Срібний Татош

Ще в XIV столітті у чарівній місцині на Закарпатті було збудовано величний замок Сент-Міколош. Протягом багатьох років фортеця переходила то до рук княгині Ілони Зріні, то до її сина Ференца Ракоці, то до графів Шенборнів. Під час Другої світової війни тут була німецька в’язниця. А в 2001 році замком почав опікуватися Йосип Бартош (відомий закарпатський художник), який разом зі своєю дружиною взявся рятувати замок від руйнації. Саме за Бартошів Сент-Міколош став частинкою сучасного світу, адже вже третій рік поспіль тут проводиться один із найбільших фестивалів історичної реконструкції на Україні – «Срібний Татош».


Цьогорічний «Татош», як і попередні, також вразив своєю величністю. Щоправда, майже увесь фестиваль ішла сильна злива, та навіть вона не змогла зіпсувати святкового настрою.
Взагалі, історична реконструкція – це відтворення матеріальної і духовної культури тої чи іншої епохи. Тобто, люди перевдягаються у середньовічний одяг, який потрібно виготовити вручну з натуральних тканин і за певними викройками. Щоб також відчути дух середньовіччя, я вирішила пошити плаття, яке називається «бліо». Його носили в Італії приблизно в XIII-XIV ст. Для цього я взяла лляну тканину і… старі штори (вони виглядали досить автентично). Також треба було пошити спідню білизну, що називається «каміза». Її я зробила зі старого бавовняного простирадла. Цей образ довершила плетеним шкіряним поясом.
Пошити одяг власноруч можуть як дівчата, так і хлопці. Правда, для них цей процес набагато важчий, адже компонентів одягу більше. Щодо обладунків, то вони коштують досить дорого, до того ж і важкі. Сучасні обладунки робляться з титану і важать приблизно 25-30 кг, на відміну від стальних, які тягнуть за п’ятдесят.
Програма першого дня була дуже різноманітною: з різних куточків країни, а також із сусідньої Словаччини, на «Татош» приїхало багато гарних колективів. Так, наприклад, львівський КІР «Пантера» радував відвідувачів не тільки майстерно виконаними середньовічними та шотландськими танцями, а ще й проведеними веселими майстер-класами стосовно таких танців, як норвезька кругова, кінський бранль, гороховий бранль тощо. Театр історичного танцю «A l’entrada», що навідався на фестиваль з самої столиці, представив сценки за слов’янськими мотивами – «Неймовірні пригоди Івана-дурника та скоморошної ватаги» і «Ніч на Лисій горі». Коли ж пішов сильний дощ, колективи «Пантери» і місцевого клубу «Меч Оріона» усіляко намагалися розважити відвідувачів під гру волинкаря. Неможливо не відзначити і музичні колективи! До прикладу, дуже вразив львівський гурт «Kings&Beggars», у виконанні якого звучали виключно середньовічні мелодії на середньовічних інструментах. Музиканти настільки «завели» учасників і гостей, що ті танцювали, незважаючи на зливу. Під дощем довелося танцювати і під драйвовий етногурт із Києва, родзинкою якого є електроволинка. Музичну програму першого дня завершив ще один київський гурт під назвою «Shamrocks». Останніми ж виступали фаєрники. Наприкінці дійства усім бажаючим роздали палаючі факели і відбулося урочисте спалення символу «Срібного Татова» – коника, зробленого з сіна. Варто згадати і про чудові екскурсії замком, які проводилися абсолютно безкоштовно для всіх відвідувачів, а також про середньовічний ярмарок, де можна було купити найрізноманітніші речі, стилізовані під середньовіччя.
Щодо найголовнішої програми фестивалю (лицарських боїв), то відразу ж після відкриття розпочався масовий бугурт (дійство, у якому всі лицарі змагаються один проти одного, допоки не залишиться найстійкіший). Тут переміг альянс «ДЗХ» (Дніпропетровськ, Запоріжжя, Харків).
Мене цікавили враження гостей фестивалю, тому першого ж дня вирушила на прогулянку по території у пошуках когось незвичного. І я їх таки знайшла. Спершу мою увагу привернула дивна парочка – дівчина з рожевим волоссям і хлопець з ірокезом. Як виявилося пізніше, вони завітали на фестиваль з далекого Дніпропетровська, не боячись несприятливих політичних умов. Причому на фестиваль потрапили зовсім випадково – побачили афішу і вирішили, що варто розбити свою палатку поблизу Чинадіївського замку.
Відразу ж після спілкування з дніпропетровськими гостями я випадково натрапила на дівчину, яка майже не розмовляла українською, тому прийшлося розпитувати її англійською:
 – Як Вас звати і звідки ви до нас завітали?
 – Мене звуть Хевангелі. Я приїхала сюди з Греції. Щоправда, зараз я навчаюся в Чехії.
 – Що ж привело Вас на «Срібний Татош» з таких далеких країв?
 – Чесно кажучи, один із організаторів – мій хороший знайомий, тож він привіз мене сюди на декілька днів. Маю зізнатися, що я вперше потрапила на фестиваль такого типу і мені справді дуже цікаво! Ніколи не бачила нічого настільки захоплюючого! Особливо мені подобаються гарні середньовічні сукні. Аж не віриться, що дівчата шиють усе це своїми руками.
 – А як щодо лицарів?
 – О, лицарі, безперечно, варті уваги! Мені, як дівчині, було трохи лячно дивитися на бої, але я не можу не оцінити, що за всім цим важка і кропітка робота.

