У Карпатах

karp

У Карпатах

На Верховині
Ось тут ізнов стара любов,
Зелена Верховина.
Мій рідний край сказав: «Вітай,
Моя ти є дитина».

Маржина йде, в ріці бреде,
Над річкою — колода.
Чудово тут. Ліси гудуть.
Тут спокій і свобода.

Мале дівча пасе бича,
Співає так гарненько,
І спів заснув, з гори подув
Знайомий вітресенько.

Надійшов, став, дараб свистав,
Понесла повінь цівку,
Вівчар стояв і дивно грав
В ціфровану сопівку.
                     Василь Гренджа-Донський

Верховино, мати
Нема таких долиночок
І такого гаю,
І потоків срібнозвучних,
Як то в нашім краю.

Нема таких бережечків,
Борів зелененьких,
Куди би ми так гуляли,
Як по сих, рідненьких.

Верховино, наша мати,
Нам тебе любити,
Не мож тебе позабути,
Тебе полишити.

Ви, дівчата-голубчата,
Хлопчики-соколи,
Не забудьте рідне слово,
Ніколи-ніколи!

Не забудьте рідну пісню,
Що вас мати вчила,
Доки з уст вам не забере
Студена могила.
            Василь Гренджа-Донський

Вдома
Я повернувся з того краю,
Де потерпав без рідних слів…
І от збентежено спиваю
Знайомі пахощі полів.
Переді мною Уж хлюпоче,
Ширяє птаства милий рій,
І древня річечка шепоче:
«Скажи, де був ти, сину мій?»
                       Ласло Балла

Доки буде Верховина
Треба матір для дитини,
Для пташини треба небо,
А під небом для людини
Рідний край і долю треба.
Поки сонце є і небо,
Поки є життя на світі,
Верховинцю доти треба
Рідні гори й долини рідні.
Поки звори зеленіють,
Докиє на світі мати,
Віру в бога і надію
Верховинці будуть мати.
Доки буде Верховина,
Поки є земля – Карпати,
Так, як матері дитина,
Буду щиро всім казати:
Тільки ті на світі люди
Переводу не знають,
У яких в серцях усюди
Є любов до свого краю.
                     Юрій Шип

Гір зелених я дитина
Хто навчив мене співати,
Пісні, вірші віршувати?
Не ходив я до науки,
Не до ліри мої руки.
Радість, горе, гірські схили
Цих пісень мене навчили
Й сопілонька мальована,
На всі боки цифрована.
Мене вчила Верховина,
Мила сестра-полонина.
Я пишався їх красою,
В серці біль скропив росою.
Пісне моя, сині гори,
В синіх горах – тихі бори.
Моя школа – полонина…
Гір зелених я дитина.
            Юлій Боршош-Кум’ятський

Чабанець
В полонину вирушаю
На зорі.
Там брати мене чекають,
Вівчарі.
Доглядаю там ягняток і овець,
Бо і я собі маленький
Чабанець.
То не біла хмара лине

В небесах, -
То отара кучерява
На верхах.
Дзеленьчать дзвіночки
 хором
З краю в край,
Грай, моя сопілко, з ними,
Вигравай!
               Степан Жупанин

Карпатські ріки
Де Карпати  ввись  знялися,
Там найбільша річка Тиса.

Де під горами Іршава,
В’ється стрічкою Боржава.

В Ужгород біжить  чимдуж
За Березний річка  Уж.

Де у нас найбільша гребля,
Там  шумить ріка Теребля.

Де ходили давні тури,
Там долина річки  Тур’ї.

А в Сваляві аж іскриться
Славна річка  Латориця.

Любий хлопчику, рости –
Ти сплавлятимеш плоти.

Скажуть гордо всі:
-    Це наш
Славнозвісний бокораш!
Словничок: бокораш – плотогін.   
                            Лідія Повх

Копички
Гей-гой! Ось копички –
Ось копички, мов сестрички.

На горі собі сидять,
Щось веселе гомонять.

Є у кожної копички
Із квіток рясні спіднички.

Вийшло з лісу оленя –
Смик спідничку: ням-ням-ня-а…
                            Лідія Повх

Хатко наша, хатко
Хатко наша, хатко!
Ганочок  спочатку.
А над ганком в зелен-листі
Горличок  колядка.

Хатко наша,  хатко –
Золочена  стріха!
Нашу хатку обіймають
Рученьки  горіха.

Хатко наша, хатко!
Та й поміж  снігами –
Скрип колиски, діда казка,
Співаночки мами.

Хатко наша, хатко –
Тисові пороги…
Лиш  до тебе нас виводять
Звідусіль дороги!
                     Лідія Повх

Річка Віча
Де в норі живуть  лисиці,
Де вовки гуляють в горах,
Річка Віча, річка Віча
День і ніч про щось говорить.

Пам’ятає ще опришків
І мольфарів  чаклування…
При старій маленькій хижці
Давні слухала сказання!

Поїзди –  в долину, в гори…
У годину пізню, ранню
Щось із Вічею говорять,
Звідусіль  везуть  вітання.

Ну а Віча, річка Віча –
Як же річці та й мовчати? –
Віча друзів, мабуть, кличе
В полонини гостювати:

«Приїжджайте! Ось горіхів,
Ось грибів вам і малини…
А для ніг прудких, для втіхи –
Сто стежок і небо синє».
                         Лідія Повх

Наче змійка, залізниця
Наче змійка, залізниця.
Між горами поїзд мчиться.
І вагони мчать веселі
Вниз, угору, у тунелі.

Стук-стук-стук, – від коліс.
Тук-тук-тук, – каже ліс.

Вийшла із нори лисиця –
І сховалась:  поїзд мчиться!
Тільки й бачив машиніст
Ген у лісі жовтий хвіст.

Стук-стук-стук, – від коліс.
Тук-тук-тук, – каже ліс.

А вагони поспішають,
Між собою розмовляють:
«Дов-го-но-ге   о-ле-ня-а-а
Нас по схи-лу об-га-ня-а-а!..»

Стук-стук-стук, – від коліс.
Тук-тук-тук, – каже ліс…
                    Лідія Повх

На полонині, на верхівці
На полонині, на верхівці
Кому доводилось бувати?
Пливуть хмарки внизу, як вівці,
Ще по-весняному кудлаті.
І сонце пішки йде по плаю,
Збирає роси-намистини,
На гори небо напинає,
Немов гаптовану хустину.
А під ногами - трави, квіти,
Цимбалять весело потоки.
- Гей, гей! - озвалися трембіти
На всі чотири боки,
Де маю друзів скрізь багато
І всіх у гості кличу нині.
Живу з ріднею у Карпатах,
На кучерявій Верховині!
                           Володимир Ладижець

Гуцулик
Я - малий собі гуцулик
Із гірського Ясіня.
Мабуть, ви про мене чули,
Бо співаю я щодня:
- Гей, гей,
Дана, дана,
Верховино
Мальована!
У вбрані барвистім - квіті
-Ти найкраща нам у світі!
Хай дзвенять твої потоки,
Хай дуби гудуть високі,
Зеленіють гори й доли,
Хай добром буяє поле
Й пісня рветься в висоту...
Хай-бо швидше я росту!
                        Володимир Ладижець

Нарциси
Йшли стрункі, прямі, мов списи,
Понад Тисою нарциси, –
Весняного сонця цвіт,
Золотисто-білий світ.
Задивилися нарциси
У прозорі води Тиси.
І зостались на віки
Біля дзеркала-ріки.
І тепер по всім Затиссі
Линуть пахощі нарцисів.
А долину білу тут
Вже Нарцисовою звуть
                      Степан Жупанин