Вірші про працю

pracya

Вірші про працю

Оленчині вишивки
А Оленка в нас рукодільниця,
Хвалять всі її, хоч мала.
Скатерть вишила, блузку вишила,
Мамі лагідно подала.

Мама тішиться, тато тішиться,
Бо світлиця в нас, як весна,
Усміхається в ніжних вишивках,
Вся заквітчана і ясна.

А на вишивках, мов на вишеньках,
Спілі ягоди, хоч збирай!
А на вишивках розливається
Світлорайдужний барвограй.

І проміниться та ще й міниться
Скрізь на вишивках дивосвіт,
Бо залишився на цих вишивках
Рук Оленчиних теплий слід.
                             Степан  Жупанин

Золоті колосочки
У ясні погожі дні
Ми збираєм на стерні
Колосочки золотисті,
Колосочки променисті.

Ми складаєм їх у сніп,
З колосочків буде хліб,
З колосочків знов пшениця
На ланах заколоситься.
                        Степан Жупанин

Ізянські лозарі
Ой у горах у Карпатах
незвичайне є село.
Здавна славу, щоб ви знали,
Це село собі сплело.

Як сплело?
Отак сплело!
Незвичайне це село!

Тут від діда до онука
з роду в рід іде наука:
як з вербових гілочок
скласти кошик-грибничок.

От село!
Давним-давно
зветься Ізою воно.

І не тільки у Карпатах
знають кошики майстрів,
лине слава і за морем
про ізянських лозарів.

От лоза!
Оце лоза.
Іза лози наріза!

Ми були в селі отому,
І знайомий наш, Іван,
запросивши нас додому,
посадив нас на диван.

От Іван!
Оце Іван!
Був з лози отой диван!

Із лози і стіл, і крісло,
скринька, ваза і стілець!
На дива ці надивившись,
ми сказали під кінець:

— Захотіло б це село —
ложку
навіть би
сплело!
Галина Малик
Хліб починається  

Мов дітки зріднені, зернини,
Мов краплі сонця в колоскові,
Хліб починається з людини,
Хліб починається з любові.

Зернини колос нахиляють
Ваги взялися, барви, моці.
І так нас тужно виглядають,
Що в кожної сльозини в оці.

І як не злився вітер дужий,
Не впало зернятко додолу…
Воно по нас, по людях, тужить,
Аби довірити нам долю.

Чекають вірно нас зернини
У ріднім домі-колоскові.
Хліб починається з людини,
Хліб починається з любові.

А в когось бублик ненароком
Упав на тротуар під ноги.
Обходили той бублик боком,
Не підняли чомусь тривоги.

На хліб черствий хтось нарікає,
Хоч, може, сам черствий душею.
Дешевий хліб? Ціни немає
Йому, як сонцю над землею!

Вдивляючись у день грядущий,
Синам недаром каже мати:
– Хто не цінує хліб насущний,
Людей не вміє шанувати.

Ні, не з погожої години
Та ще під спів пташок в діброві –
Хліб починається з людини,
Хліб починається з любові.
            Василь Вовчок

Ваза

Павлик робить вази гарні.
Як? На крузі на гончарнім.
Ось танцює глина в крузі, –
пальці хлопця у напрузі,
бо таку формують вазу,
що здивує всіх одразу.
Ваза в полум’ї палала –
і дзвінка, і світла стала.
Павлик вазу відшліфує,
Любій мамі подарує.
        Степан Жупанин

 
Ходімо в поле, сину
Ходім весною в поле,
Любий сину,
Пшеничну, житню –
Будь-яку стеблину
Земля леліє,
Тепла, щедра, юна.
Ходімо влітку в поле,
Любий сину,
Там хліб живе
У буйному колоссі.
Тужавіють, повнішають
Зернини:
Краси такої ти не бачив досі.
Там хліб живе
В зелено-свіжих рунах.
Ходімо в поле
В гожі дні та в сльоту
Трудитися, мій сину,
На землі,
Щоб ти пізнав,
Якої праці  й поту
Хліб коштує
На ниві
Й на столі.
Степан  Жупанин

Ткала мама покрівчики

Ткала мама покрівчики –
Ми допомагали:
Нарізали ганчірочки,
У клубки мотали.

