Вірші про природу

nature

Природа

Буду я природі другом
Йтиму садом, полем, а чи лугом,
Буду я природі вірним другом.
Не столочу навіть і трави,
Я скажу їй: – Зеленій, живи!
Коли лісом буду я іти,
Теж посію зерна доброти.
Побажаю дереву і пташці,
Щоб віки жили у мирі й щасті.
                             Степан Жупанин

Мелодії природи
У світлому храмі природи
Музика вічно живе.
Скликає вона в хороводи,
Вивчати співанки зове.
Цю музику грає повсюди
Звучний великий оркестр,
Який ні на мить не змовкає
В просторах землі та небес.
Мій друже, ходімо із дому
Слухати в плині струмка
Мелодію трохи знайому,
Яка вона чиста, дзвінка!
В природі мелодії, друже,
Творять пташки та вітри…
Їх серцем сприйми не байдуже
І музику власну створи!
                   Степан Жупанин

ЛІЩИНА
– Ліщино кучерява,
Чому стоїш ти скраю?
– Тому, що я діброву
Ось тут розпочинаю.
Як маю сто горішків,
З них буде сто ліщинок,
До царства лісового
Аж сто дзвінких стежинок.
Іще одне не знаєш
Ти, Хлопчику цікавий:
Мене садила білка –
Горіх сховала в трави,
Його в обійми теплі
Взяла землиця-мати,
А веснонька пригріла –
І стала я зростати.
                       Степан Жупанин

КОРІННЯ ТИСА
Лісничий показував нині
На прадіда лісу – тиса.
Давно на стрімкій Верховині
Цей велетень-тис поселився.
У нього шершаве коріння,
Мов жилаві руки робочі,
Пронизує грунт і каміння,
Нуртує щодня і щоночі.
Напоює соками стовбур,
І віття, і крону-корону.
Воно має вдачу хоробру,
А силу могутню, незборну.
Як глибше у землю сягає, –
Пружнішає стовбур і віття,
А тис у Карпатах зростає,
Живе не роки, а століття.
                      Степан  Жупанин

Лісолюби
Гаснуть зорі світанкові,
Голубіють шпилі гір.
А в діброві лине гомін,
Стукотить лункий топір.

Лісолюби прочищають
Чагарник, густий сосняк,
А на лисім схилі садять
Гай дубовий, молодняк.

З-за Говерли сонце встало,
Нитки променів пряде.
Поспішає, червоніє,
Бо відстало від людей.
                  Степан Жупанин

Лісник
Важка його щоденна путь,
Трава у горах  неприм’ята.
Його на запах впізнають
Вовки, ведмеді, лисенята.

Він знає потайні стежки,
Йому відомі дальні нори.
Сліди, кущі і моріжки
Із ним таємно щось говорять.

Стрічає  сонце з полонин.
І п’є з цілющої криниці.
І на полянах між вершин
Збирає запашні суниці.

Як залягає в горах сніг,
Нема що їсти звіру, птиці,
Він лагодить поживи міх,
Кидає сіно в годівниці.

А якось з лісу оленя
Приніс  кульгаве, геть пропаще,
І лікував його щодня,
І випустив ізнов у хащі.

Хороший дядечко лісник!
Самі його тут носять ноги
І ліс до нього так вже звик!
Ліс усміхається до нього!
                      Лідія Повх

Метелик
Ще був дітвак я… млакою
За ріг, за оборіг
З вербовою гіллякою
Я вслід за ним побіг.
Над луками росистими,
Над килимами нив
Крилечками барвистими
Манив мене, манив.
Хотілося безсилого
Тримати у руці.
Кортіло ніжність крил його
Відчути на щоці.
Аж ось і затріпалися
Крилечка між гілок,
Та, ой-йой, поламалися,
Обсипався пилок.
Упали барви зоряні
В обійми трав і нив.
Лежав метелик скорений
І більше – не манив.
Хоч я тримав безсилого
Метелика в руці,
Відчув не ніжність крил його,
А сльози на щоці.
            Юрій Шкробинець

Наші птахи
На кущиках брусниці
Виспівують синиці.

