Олександр Ромжа – з династії вчителів

Іван Лазар – учень Гандеровицької школи 1962-1966 років

 

 

Є на нашій Землі для кожної людини дороге й миле серцю місце – рідна школа. Вона щоріч з вересня по травень гомінлива, а влітку,  наче принишкла – сумує за дітворою.
Привабливе освітнє середовище, як правило, створюють учителі. І починається, зазвичай, все від першого вчителя, який веде у ще не пізнаний світ. Моїм, як зрештою і трьом сотням дітей кількох поколінь з села Гандеровиця, що на Мукачівщині, такою людиною був Олександр Олександрович Ромжа, якому у червні цього року виповнилося б 100 літ. І зараз добра половина мешканців села з надзвичайною теплотою згадує непересічну постать завідувача школи.


 

Ромжа О.О. народився 16 червня 1910 року в селі Лецовиця, де на той час його батько  вчителював. Дитинство проходило серед чарівної карпатської природи в товаристві сільських дітлахів Лецовиці, а згодом у Порошкові, куди перевели батька працювати. Пізніше батька призначають шкільним інспек­то­ром, і сім’я переїхала в Ужгород, оселившись в будиночку на набережній Ужа.
В 20-х роках минулого століття сім’ї в Закарпатті переважно були багатодітними. Не винятком була і родина Олександра Ромжі-старшого: п’ять синів та п’ять дочок, які отримали добру освіту –  Павло, Андрій, Олександр, Олена, Марія, Єлизавета, Емма та Ірина – педагогічну, а Іван й Антон – богословську. На світлині, що пропонуємо Вам, шановні читачі, Іван відсутній (в середині 20-х років з богословською місією відбув у США), а Олександр – сидить крайній справа.

В 1930 році Олександр Ромжа закінчив Ужгородську чоловічу греко-католицьку вчительську семінарію, що давало можливість працювати в школах «з руським викладовим язиком». До речі, з 1917 по 1938 рік незмінним директором семінарії був Августин  Волошин – визначний громадсько-політичний діяч, майбутній президент Карпатської України та ціла когорта високопрофесійних викладачів як Микола Долинай, Августин Штефан, Олекса Приходько, Іван Мурані, Віктор Желтвай, Степан Дудинський, Йосип Бокшай, Микола Дутка і ряд інших.
По завершенні навчання молодого вчителя Олександра Ромжу направляють в село Арданово, а через рік – у Новоселицю, що на Мукачівщині. В цей час одружується з Маргаритою Янкович з Худльова. 1932 рік був наповнений радощами для подружжя – народився первісток – дочка Габрієла. Цього ж року підтвердив  диплом учителя. Протягом п’яти років вчительської праці в Новоселиці Олександр  Ромжа набував педагогічного досвіду, вдосконалював свою фахову майстерність.

В 1936 році переведений у сусіднє підгірне село Гандеровиця, що наче притулилось до пасма Гату. Село нараховувало 60 хат і мало дуже гарну сучасну школу з великими світлими класами, помешканням для проживання  вчителів, внутрішніми вбиральнями. Школу збудували в 1928 році. До речі, та будівля справно служить без єдиного капітального ремонту й донині. Правда, в середині 90-х років поміняли покрівлю даху. Як згадує старожил села Алмашій Михайло, раніше сільська громада для навчання дітей винаймала в оренду приміщення у сільчан, а приходив учити дітей Конч Іван Іванович із сусіднього Завидова.

На новому місці Олександр Ромжа із завзяттям взявся до організації навчального процесу, переконував сільських землеробів, аби всі діти школоповинного віку відвідували навчальні заняття. Широко впроваджував позакласну роботу. Великим зацікавленням став і для дітей, і для молоді драматичний гурток. Ставилися невеличкі п’єси. Того дня шкільне приміщення вщент було заповнене глядачами.
Дружина Маргарита організувала заняття для жіночої половини села з вишивання. В 30-х роках минулого століття входило в «моду» консервування овочів і фруктів. Доброю порадницею і помічницею в цій справі також стала пані Маргарита, бо виписувала з даної тематики газети та журнали. Перед вікнами школи стараннями подружжя Ромжів був розбитий квітник. Такі ж квітники стали з’являтися і перед оселями односільчан, а вазони з квітами і в помешканнях. Слід сказати, що в тридцятих роках село масово перебудовувалося.
Хоч в ті часи неписьменних у селі було всього кілька чоловік із майже 400 мешканців, але малограмотність переважала серед дорослих. Попередня австро-угорська влада не дбала про освіту місцевого населення. Тож доводилося пану вчителю (так тоді зверталися до Олександра Ромжі) часто допомагати складати письмові тексти мешканцям села чи в державні установи, чи листи до рідних, які працювали в далеких американських та бельгійських землях. Не кращі справи були і з медициною. Медичного працівника у селі не було. Найближчий лікарський осідок був за десять кілометрів у Залужжі. Тож першу допомогу при порізах надавали разом з дружиною. Благо, мали синього кольору коробку «Йодопорошок», флакони тинтури (йоду). Єдине місце, де можна було зміряти температуру тіла не тільки прикладаючи долоню до чола, а справжнім градусником, як тоді називали медичний термометр, – це оселя вчителя. За порадою Олександра Ромжі хворих відвозили і в лікарню Мукачева. Своєю відданістю вчительській роботі, активній громадській спра­ві та безкорисливістю за кілька літ подружжя Ромжів заслужило велику повагу у селян Гандеровиці.

