О. ДУХНОВИЧ – ВИДАТНИЙ ОСВІТНІЙ І ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ ХІХ СТОЛІТТЯ


210 років відділяють нас від дня народження видатного Будителя, відомого освітньо-культурного діяча, письменника Олександра Духновича, слова якого «Я русин був, єсм і буду, я родився русином, чесний род свій не забуду…» золотими рядками навіки вписані в історію національних рухів. Науці ще належить вивести постать їх автора правдиво, без тенденційних намагань прив’язати до тих чи інших політичних берегів. Поважні наукові форуми, зокрема міжнародна наукова конференція в Ужгородському національному університеті (2003 р.), щорічні обласні науково-практичні конференції в Закарпатському інституті післядипломної педагогічної освіти (1993-2013 роки), засвідчують, що інтерес до постаті О.Духновича з боку не тільки освітян нашого краю, а й України в цілому, з часом все більше зростає.


VІІ обласна науково-практична конференція «Олександр Духнович – освітянин, вчений, громадський діяч», що відбулась в стінах Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти, акцентувала увагу громадськості перш за все на вклад О.Духновича в освіту, розвиток шкільництва та розбудову культури в нашому краї. Заперечуючи революцію як шлях суспільного розвитку, О.Духнович покладав усі надії на науку, освіту, школу, які розглядав як «…єдиний засіб і шлях до майбутнього щастя народу».

Вступ
Кожна нація, кожен народ мають свою історію, своїх духовних поводирів, які і визначають вектори їх розвитку в ті, чи інші часи. Виходимо з того, що тільки опираючись на минуле, творчо його опрацювавши та розумно використавши, можна прискорено і по висхідній соціально-економічній та політичній площині рухатися в завтра.
Своїх велетів духу має і Срібна Земля.
Одним із них є видатний педагог, просвітитель, громадсько-культурний діяч, поет і священик і, як ми його величаємо, – будитель Олександр Васильович Духнович. 200-річний ювілей з дня народження Олександра Васильовича Духновича за рішенням ЮНЕСКО у 2003 році відзначала вся прогресивна громадськість світу, і це підтверджує велич його наукових, педагогічних і громадських діянь та здобутків у планетарному масштабі.
Можемо з гордістю сказати, що образ О.Духновича є візиткою нашого краю, бо він насамперед символізує ідею слов’янської єдності, початок утвердження національної самосвідомості, значення і велич освіти в житті русинів Закарпаття.
О.Духнович у нашому краї є першовідкривачем руху до усвідомлення себе нацією, він розпочинає когорту славних імен, тих, хто працював в ім’я майбутнього нашого краю, як-от: А.Добрянський, О.Павлович, А.Кралицький, О.Митрак, І.Сильвай, Є.Фенцик тощо.
Педагог, письменник і освітній діяч Олександр Духнович народився в селі Тополя на Пряшівщині (нині територія Словаччини) в 1803 році, помер у 1865 р. у м.Пряшеві. В Ужгороді закінчив гімназію (1821 р.), потім – духовну семінарію (1827 р.), прцював домашнім учителем, службовцем у єпископській канцелярії, був священником і каноником, викладав руську мову в Пряшівській гімназії. На Пряшівщині О.Духнович активно включається в політичну, громадську та освітню діяльність і разом з прогресивними діячами того часу виступає за визволення українського народу Закарпаття від національного гніту, за поширення освіти і школи, за навчання і виховання дітей на їх рідній мові. Цьому сприяло піднесення загальнодемократичного і національно-культурного рівня трудящих Закарпаття напередодні і в період революційних подій 1848-1849 рр., коли мало місце сильне соціальне, політичне та національно-культурне гноблення русинів в Угорщині.
Спадщина Олександра Васильовича Духновича надзвичайно велика і багатогранна, він залишив глибокий слід на ниві літератури, філософії, історії, педагогіки. Одна з основних заслуг О.Духновича перед сучасниками полягає в тому, що він заклав основи передової педагогічної думки і був автором уперше систематизовано упорядкова­них посібників з педагогіки для батьків і сільських учителів та під­ручників для навчання дітей рідною мовою, а своєю невтомною працею привернув увагу тодішньої передової інтелігенції до пи­тань шкільної освіти. Як просвітитель демократичного напряму, О.Духнович зу­мів переконати багатьох в тому, що активізація національно-історичної діяльності русинського населення Підкарпатської Русі повною мірою залежить від поширення осві­ти серед народу, виховання молоді в дусі доброчесності, шанування національної гідності. Своєю особистою будительською діяльністю він активізував інтелігенцію тодішнього Підкарпаття, особливо її молодшу генерацію до активної патріотичної діяльності.