Мама обрус вишивала –
Ми допомагали:
Ниточки їй  підбирали,
Пісеньок  співали.

 Мама й  хвильки не спочила,
Лад давала дому…
І до того ж нас навчила
Усьому-усьому!
Лідія Повх

Руки столяра

Вмілі руки
Має столяр Гнат,
Змалку
До труда вони приучені.
У цеху
Дзвенить його верстат,
В’ються стружки білі,
Наче кучері.
Руки ці робочі,
Шкарубкі
Змайстрували не одну
Колиску,
Світлі меблі,
Гляньте, он які!
І паркет
У золотому блиску.
Руки ці
На втіху нам усім
Трудяться,
А дниною погожою
Крізь широкі вікна
В чистий дім
Сонечко
До нас вони запрошують.
Степан Жупанин

Братове шосе

В село сусіднє навпростець
Шосе брат Вася прокладає,
Він кожен камінь-камінець
В руці засмаглій зігріває,
Втрамбовує його в пісок,
В рядочки заганяє рівні.
Стукоче спритний молоток,
Жарини-іскри сіє в ріні.
Від них теплішає земля,
Від них світлішає навколо.
І виграє шосе здаля
В ранкових росах веселково.
Прямує братове шосе
Вперед поміж сади і ниви…
Немов на крилах, понесе
Сусідів-земляків щасливих.
Степан  Жупанин
 