Яскравим спогадом залишилися у мешканців села короткий час Карпатської України. Молодь села у школі шила синьо-жовтий прапор, тканину для якого довго шукали. На чолі з Олександром Ромжею колоною йшли до Залужжя, де був розташований нотаріальний уряд кількох сіл, на святковий захід. Вітались у школі в ті часи «Слава Україні!». Правда, національне піднесення тривало близько півроку. Окупація краю гортистською Угорщиною в березні 1939 року обернулася мадяризацією. Хоч в селі і не проживало жодного етнічного угорця, навчальний процес довелося переводити на угорську мову.

На щастя, репресії угорської влади проти інтелігенції і співчуваючим Карпатській Україні оминули Олександра Ромжу. Щоб отримати посаду вчителя, довелось здавати екзамен на знання угорської мови та складати присягу на лояльність святостефанській державі.
Учні на незнайомій мові вкрай слабо засвоювали навчальний матеріал. Тож доводилось часто переходити на рідну мову, хоча знав – за це в кращому випадку відправлять у внутрішню Угорщину на «перевиховання», а в гіршому – звільнять з роботи або відправлять в трудові табори.
І все ж таки у 1943 році Олександра Ромжу разом з півтора десятка чоловіків села мобілізують у діючу армію Угорщини, яка була сателітом фашистської Німеччини в роки другої світової війни. Як правило, закарпатцям «довіряли» служити тільки в обслуговуючих чи тилових частинах.
А у школі дітей навчала дружина Маргарита. На службі Олександр Ромжа повсякчас відчував зверх­ність до себе та земляків-закарпатців як молодшого командного складу, так і офіцерів. Восени 1944 року бойові дії наблизились до Закарпаття. Здавалось, додому, де рідні та любі школярі, так близько – але не вдалось добратись. Разом з деморалізованими відступаючими частинами Олександр Ромжа опинився під Будапештом, де разом з однокурсником по учительській семінарії вирішили перебратись до Чехії, щоб вступити до легії Людвіка Свободи. Але також не вдалося – по дорозі були схоплені радянськими військовиками і з тисячами полонених відправлені на відбудову шахт поблизу Макіївки, що на Донеччині.
Настали часи неймовірних фізичних і моральних випробувань: непосильна праця, жахливе харчування, знущання конвойних команд. І тільки знання німецької мови дозволило Олександру Ромжі перейти на легшу роботу обліковця та виконувати й функції перекладача. Бачив, як полонені десятками травмувалися, як знесилившись – тихо вмирали нещасні. Визволення від рабської праці прийшло несподівано: всіх закарпатців, колишніх підданих Чехословаччини, відправили додому. 31 грудня 1945 року був останнім днем Олександра Ромжі на відбудові шахт.
Дорога у рідне Закарпаття зайняла майже тиждень. На Святвечір 1946 року дружина Маргарита накривала скромний різдвяний стіл. Дочки Габрієла та п’ятирічна Мар’яна намагались допомогти матері. Раптом вхідні двері відчинились і на порозі кімнати побачили незнайомця в жахливому одязі, вкрай змарнілого. Тільки по голосу впізнали, що це люблячий чоловік та батько.
Згадує дочка Мар’яна Олександрівна: – Здається, ми в ту довгу і дуже морозну ніч плакали і від радості, що батько повернувся з кількарічних поневірянь живим, і від жалю, бачачи, який виснажений стан має. Тоді батькові було 35 років, а важив він не більше сорока кілограмів. Турбота рідні та молодий організм, і, що важливо, поруч в приміщенні школи знаходились такі милі серцю учні, все це разом повернуло радість життя та бажання вижити.