Заперечуючи революцію як шлях суспільного розвитку, О.В.Духнович покладав усі надії на науку, освіту, школу, які розглядав як «єдиний засіб і шлях до майбутнього щастя народу».
Освітня діяльність
О.В.Духнович вважав, що метою виховання є формування людини – громадянина і патріота. Сутність виховання бачив у реалізації принципу природовідповідності, тобто в тому, «що людські сили, тілесні та духовні, дані від природи, з молодості… зберігати та удосконалювати». Серцевиною виховання вважав формування високоморальної особистості.
Олександр Васильович наголошував, що школа повинна давати учням більше реальних пізнань, забезпечувати освіту, потрібну для справді реального життя, для потреб практичної діяльності, розвивати здібності людини, їх внутрішні сили. О.Духнович наголошував на необхідності поєднання свободи особи учня з його внутрішньою активністю та творчістю. Він пише: «Где есть разум, там есть слобода дел», «Судьба человека зависит от самого человека, то есть от направления ума и сил духовных», або «Кто хочет, все может, воля человека всемогуща есть, ум и дух человеческий не має перепон».
З метою об’єднання прогресивної і творчої частини інтелігенції О.Духнович у 1850 р. організовує товариство «Литературное заведеніе пряшевское», яке виконало велику організаційну роботу з питання єднання навколо слов’янської ідеї та видало цілий ряд літературних творів, зокрема і художньо-літературний альманах «Поздравление Русинов» на 1850, 1851, 1852 рр., а в 1862 р. – «Івана Хрестителя» для матеріальної підтримки дітей малозабезпечених сімей.
Уся діяльність будителя була спрямована на те, щоб закарпатські русини «оставили глибокий сон». Його творчість пройнята істинним патріотизмом. Девізом О.Духновича було: «Отечеству своєму верным буди. Отечество бо есть тебе колыбель, оно будет и гробом твоим, кто отечество свое не почитает, той сирота есть, без отца, без матери». Будитель закликав вивчати історію рідного краю, бо вона виховує в молоді почуття пошани до своїх предків, любов до рідної землі і національну гідність. Він наголошував: «Люби род свій не просто, что он славный, но для того, что он твой. Кто стыдится своего народу, той сам себя постыдится». Особливу надію покладав на учителя: «Чтобы в детях народолюбия возбудил и в сердцах их заскепил любовь к своей народности, ибо человек без народности подобен есть скитающемуся волку, которому всякий лес отечеством есть». Це він, великий патріот, переслідуваний угорськими властями, на весь голос заявив:
Я Русин был, есмь и буду,
Я родился Русином,
честный мой род не забуду,
останусь его сыном.
Ці слова глибоко запали в серцях закарпатських русинів, їх співали по всіх селах краю.
О.Духнович виступив і як історик – порушив ряд проблем минулого, хоч і не всі розв’язав на належному рівні. Він намагався надати своїм працям не так наукового характеру, як громадсько-політичного звучання, щоб привернути увагу закарпатських русинів до своєї історії, їх етнічної спільності з русинами за Карпатами. Це статті «Состоянье Русинов в Угорщине», «Истинная історія карпато-Россов» та монографія «Історія Пряшевской епархіи». Автор не побоявся вказати на справжніх винуватців тяжкого становища народу. Це – «панове их оречнии суть самодержавные тираны, держати любят народ в слепоте и невежестве».
Проблеми виховання і навчання дітей О.Духнович вирішував на основі того передового, що було створено педагогічною дум­кою до нього, а особливо під впливом педагогічних ідей Г.Сково­роди та Я.Коменського. Свої педагогічні погляди найбільш фундаментально він виклав у книзі «Народная педагогия в пользу училищ й учителей сельских» (1857 р.). Це був перший на території сьогоднішньої Західної України посіб­ник з педагогіки, який відіграв значну роль у пропаганді педагогіч­них знань і в підготовці вчителів початкової школи.
