає можливість здогадатися, що це може бути абетка наших предків. Але такі знаки-символи розміщені в певному порядку лише на старих українських писанках. Такі писанки сьогодні тяжко відшукати і вони мають надзвичайно велику наукову цінність. Новіші писанки, починаючи з 30-х років минулого століття, мають також майже всі ці знаки, однак вони вже на писанці розміщені абияк і не є цінними для дослідників. Отож, треба ще раз підкреслити, що писанка не є ні мальованка ні крашанка, бо її пишуть або пером, або спеціальним писачком, а не малюють пензликом, бо то вже дійсно буде мальованка.
Науковець Василь Кобилюх зауважує, що ідея писанки є одним із найдавніших філософських витворів праукраїнців 45-20 тисяч років тому, бо ж навіть у Мізинській культурі є зразок розмальованої геометричним візерунком кульки овальної форми. Вершиною писанкарського мистецтва є гуцульська писанка із космічного центру Гуцульщини – Космача. Вона утаємничує в собі майже всі астральні знаки і навіть дещо більше із великої механіки історичного руху видатної ідеї нашого народу. Знак Вічності на цій писанці, як стверджує Василь Кобилюх, не лише відіграє свою прадавню основну роль, але в сукупності з іншими астральними кодовими знаками творить велику спіраль внутрішнього розвитку прадавньої філософії динамічного і всебічного історичного життєвого світогляду гуцульського буття, а відтак усього праукраїнського народу аж до сучасності.
Гуцули віками безперервно зберігали та плекали свою матеріальну та духовну культуру. У пошанівку до свого минулого, яке гуцули називають «старовіччиною», вони донесли до наших днів чимало архаїчних елементів. Безумовно, гуцульська писанка, зокрема, космацька, мала значний вплив і на розвиток львівської школи писанкарства, котру так гарно репрезентують кращі майстри писанкового розпису не лише в Україні, а й у всьому світі. Кожна із мисткинь має свій стиль у писанкарстві, свою улюблену кольористику, врешті-решт, певну групу символів, які час від часу використовує у своїй творчості.
Правильно написана писанка в давнину вважалася могутнім оберегом, що охороняє людину від вогню, грому, неврожаю, бездітності, хвороби та інших нещасть. Писанка вважалася святістю так само, як ікона, медальйон чи хрестик. Як зазначає дослідниця символіки української писанки Одарка Онищук з Канади, в українців з’явилися писанки «Сорочі лапки», «Яструб’ячі лапи», «Ведмежі лапи», «Гусячі лапки», символи, які говорили: стережись лап ведмедя, зубів вовка, бережи курчат від лап яструба. Отже, ці символи виконували повчальну функцію. У норми українського етикету входило шанобливе ставлення до писанки. Писанку часто дарували дівчата парубкам, бажаючи при цьому всіляких гараздів. Про це – коломийка:
Я писала писаночки, писала, писала.
Котрі були файні хлопці – я їм дарувала.
Дівчина завше намагалася подарувати легеневі, якого любить, найкращу писанку, бо її суджений мав принести для неї шовкову косицю (едельвейс) з гори Чорногори, коли йтимуть старости її сватати. Нерідко на таких писанках для коханих парубків дівчата робили написи зі словами побажання. Про це згадує Параска Богрійчук у фільмі «Великдень у Космачі». У великому боковому медальйоні, на яйці, космацькі дівчата в обрамленні "ільчатого письма" писали велике серце, а довкола серця напис: «як час проминає – так все промине, поглянь на серденько – спом’яни мене». Були й інші написи, як наприклад: «дарую тому, кого люблю, любимому, коханому любчику Іванові» тощо. Аби отримати такий файний дарунок, леґінь мав упродовж року шанувати свою кохану дівчину, запрошувати до танцю на усіх забавах. Коли ж він цього не робив, то дівчина для нього не писала писанку, а натомість виспівувала йому коломийкою:
Не леліла запаска мені в танці,
Не ймилася писанка для тебе у красці.
У Карпатах правила етикету вимагали, аби у великодній понеділок дівчата дарували писанки легіням, а судженому дарували найкращу писанку. Дарували на знак глибокої шани і приязні. Хресна Мати дарувала на Великдень писанку хрещенику і його дружині, які недавно одружилися, з написом «Василеві і Марії Великодній дарунок від маточки». По всій Україні біля церкви, а особливо у Львові, дарували писанки священикам. На Сокальщині мисткиня Ірина Білянська на такій писанці писала тризуб, в обрамленні яблуневого цвіту і напис: «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». У часи московської окупації, коли тризуб в Україні було заборонено, то гуцулки з Космача, Пекурєви писали його на яйцях у вигляді ластівки, а біля нього таке побажання: «Принеси нам скоріше, ластівочко, волю, весну в Україну». Такі писанки залюбки купував до своєї колекції етнограф Давид Гоберман, який часто бував у Космачі. Були вони навіть в експозиції Ленінградського (тепер Санкт-Петербурзького) музею етнографії народів СРСР. Напевно, там працював хтось зі свідомих українців. Учасниця ІІ-IV Міжнародного з’їзду писанкарів Роксолана Загальська розповідає, що у роки незалежності писанки, подібні до писанок Ірини Білянської, але багатші за символікою і змістом, відвідувачам презентували на виставках. Сюжети українського села на її писанках викликають подив і захоплення.
