В сузір’ї славетних імен Закарпаття…

Закарпатська земля дала світові багатьох талановитих людей. І для того, щоб бути гідними дітьми свого краю, щоб бути освіченими, ми маємо вивчати і знати творчість тих людей, яких зростив наш Закарпатський край. Це повинен усвідомлювати кожен учитель-словесник. Сьогодні ми можемо тільки повернути пам'ять про цю людину, проаналізувати його твори, пропустити його думки через себе, а письменникові зобов’язані віддати честь і шану нового покоління Срібної Землі.

Проминуло чимало часу з дня смерті Юрія Івановича Станинця, але пам'ять про нього живе і сьогодні. Стоїть старенька, але чепурна хата у Горонді, де жила родина. Його іменем названо вулицю в нашому селі. У школі в кабінеті української мови і літератури створено куточок-вітрину, де вміщено фотографії письменника, лист до Миколаї Божук, біографічні відомості про митця. Вчителями української мови та літератури проводяться уроки літератури рідного краю («Життя і творча доля Ю. Станинця», «Миколая Божук і Ю.І.Станинець», «Літературна Мукачівщина»), тематичні ранки («Юрій Станинець – наш односельчанин», «Жіночі образи в творчості Юрія Івановича Станинця», «Оповідання про дітей у доробках Ю. Станинця»), літературні вечори під загальною тематикою «В сузір’ї славетних імен Закарпаття…», виховні години, присвячені вшануванню пам’яті письменника «Як дивитися на білу смерть сніжних пелюсток?..», «Улас Самчук і Ю.І. Станинець», «…Я був і є сином не тільки моїх батьків, але й сином мого народу…» тощо.
Готуючись до майбутнього ювілею митця, ми, разом з учнями 7-11 класів Горондівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, розпочали пошуково-дослідницьку роботу. Перші здобутки цієї діяльності лягли в основу науково-дослідницької роботи Мукачівської районної філії Малої академії наук секції «Літературна творчість» під назвою «Художньо-ідейний аналіз малої прози Юрія Станинця». Робота актуальна. Вона пробуджує наше свідоме ставлення до здобутків закарпатського літературного мистецтва, заповнює прогалини в нашій пам'яті про людей творчої праці. Дослідження стане в нагоді всім, хто цікавитиметься літературою рідного краю, життям людей нашої «Срібної» землі в минулому.
Майже двадцять п'ять років ніхто не згадував про письменника, чудову людину, неординарного митця слова, нашого односельчанина – Юрія Станинця. Стежка життя привела його у село Горонду після смерті матері коханої дружини Маргарети. Це були важкі роки літературного вимушеного мовчання. Моя бабуся пам'ятає про те, що він був священиком, який уже не служить. Про його творчу діяльність односельчани не здогадувалися. Родина жила дуже скромно й усамітнено: найчастіше спілкувалася з найближчими сусідами – Костик Марією та Михайлом. На підмозі були і їхні діти та сусідка з іншого боку – Лукеча Марія. З рукописних матеріалів самого автора, які збереглися у Костик Марії, дізнаємося про людей, з якими письменник спілкувався останніми роками. Серед них Петро Міговк, Ганна Рекіта, Іван і Наталія Ребрики з Ужгорода. Саме Ребрикам Юрій Станинець заповів частину свого безцінного архіву. Автор досліджуваних творів обрав друзів по духу, яким найбільше довіряв і на чесність яких найбільше покладався. Родина Ребриків постійно навідувала Юрія Івановича, а видавництво «Ґражда» в Ужгороді випустило книгу «Червона йонатаночка» (Вибрані твори. (2011р.). Передмова Наталії Ребрик).
Для дослідження ми обрали твори із малої прози письменника. Опрацьовуючи їх, помітили, що, змальовуючи сюжети сільського життя, Станинець не обмежувався картинами сільського побуту. Для нього головним було відтворити духовний світ людини, її психологічні переживання. Викладений матеріал дає підставу для висновку, що непростим, цікавим і змістовним був життєвий шлях Юрія Івановича Станинця – вихідця з небагатої селянської родини.
У проблематиці малої прози Юрія Станинця періоду 30-40-х років ХХ століття чітко постає проблема взаємовідносин суспільства і митця, що у випадку автора виливається у певне протистояння і тривалу вимушену мовчанку (не друкувався). Відтак одна проблема зумовлює іншу і на тлі взаємовідносин митця і суспільства ми бачимо розкриття теми взаємовідносин митця і природи. Основним джерелом творчості письменника стало життя справжнє, життя без прикрас.
Юрій Іванович займає достойне місце в історії української культури як автор соціально-психологічних творів, в яких реалістично відтворено історію, побут та духовне життя закарпатського села. В його доробках знаходимо занурення у внутрішній світ героя, в його переживання, світосприйняття, гармонію з природою, святість людських почуттів, тобто, вируюче довкола життя.
 Спілкування з сусідами Ю. Станинця, зібрані матеріали в школі рідного села (с. Горонда Мукачівського району), фольклорні, літературні, епістолярні надбання дають нам можливість говорити про нього як людину з відкритим щирим серцем і християнською мораллю в нім. Як людину, яка зробила «новий вклад у скарбницю нашої літератури». Дослідження засвідчує, що ніхто з творчо обдарованих людей не зміг дорівнятися до краси Станинцевого слова...