О.Духнович зробив значний для свого часу внесок у теорію і практику початкового навчання, виступав за створення початко­вої школи в кожному селі, за освіту рідною мовою. Він написав ряд навчальних книг, зокрема: «Книжица читальная для начинающих» (1847 р.) – буквар, який витримав кілька видань; «Поздравление русинов на год 1950» – перший в Австро-Угорщині український календар-альманах; «Сокращенная грамматика письменного русского языка» (1953 р.) – підручник з російської мови; «Краткий землепис для молодых русинов» (1951 р.) – підручник з географії для народної школи, посібник з історії (1831 р.) та інші.
Буквар О.Духновича, що відкривав русинам шлях до освіти, був укладений таким чином, що ним могли користуватись не лише діти, а й дорослі, які в основній масі були неписьменними. Поя­ва в центрі Європи подібного видання, в якому викладені де­мократичні погляди на освіту, навчання й виховання, була на той час визначною подією у роз­витку прогресивної педагогічної думки. Адже «Книжи­ца читальная для начинающих» побачила світ раніше, ніж «Букварь южнорусский» Т.Шев­ченка (1861 р.) і «Читанка для малих дітей» М.Шашкевича, яка вийшла у Львові в 1850 р.
Великою заслугою О.Духно­вича як народного педагога було й те, що в своїй педагогічній тео­рії він глибоко, логічно і доступ­но обґрунтував ідею народного виховання в її найбільш прогре­сивному розумінні. Він сприяє відкриттю народних шкіл, бібліотек, музеїв, виданню книг рідною мо­вою, підготовці навчальних посібників для народних учителів, ставлячи бла­городну мету – звільнити населення від неосвіченості й темноти, «...от­ворить ему врата жизни» в май­бутнє з тим, щоб трудовий люд мав змогу «пользоваться правом человечества й участвовать во избраний удов законодательства...» (Записки Александра Духновича. – Львов, 1885. – С. 71-72). Голов­не завдання, на думку педагога, формування нового покоління «синів народу», здатних до актив­ного культурного й політичного перетворення суспільних і соці­альних умов життя простого народу мирним шляхом.
Як справжній патріот, просві­титель і педагог, О.Духнович шукав засобів, за допомогою яких можна не тільки зберегти націо­нальну самобутність корінного населення Закарпаття, а й стати великим народом. Такими за­собами, на його думку, могли стати школа, освіта і виховання підростаючого покоління. А звід­си – шлях до поліпшення сус­пільних і людських стосунків у світі, палка надія педагога на кра­щу майбутність людства, яку він пов'язував не з революційним перетворенням життя, а з поши­ренням знань серед населення, з інтелектуальним і моральним удосконаленням підростаючих поколінь.
Розглядаючи освіту і вихо­вання дітей насамперед як сус­пільну проблему, О.Духнович писав: «Дети суть произростание будущего рода, они суть распускающиеся почки общества человеческого; в них также скрывается главная надежда будущности... й просто попечение о детях – єсть попечение о будущности» (Народная педагогия в пользу училищ й учителей сельских. – Львов, 1857.– ч.І. – С. 56-57). Кінцевою метою ви­ховання О.Духнович вважав роз­виток людини, яка живе суспіль­ними інтересами, прагне до істи­ни і правди, добра і людяності, поєднує інтереси всього людства з інтересами свого народу і свої­ми особистими.
Відкинувши абстрактний ідеал виховання людини, О.Дух­нович виводить мету його вихо­вання із суспільних інтересів, з потреби народності, гуманізму і патріотизму. Він уперше в За­карпатті висунув ідею вихован­ня нової людини, людини-гро­мадянина, патріота і гуманіста, яка здатна перетворювати своє власне і суспільне життя, готова пожертвувати в ім'я інтересів простого народу, в ім'я кращо­го майбутнього. Ближчу мету виховання педагог вбачав у тому, щоб розвинути природні здіб­ності дитини відповідно до роз­витку природи і в напрямі пос­тійного вдосконалення особис­тості людини. «Силы человеческие, телесные й духовные, от природы данные, от молодости, согласно разуму пристойно й согласно сохраняти й совершати» (там само, с.7). Формуван­ня гармонійно розвиненої лю­дини – така, на глибоке пере­конання видатного педагога, мета виховання дитини. Важливу роль у вихованні, на думку О.Духновича, відіграють мотиви – гро­мадянські, суспільні, загально­людські. Людина не зможе бути доброчесною, якщо не буде ви­хована на ідеях, які спонукають її діяти для загальної користі, спільного блага. Тому дитині змалку потрібно постійно вселяти думку про громадські справи, пробуджувати в учнів почуття патріотизму, народності й гума­нізму. Саме «так должно... человека образовати, дабы он пладовитым был как самому себе, так й обществу» (там само, с. 3).