Хоча освітян у перший післявоєнний час катастрофічно бракувало, отримати посаду вчителя колишньому військовополоненому нова влада не спішила дати. І тільки згодом, завідувач Мукачівського районного відділу народної освіти Балецький Юрій Дмитрович, однокурсник по Ужгородській учительській семінарії, якось зам’яв справу і допоміг повернутись до улюбленої роботи. Довелось швидко адаптуватись до нових вимог уже радянської освітньої системи. Головним для О. Ромжі було те. що поруч були діти, які хотіли вчитись, яких треба вчити – це стало визначальним у подальшому житті. Повністю віддався роботі. Результати праці не забарилися. Його учні, які продовжували вчитись, спочатку в Залужжі, а потім у відкритій семирічці в Завидові, були серед кращих. Радів учитель, як зростав освітній рівень сільських дітей. Якщо в 20-30-х роках найвищим досягненням дитини було два чи три роки навчання в школі, то в кінці 40-50-х років вперше сільські юнаки та дівчата здобували освіту і в Мукачівському педучилищі (Алмашій Андрій, Лазар Іван); торгово-фінансовому технікумі (Синетар Іван), а пізніше у ВУЗах Ужгорода, Львова. Івано-Франківська, Києва. Гарною звісткою для О. Ромжі було, коли Алмашій Андрій захистив дисертацію з історії в УжДУ, а Синетар Іван – з економіки і став викладачем київського вузу.
Поза роботою Олександр Олександрович плекав розкішний шкільний сад, закладений ще у двадцятих роках, леліяв невеличку пасіку, вирощував добірні грона старого виноградника, а в холодну пору – разом учнями милувався зимовим садом, який був прямо в класному приміщенні.  Сільських дітей вражали кілька деревцят лимонів з жовтогарячими плодами, інших екзотичних квітів, яких не було в оселях селян. Щорічно для батьків організовувались дитячі концерти-звіти, як правило, після зимових канікул, в одну із неділь, коли дорослі поверталися із церкви. Олександр Олександрович добре грав на скрипці, флейті. Вірші, мініатюри-п’єси, пісні у виконанні дітей завжди зривали оплески задоволених батьків.
Досягши високої фахової майстерності, Олександр Олександрович охоче ділився досвідом роботи з колегами малокомплектних шкіл, мав чимало задумів, які планував зреалізовувати через вдосконалення навчального та виховного  процесів. Але в серпні 1967 року серце вчителя раптово зупинилося. На 57 році життя. Далися, мабуть, взнаки страхітлива та жорстока друга світова війна, каторжна праця в радянських таборах, несправедливість повоєнного часу. 1 вересня того року вчитель вже не зустрічав дітей на ганку школи. Дітям здавалося, що і сонце не так світить того року, наче промені його потьмяніли.
З погляду сьогодення О.О. Ромжа уособлював унікальний тип людини, який підпорядковував своє життя благородній меті  й утверджував важливу для всієї невеликої сільської громади Гандеровиці ідею здобуття освіти. Сільський вчитель належав до тих особистостей, спілкуючись з якими якихось десять хвилин, відчуваєш одразу довіру. Володів вишуканою літературною мовою. Він завжди зустрічав дітей із щирою усмішкою, пам’ятав ім’я кожного, хто з ним спілкувався. І чи не тому діти з нетерпінням  чекали закінчення канікул, щоб швидше зустрітися зі своїм вчителем, зануритися у світ пізнання.

…Останній раз я від­відав рідну школу восени. Охайне і чепурне шкільне подвір’я, жодної бур’янинки. Тішать око пізні осінні квіти, що ростуть на клумбах. Як і кілька десятків років тому цямрина – відро біля колодязя, красуні-ялини, що пам’ятають, мабуть, всіх школярів.

Хоч і субота, вихідний, Мартин Марія Василівна, завідувач школи на робочому місці. Наша бесіда невимушена, пересипана спогадами.
– Олександр Олександрович Ромжа, як розказують його колишні учні, був високотактовною, толерантною, дуже розважливою і стриманою людиною. Засівав рідну землю зернами добра, був щирим, комунікабельним. Про нього можна сказати, що він удосконалював і робив світ добрішим. Я відчула це, як пропрацювала тут два чи три роки. Про нього дуже часто згадують в селі, – ділилася своїми роздумами Марія Василівна. – І будуть довго-довго пам’ятати.
Виходимо із приміщення. Вгорі шумлять ялини, як колись мелодії вчителевої флейти.

 

На фото:
Олександр Ромжа (1950-ті рр.)
Олександ Ромжа з дружиною Маргаритою біля батьківської оселі.
Школа 1928 р. у с. Гандеровиця.
О. Ромжа з учнями (1939 р.)