А ластівки веселі
Облюбували скелі.

Шишкарики – ялини
Розгойдують кінці.

Ген у кущі шипшини
Цвіркочуть горобці.

А сови серед ночі –
Пугу-пугу-пугу…

Сім’я лелек клекоче
На райдугу-дугу.

Співає сонцю жайвір.
І одуд у полях:
- Вкраїнонько врожайна,
Я тут, я тут – твій птах!

Зозулька все рахує,
Ще скільки нам рости.
Ключ журавлів мандрує
В заобрійні світи.

Маленький соловейко,
Наш дорогий співак,
Виспівує про край наш:
-Тьох-тьох, трі-ліль!..  – отак.
                            Лідія Повх

Комбайнер і пташенята
В полі колосяться колоски-русявці,
Кличуть комбайнера: – На жнива, до праці!

Батька і Оленку за кермом комбайна
Привітала нива золота, врожайна.

Враз гніздо в колоссі комбайнер помітив,
А у нім – дрібненькі перепілки діти.

Зупинив комбайна – діток не поранив.
Хай ростуть, співають, линуть над полями.

– Добрий ти у мене! – мовила Оленка.
Татусеву руку горне до серденька.

Шелестять ласкаво колоски-стодзвонці,
Мов спасибі кажуть батькові і доньці.
                              Степан Жупанин

Дві стежини
Попри кущики малини,
Через моху килимок
Бігли-бігли дві стежини
Та й забігли на ставок.

На ставочку в холодочку
Попетляли бережком,
В найтихішому куточку
Стріли жабку під листком.

Далі вибігли з долини
На вершину, на гору.
Там вітали кущ калини,
Заглядали у нору.

У ліску зустріли білку,
Показали, де горіх…
І було в них справ ще стільки –
І своїх, і не своїх, –

Що коли дійшли до хати,
Де птахи ведуть пісень,
Тихо вклалися дрімати:
Натомилися за день.
                     Лідія Повх

Реп’ях
На колючому кущі жив собі реп’ях. Ріс-ріс і виріс — з колючками-ручками, схожий на їжачка.
Пробігав пес.
— Ура!– сказав реп’ях і зачепився за собачий хвіст.
Собака прибіг до господаря.
— Де ти так забруднився?–  господар зняв із собачого хвоста реп’ях і викинув подалі.
— Ось де я буду жити!  — реп’ях  від радості пив-пив-пив водичку й почав проростати.
Так у траві з’явився колючий кущ, на ньому наросло багато реп’яшків.
А потім біг собака.
І все почалося спочатку.

Скільки разів сходить сонце
Вийшов  баранчик на гору пастись. І побачив, як  вогняна куля викочується з-за лісу. Це сходило сонце.
— Бе-е... — здивувався баранчик.
Куля викотилась  і усміхнулась.   
Баранчик  зайшов за гору. Підняв голову — що це? Вогняна куля вдруге викочується з-за берега!
— Бе-е... —  здивувався баранчик.
І куля знову всміхнулась.
Баранчик  став  пастися, спустився вниз. Поглянув  — а куля втретє сходить!   
Он воно як буває у горах!

Різний сніг
Ішов сніг. Старий пес сидів у  будці й ліниво спостерігав за сніжинками.
„Навіщо цей сніг? – позіхнув. – Тільки холод від нього. Ще  болячки  — кашель, нежить...”
А цуценя аж стрибало від радості й ловило сніжинки ротом.  
—Гав! Гав!
Раділо цуценя снігові, раділо зимі.
От яким різним був сніг для старого пса і цуценяти!

Як цуценя сніжинки ловило
Жило собі веселе цуценятко.
Прийшла зима, пішов сніг.
„Які гарні зірочки падають з неба! Ось наловлю їх і понесу старому псові у будку.”
Та й почало ловити сніжинки червоним язичком. Зловить — і  нема. Зловить — і знову нічого!
Дивується цуценя: куди це зникають сніжинки?
А все тому, що в цуценяти навіть узимку язичок  ду-у-уже теплий.

Вовча напасть (А. Дурунда)