Таку мету виховання міг по­ставити тільки видатний педагог, який створив прогресивну педа­гогічну теорію, кінцевою метою якої було «Человечество, или... людскость, человеколюбие, ...» (там само, с. 8). І в якому б зна­ченні не вживав О.Духнович поняття «гуманність» («челове­колюбие», «людскость», «человечество в гражданской жизни») воно завжди в нього, як і в Я.Коменського, Й.Песталоцці, пов'язане зі всебічним розвит­ком людини як метою вихован­ня, котра може бути досягнута тільки в результаті свідомої і систематичної виховної роботи батьків і вчителів.
У праці «Добродетель превышает богатство» (1850 р.) він пока­зав школу як кузню народного щастя і благополуччя, а вчитель у ній – коваль, котрий самовід­дано служить своєму народові, виховує нове, більш щасливе по­коління громадян і патріотів, які будуть захищати права свого на­роду і «воздвигать его будущее счастье». У цій праці О.Духно­вич найбільш повно розкриває головну мету педагогіки – навчити молодих людей, як «народа своего счастие воздвигнуть», щоб закарпатські русини розцві­ли, як багата нива на «благой росе». Він хоче переконати тру­довий народ Верховини, що за до­помогою школи, освіти і ви­ховання, «просветив свой разум й помогая один одному, можна вырасти в народ великий й свету полезный» (Народная педаго­гия..., с. 191). Звертаючись до батьків, О.Духнович радить їм посилати своїх дітей до школи, переконуючи їх у тому, що «щастие» їх «отрочат» в багато чому залежить «от нравственного воспитания». «Щастие или нещастие человека, – пише він, – зависит много раз от рождения, но й еще более от нравственного воспитания» (там само, с. 12). Виходячи з цих міркувань, він ставить в обов'язок вчителя не тільки передачу учням знань, а й виховання в них «нравов, воспитание добродетелей».
Моральному вихованню О.Дух­нович надавав перевагу перед ін­шими видами виховання. Він неодноразово наголошував, що вчитель насамперед повинен фор­мувати в дітей патріотичні по­чуття, виховувати скромність і ввічливість, ненависть і презир­ство до ворогів, базік і привчати їх завжди бути правдивими, роз­вивати серед них дружбу. Керуючись ідеєю демократизму та гуманізму, О.Духнович прагне, щоб кожний мав однакове право не лише на життя і хліб, але і на освіту. З його ініціативи і за його допомогою були відкриті понад 70 початкових шкіл. Заохочуючи народ до освіти, О.Духнович писав: «Братія, іще раз молю вас, не відчаюйтесь, але спішіть оволодіти наукою, освітою, і сама собою укажеться вам дорога до кращого майбутнього».
Відповідно до змісту мораль­ного виховання О.Духнович роз­робив і його методику. Найбільш ефективними засобами морально­го впливу на особистість він вва­жав роз'яснення, навіювання, пе­реконання, особистий приклад учителів і батьків, заохочення, а також покарання, хоча проти ос­таннього різко виступав, наголо­шуючи, що воно може застосо­вуватися лише у виняткових ви­падках.
Велику роль у формуванні людини педагог відводив тру­довому вихованню. У передмові до книги «Народная педагогия...» він писав, що людина «если не научится й не привыкнет к трудам, останется непотребным волоцюгою, на бремя человечеству, як трут в обществе пчел» (там само, с. 111). Ось чому він радить батькам і вчителям привчати дітей до праці на шкільній ділянці, в саду, огороді, ознайомлювати їх із різними ремеслами, різьб­ленням по дереву, ліпленням із глини, рукоділлям, учити збира­ти і сушити гриби, ягоди, щоб вони могли працювати і набу­вати відповідний досвід і на­вички.
Найважливішим засобом ви­ховання поваги до людей праці й уміння долати різні труднощі на своєму життєвому шляху О.Духнович вважав фізичну працю. Він підкреслював, що діти, виховані в праці, ставши дорослими, легко прилучатимуть­ся до різних ремесел, зуміють взяти від природи її блага, ро­зумно знаходити засоби до існу­вання, бути бережливими. Пе­дагог рішуче засуджував тих батьків, які оберігають дітей від праці і не турбуються про ви­ховання у них чесності, праце­здатності, високої моральності, які свою турботу про дітей зво­дять лише до нагромадження для них багатства. Найкраще ба­гатство, як неодноразово під­креслював він, – це добре виховання. «Дай сыну своєму здравый разум, дай ему добрый нрав, дай ему науку, способность, трудолюбие, доброе сердце, доб­рую волю, й ты уже дал ему богатство, которое ни червь не подьедает, ни вор не подкапывает, которое й в беде, й в ненастье останется с ним навеки» (там само, с. 5).