З хвилини нанесення на яйце орнаментів-символів, воно ставало святою чудодійною писанкою. Етикет українця забороняв писати писанки тій писанкарці, яка з кимось посварилася або мала на когось гнів. Господар у першу скибу землі клав свячену писанку, аби був добрий врожай. Писанку клали під солом’яну стріху на Поділлі, аби оберігала хату від вогню. Дівчата з писанками пов'язували надію на щасливе одруження. В етикет українця входило давати писанку до гробу, коли хто помер у час Великодня. Дітям у гріб клали коло голови, а померлій дівчині в труні робили вінок з писанок.
За гуцульським етикетом, писати писанки може тільки «чиста» жінка. Також, коли хтось пише писанки, то до тієї хати не має права увійти «нечиста» жінка, але коли вже таке трапиться, то «нечиста» жінка, яка зайшла до хати, має три рази на порозі сплюнути, глянути на писанкарку і сказати: «Неврічливі усім людям та й мені!» і солити все, що належить до писанок, шепочучи слова замовляння: «Сіль тобі в очах, кремінь у зубах!», основу якого складає побажання: «Як не шкодить земля воскові, так аби не пошкодили твої очі моїм писанкам!». Є на Гуцульщині і свої правила, як розпочинати писати писанки. Для цього кожна писанкарка, починаючи писати писанки, відпитує для себе перше яйце від курки первістки, а як надбає таких яєць від трьох до дев’яти, то б’є їх у понеділок вранці до сходу сонця на сирому дереві, а на іншому сирому дереві відділяє жовток від білка. Відтак, жовток переколочує в горняткові і зберігає протягом всього часу, поки пише писанки. Як зауважив В. Шухевич, такий жовток добре кріпить фарбу і від цього писанки виглядають світлими. Основне правило для кожної гуцульської писанкарки – розпочинати писати тоді, коли сходить сонце, бо, як стверджують косманські писанкарки, писанки виходять красні, як сонце. На Поділлі жінки розпочинали писати писанки другого дня після Хрестопоклонної неділі, а в день Сорока Святих обов’язково писали писанку «сорок клинців». У Львові починали писати писанку з безконечника, аби так рід тримався купи, як тримається безконечник писанки. На Полтавщині вірять, якщо відьма когось вколе шкарлупою писанки, то той захворіє і дістане сухоти. Українці Лекмівщини запевняють:  якщо дати потовчені шкарлупи писанок курям, то вони краще несуться. В етикет подільських жителів обов’язково входило вішати шкарлупу писанок під образами, тоді як на Опіллі твердили: коли гримить грім, то той, що під греблею сидить, ховається під шкарлупи писанок. Такої ж думки дотримуються і поліщуки.
Етикет козаків забороняв топтати ногами писанки чи їх шкарлупи, бо це означало, що на людину нападе велике лихо. Гуцули села Ясіня на Закарпатті зберігали ту хустину чи клаптик полотна, яким обтирали писанки і підкурювали ним хворих на бешиху (рожу).
Українці клали першу освячену на Великдень писанку в керамічну миску, наливали в неї води і тією водою вмивалися дівчата й жінки, аби бути гарними.
Мимоволі пригадуються віршовані рядки нашої поетки Ольги Стрілець, сказані про писанку ще в минулому тисячолітті:
Я не можу розбити писанку,
Я не можу її розбити,
Як веселу весняну пісеньку
Раптом словом різким спинити.
І тому, що це світла пісенька,
А не витвір нерідний естецтва.
Я не можу розбити писанку
Й шкарлупу зробити з мистецтва.
То ж вчитаймося уважно у ці рядки, задумаймося і збережімо писанку, яка повсякчас об’єднувала українців в еміграції з Україною. Збережімо її для себе і поколінь прийдешніх, які за допомогою писанкових символів прочитають історію нашого народу.
Адже, писанка – це один із видів українського мініатюрного розпису і повертається із забуття в середовище, з якого вона повстала, аби засіяти новими барвами, аби об’єднати нашу націю довкола себе. Яйце є символом зародження життя на землі, а українська писанка має стати символом відродження нашої держави і нації.

Олександра Пригара,
керівник гуртка «Народні ремесла»
Хустського МЦНТТУМ