Другий день фестивалю почався з параду учасників, після якого відбулося театралізоване дійство «Ґавазі – єгипетські цигани» від театру історичного танцю «Al’entrada». Саме завдяки цьому історичному театру жоден відвідувач не сумував навіть під час зливи, адже запальні дівчата танцювали не тільки на сцені, а й поміж людей. Можна було замовити келих гарячого глінтвейну і, сховавшись у сухому місці, насолоджуватися музикою.
Більшість відвідувачів приїхало саме з метою подивитися лицарські бої. Зранку під мурами фортеці проводилися бугурти й одиночні бої. Цього року бійці виявили неабияку майстерність. У двобої переміг Борис Башкатов з альянсу «АКРА». Про особливості цьогорічних боїв я вирішила розпитати Всеволода з альянсу «ДЗХ».
– Як давно Ви займаєтеся професійними боями і що робите для того, аби відточити свою майстерність?
– Вперше я вийшов на ринг минулого року саме на фестивалі «Срібний Татош». Готувався до цього близько п’яти років, адже раніше виходити немає сенсу – противники дуже сильні. Хотілося б відзначити, що саме «ДЗХ» наразі є чемпіонами Європи, тож мені є з кого брати приклад. Я займаюся з мечем по 2-3 рази на тиждень. Все залежить від роботи, адже не завжди виходить поєднати таке незвичне хобі з роботою.
– Я чула, що минулого року фестиваль закінчився для тебе травмою. Як таке сталося?
– Ще раз мушу наголосити на тому, що це був мій перший професійний бій, а також перший вихід на бугурт. Ми не граємо на полі бою. Ми дійсно б’ємося, тому й можна отримати списом по шиї, як це сталося зі мною. Але, на щастя, усе закінчилося добре, я знову тут.
– Чому ж ти знову повернувся на «Татош», якщо минулий рік закінчився для тебе не так уже й весело?
– Насправді «Срібний Татош» завжди буде моїм найулюбленішим фестивалем. Я сам живу в Дніпропетровську, та, незважаючи на далеку відстань, буду повертатися сюди знов і знов. Адже тут я розпочав нову сходинку свого життя, що робить мене сильнішим. А цього року я приїхав ще й з метою відсвяткувати своє день народження в колі друзів-реконструкторів за келихом чудового закарпатського вина.

 Злива так і не вщухала… Я вирішила розпитати місцевих мешканців, як вони ставляться до проведення фестивалю. На ці питання мені відповідала Олена з недалекого міста Мукачева.
 – Ви живите так близько, то як часто відвідуєте «Срібний Татош»?
 – Це мій перший фестиваль, і то я змогла потрапити лише на другий день. Але мені тут дуже подобається. Я не раз бувала в Чинадіївському замку у різні пори року, та саме на «Татоші» тут присутній справжній дух середньовіччя. Замкові не вистачає того життя, яким живе цей фестиваль.
 – Відвідаєте «Татош» і наступного року?
 – Звісно! Тут така чудова атмосфера. Я ніколи не думала, що казки з мого дитинства знаходяться так близько…

 Вероніка Станчак,
гурток «Журналістика»,
ПАДІЮН