В історії педагогічної думки України праця вперше розгляда­ється О.Духновичем як необхід­ний фактор фізичного, морально­го й естетичного виховання, як зміцнення здоров'я дітей та ви­роблення в них «народного ха­рактеру».
Вимагаючи всебічного роз­витку дітей, О.Духнович радив учителям одночасно здійснюва­ти розумове, моральне й естетич­не виховання. Останньому при­діляв багато уваги, закликаючи розвивати в дітей художні сма­ки малюванням, співами, тан­цями, грою на різних музичних інструментах, ліпленням, різно­манітним художнім рукоділлям, різьбленням по дереву, виши­ванням, в'язанням, плетінням та ін.
У справі освіти, навчання і виховання дітей головну роль педагог відводив особистості на­родного учителя. І не випадково розділ книги «Народная педагогия...» є своєрідним зверненням до вчителів: «Вы єсть соль земли, вы єсть просветители народа, – народа доселе оставленного, народа просвещения требующего» (там само, с. 86).
Відводячи школі вирішальну роль у розвитку науки й освіти, у вихованні молодого покоління, він все ж таки вважав, що «наука сама по себе до голови не напихается» (Книжица читальная..., с. 13), що учні самі по собі сти­хійно не можуть бути ні вчени­ми, ні вихованими.
Ось чому», щоб навчання і виховання молоді були пра­вильно організованими і добре поставленими, потрібно не лише відкривати школи, а й готувати достойних людей для роботи в них, озброїти їх «педагогией». Тому не випадково у своїх педа­гогічних творах, зокрема в «Книжице читальной...» і «Народной педагогии...», він виявляє бать­ківську турботу про вчителя, а заключну частину останньої спе­ціально присвячує йому. Він пе­реконаний, що вчителем може бути тільки та людина, яка з народження до цього обрана, бо «не всякий, – пише він, – хто вчить і наставляє, може назива­тися учителем і наставником». «Той, хто не має належних якостей, більше шкодитиме сус­пільству, ніж принесе йому користь; замість навчання – неуцтво, а замість виправлен­ня – згубу принесе юнацтву, як ненавчений лікар: більше губить, ніж врятовує» (Добродетель..., с. 147).
О.Духнович вважав, що від особистості вчителя значною мі­рою залежить успіх роботи всієї школи в навчанні і вихованні молодого покоління, а отже, й успіхи культурного розвитку сус­пільства. Справжній учитель, на його думку, повинен бути люди­ною широкоосвіченою, обдарова­ною, висококультурною і висо­коморальною. Він має бездоган­но знати свій предмет, володіти методикою його викладання і любити своїх вихованців, мати покликання до педагогічної пра­ці.
«... Ни каждый человек способный от природи к обучению детей, потому что ни у каждого есть любовь к детям, терпение или другие качества, крайнє не обходимые наставнику... Для того, кто отдал себя на учительскую службу, необходимо иметь природное призвание, й принять за основу, что он не заради денег или недостатка, а для общего до­бра человечества на тяжелой этой службе добровольно трудиться желает. Таким будет хороший учитель й счастливыми будут его учащиеся» («Народная педагогия...», с. 20-21). О.Духнович вимагав, щоб кожний педагог був зразком людяності, моральної чистоти і справедливості, праце­любності й любові до своєї про­фесії, тобто носієм усіх тих якос­тей, які зобов'язаний формувати у своїх вихованців. Він прагнув, щоб кожний педагог був вимог­ливим до себе і до учнів, але вод­ночас і чуйним, щоб ставився до дітей по-батьківському, постійно збуджував у них інтерес до знань. Олександр Васильович нагадував учителю про обов'язки постійно вдосконалювати свої знання, під­вищувати майстерність, любити свою справу, творчо користува­тися методами навчання, викла­дати навчальний матеріал «... лег­ко, вразумительно, чувствительно й любезно».