Глеба М.Ю.,
учитель української мови та літератури
Горондівської ЗОШ І-ІІІ ступенів
 

Юрій Станинець
«Лист до мами»

Етюд

 Даруй, дорога мамо, що вчасно не поздоровив із святом Жінок. Сталося так не з лінощів, не з недбайливості, не з браку любові до тебе.
Завчасно я взявся за писання листа. Кілька днів наперед снував думки, шукав відповідні крилаті слова, мережив ткань образів. Але як все лягло в рядки – виходило не те, що бажалось, бо безліч думок схрещували одна одну і не віддзеркалювали ті ніжні почуття, що в душі вирували, що в серці грілося любов'ю до Тебе, моя дорога Мамо.
 Час летів на невидимих крилах, а лист не написаний. Бо треба б таланту Шевченка, щоб вірно перещебетати пісні колискові, повторити казочки найздібнішої казкарки мого життя…
 Де взяти веселкових барв, щоб змалювати красу весни, теплоту сонця, які Ти, люба Мамко, ранками впускала в хату мого дитинства?..
 Мамо, Мамо!.. Якими словами виразити Тобі вдячність за школу, в якій навчила мене чесно жити, совісно працювати, всім серцем любити правду і всією душею ненавидіти зло…
 І вчила Ти не так словами, як прикладом свого життя, була Ти дороговказом на все моє життя.
 А якими мовними засобами зобразити те горе і болі Твого серця, коли одної темної ночі, ламаючи двері, вдерлися до нашої хати жандарми, щоб мене відвести. Ти просила, благала, щоб Тебе замість мене брали. А коли це не помагало, Ти собою загородила двері, ридаючи впала на коліна, молячи для мене пощади… І тільки через Тебе, звалену прикладом на землю, мене вивели з хати.
 На вулиці мені вдалося озирнутись. Повний місяць якраз викотився з-за полонини. Освітив наше подвір'я, де Ти стояла статуєю горя і смутку. А коли зобачила, що я озирнувся – схрестила руки, помахуючи перед обличчям, давала знати, щоб я мужньо тримався. А потім піднесла високо над головою затиснуті кулаки, посилаючи закляття на жандармів.
 За вікном сіріло. Купа пописаного і пом'ятого паперу перед грубкою більшала. Бо ні один з варіантів листа мене не задовольняв. Бо до болю хотілось написати такого теплого, такого задушевного листа, якого ні один син своїй матері ще не писав. А це мені ніяк не вдавалось…
 Вже з роботи прийшов змучений. Бо, як інженер-механік, відповідаю за своєчасну готовність виходу в поле тракторів і сівалок на весняні роботи. А тут босоркані ніч вже рознесли, на мене налягає нова втома, ломить сном, а жаль все топить, коли подумалось, що моя дорога Мати дарма буде в день свята виглядати листоношу, почуватиме себе цілком опущеною, забутою – з жалю заплаче….
 Від цієї думки і мені в очі сльози тислись. Душевно і тілесно виснажений, схилив голову на аркуш білого паперу… Мушу трішечки задрімати, набратись нових сил і з досвітком конче написати щось незвичайного… Мамі любій на радість вилити любов мого серця…
 Весна царює. Я увесь день гасав з хлопцями за метеликами, спускав «бокори» по річці, набухлій талими водами полонини, наподоблював у лісі спів пташок… Вечоріє. Виснажений, але завидка неохота вертатись додому, бо одяг мокрий, забруднений. Що скажуть Мати? Та його добра Мати все це ніби не запримічає. Просить їсти… А ні, то бодай теплого молочка від Сивульки напитися… А йому тільки спати хочеться. Очі самі заплющуються. Голова безсило паде на схрещені білі, теплі руки Матері… Він ще маленький… Крізь сон долітає щебет казочки про зайчика, котика і мишку… А потім… Ніжна-ніжна пісня колискова… Лю-ля-ай, лю-ляй, Іваночку, на бі-лу-ю по-сті-льоч-ку. Лю-ляй, чу-чай, ан-гели-ку… Сльози радості в очах, що Мама не дорікала за непослух, за мокрі штани, не допитувала, від чого на щоці подряпина, тільки приспівувала, гладила голівку, цілувала і голубила Маминого Йванка за білу китичку перших квітів весни… В дарунок Мамі принесених… Рана на щоці не боліла – загоєна Маминими поцілунками…
 Коли схопився, крізь вікно вливалась повінь світла. Сонце вже встигло високо над горами піднятися – усміхалось ранкові, все цілуючи теплим поцілунком.
 Білий аркуш паперу, на якому я заснув, був увесь мокрий… Сльозами вилито все те найкраще, що моє серце в знак любові прагнуло написати Тобі, найдорожча в світі… Мамо...

8 Березня 1978 р.
Син Іван