У розділі «Какие учитель должен иметь знання?» автор «Народной педагогии...» писав: «...Тому, кто желает быть учи­телем, нужно самому учиться; ибо как можно учить другого, если сам неук или мало знает пред­мет, который должен преподавать? Такой подобен слепцу, который слепого водил й упал в ров. Тот, кто желает учить, дол­жен прежде всего сам хорошо выучить то, что хочет преподнести другим» (там само, с. 22).
У розділі «Какой характер должен иметь учитель?» О.Дух­нович говорить про те, що педа­гог повинен відзначатися стійким характером, бути ввічливим і ла­гідним, справедливим до всіх уч­нів. «...Пусть будет учитель, – писав він, – зерцалом добрых нравов: то, чему он учит или учить собирается, пусть как на образце, на себе показывает... Учитель єсть сеятель, который засевает зерном добрую ниву; если он посеет там пшеницу, пшеница й уродит, а если посеет бурьян, то что другое взойдет, как не бурьян? Учитель должен понимать, что слова учат, а примеры привлекают; ничего учить азбуке, а во всем другом, воспитывать из нее человека, вредного обществу, потому что наука в злонравном человеке єсть то же самое, что оружие в руках разбойника...» (там само, с. 24).
Розкриваючи характер народ­ного вчителя, О.Духнович вис­ловив побажання, щоб діти ба­чили в ньому «всю процветающую добродетель», справедли­вість, добропорядність і сердеч­ність. Тому педагог «...не должен быть ни бродягой, ни лгуном, ни клеветником, ни насмешником или сквернословом, но та­ким мужем, про которого можно сказать, что в нем нет лжи... Уже само слово «учитель» некую годность й великое в себе содержит достоинство, ибо учитель умом просвещения разгоняет тьму невежества, добрым примером исправляет людей безнравных, й сего ради учитель... должен бла­гим просвещати светом, да в нем прочий узревши свет просвеще­ния й нравственности не токмо поучительная слова сего с радостию приняли, но паче примером его от пути злонравия себя одтягували...».
Засуджуючи фізичні пока­рання, О.Духнович поставив питання про встановлення но­вих взаємин між учнями і вчи­телем. Педагог, говорив він, не повинен бути деспотом і тира­ном, а терпеливо і мудро форму­вати почуття, волю, розвивати розум дитини. Не випадково він називає вчителя другим батьком дитини, вихователем його щас­тя, а школу – будинком радості, де «...ні прута, ні палиці, ні кнута не єсть» (Записка Александра Духновича, с. 103). Цю ж думку він продовжує і у відомій шкіль­ній драмі «Добродетель превьппает богатство».
Значну увагу О.Духнович приділяв прблемі педагогічної майстерност вчителя. Хороший педагог – людина, яка має ши­року освіту і високу культуру, добре обізнана з гуманітарними науками і особливо розбираєть­ся в педагогіці. Її О.Духнович розглядав не лише як гуманітар­ну науку, а й як своєрідне висо­ке мистецтво, збагнути котре повинен кожний учитель, коли він бажає, щоб його діяльність була успішною. Він писав: «...Педагогия єсть художество художеств, по сему й педагог всех художников со взором своего превышает, он бо єсть, который не некую ломкую вещь, но человека й человечество устрояет» («Народная педагогия...» с. 18). Во­лодіючи педагогічним мистецт­вом, учитель повинен не про­сто викладати матеріал, він має пробуджувати в дітей допитливість, прагнення до знань, спос­тережливість, упевненість у своїх силах, постійне бажання просу­ватися вперед, до кожного учня підходити з урахуванням його вікових і індивідуальних особ­ливостей.
Педагогіка О.Духновича була педагогікою активної боротьби за вдосконалення людської осо­бистості, за перебудову існую­чих суспільних відносин, за ство­рення справедливого суспільно­го ладу на землі. В цьому і полягає прогресивний характер педагогічних ідей О.Духновича. Його спадщина і сьогодні представляє значну історично-педагогічну і науково-пізнавальну цінність. Йому належить вагоме місце в вітчизняній історії педагогіки. Ми, зі свого боку, глибоко переконані, що О.В.Духнович – це натхненник нової поетичної плеяди, корифей педагогічної думки і школи ХІХ століття, спадщина якого надихає на здійснення ідей народної педагогіки на сучасному етапі. З цією метою ми поставили перед собою завдання подати для майбутніх поколінь педагогічний портрет найпершого і головнішого педагога Олександра Васильовича Духновича.

Завідувач кафедри педагогіки, психології та теорії управління освітою, професор Химинець В.В.