 
ПРО МАЙСТРА ІВАНКА
Народна казка
Казка починається з царя, котрий собі вигадав, аби змайструвати з одної дошки дванадцять стільців, а тринадцятий зверх того. А та дошка не має бути більша, як три метри. Дає три вози золота тому, хто би це зробив. Але Хто візьметься за діло і не зробить - відповідає головою.
Приходили майстри з цілого світу. Жодному не вдало¬ся цареві догодити, і всі заплатили своєю головою.
Раз дочувся про то цар із другої держави. Він захотів відвезти собі три вози золота. І взявся змайструвати такі стільці.
- Добре, добре, - каже йому цар. - Хочеш, то роби. Але знай, що й ти відповідаєш своєю головою. Стільки грошей у тебе нема, аби міг оплатити свою голову.
Чужий цар пристав на все. Мав часу один рік. За цей рік він наробив усяких стільців, але з одної дошки не змай¬стрував жодного.
Йому не зняли голови, лише засудили на вічну тем¬ницю. А як треба було йти в темницю, чужий цар за себе заложив дочку.
І так сидить дівчина в темниці.
А в той час у одного бідного чоловіка підростав хлоп¬чина, що мав уже чотирнадцять років. Іванко був тямущий. Чує межи народом, що десь є такий цар, якому треба би зробити із одної дошки дванадцять стільців, а тринадця¬тий зверх того.
Почав проситися у батька:
-    Я, няньку, йду в світ!
-    Та як ти, Іванку, пустишся у світ, коли в тебе нема грошей? - питає його батько. - А я тобі не можу дати й крейцара. Будеш голоден у дорозі.
-    Нічого, няньку, я щось зароблю.
Хлопець зібрався і пішов. Подорожує пішки, бо тоді ні¬яких машин не було. Ішов за два й півроку і аж так дібрав¬ся до третьої держави, до того царя, котрий хотів мати із одної дошки тринадцять стільців.
Зайшов Іванко до царя, красно привітався. І цар його питає:
–    Що нового скажеш, хлопче?
– Я нового не маю нічого. Лише чув межи народом, що вам треба би із одної дошки дванадцять стільців, а тринадцятий зверх того.
–    Та мені би треба, – відповідає цар. – Але чи ти зро¬биш? Як зробиш – дістанеш три вози золота, а не зробиш – відповідаєш головою! Чи пристаєш на то?
Хлопець відповів:
–    Усе буде в порядку. Я стільці вам зроблю, а голову не дам... Та слухайте сюди, пресвітлий царю. Коли хочете мати такого стільця, як собі загадали, принесіть мені явора, що пробився із землі тоді, коли ви народилися.
Цар задумався. І питає всіх старих людей, чи не пам'ятають такий явір. Знайшовся один дідо, що мав двіс¬ті і п'ятдесят років. Він показав цареві таке дерево. Цар дав явора зрубати, повезти на тартак і там порізати на дошки. Але звідти наказав привезти лише одну дошку. І каже цар Іванові:
      – Най тобі ще раз розтолкую, аби не помилився: то мають бути такі стільці, аби розтягалися і знову стягалися, як гармонійка.
      – Не приказуйте мені, бо я знаю, що маю робити! - відповів Іванко.
І цар його замкнув у майстерні, дав час - один рік.
Іванко став робити. Скоро вчинив для царя стілець - тридцятисантиметрову палицю, а на неї вкрутив шість гвинтів. Раз цареві не казав нічого. Палицю припер у закутку, аби там стояла, та й майструє усякі стільці, що лише є на світі, бо часу має майже цілий рік.
А одного разу чує Іванко красний голос: дівчина співає прекрасні співанки. І вже не терпиться йому – хоче знати, хто ото співає. Взяв долото, клепач і пролупує стіну. Пробив тонку, як струна, щілинку. З того боку підходить до нього на ту струночку така красна дівчина, якої ще ніколи не бачив. Іванко питає:
    – Що ти, дівчино, там робиш?
   – Я сиджу в темниці.
    – Що ти поганого вчинила?
    – Нічого не вчинила. То завинив мій нянько: хотів по¬казати тутешньому цареві, що з одної дошки зробить йому тринадцять стільців, бо спокусився на три вози золота, але не міг зробити. Цар дав його до вічної темниці, а він замість себе заложив мене...
Минув один рік, і цар заходить у майстерню. Останній день не дав хлопцеві їсти – думав, що й так той утратить голову.
    – Ну, Іванку, як мої стільці?
    – Ви, пресвітлий царю, хочете стільці, а їсти сьогодні мені ще не дали.
Цар різко повернувся і наказав слугам, аби принесли їжу. Хлопець добре наївся, помалу собі встав і подає ца¬реві тридцятисантиметрову палицю:
    – Тут маєте стільці.
Цар здивувався і сердито каже:
    – Та ти такі стільці наробив? Знай, ти - коротший на голову!
Тоді Іванко взяв із рук царя оту палицю, розкрутив гвинти – а з палиці розтятися, як гармонійка, дванадцять стільців і тринадцятий зверх того.
Цар дуже зрадів, узяв Іванка попід руку і повів у палац.
–    Ну, Йванку, що хочеш – чи три вози золота, чи, може, моє царство?
–    Не треба мені золота, ані вашого маєтку, лише дай¬те мені те, що сидить у мурі.
–    Ей, що тобі з того? Ліпше узяти аж три вози золота.
–    Не хочу нічого, лише те, що в мурі!
І цар випустив дівчину. Вона пішла з Іваном у свою державу. Там побралися та щасливо живуть і донині, як не повмирали.

Замозолена копійка
Народна казка
У якомусь селі жив собі коваль, а в нього був один син. Він нічого не робив, бо в коваля був слуга-молотобоєць, який йому допомагав у всьо¬му. Син росте, вже й дванадцять років минуло йому, а до роботи не береться, і не змушують його. Не раз батькові приходила в голову думка, що вже час сина привчати до роботи, бо дорослий. Про це він і жінці своїй нагадував. Але вона все говорила:
–    Ще встигне наробитися, най іще підросте.
Раз батько не втерпів і своїй жінці каже:
–    До яких пір будемо сина годувати? Най береться до роботи, бо якщо ні, то весь свій маєток передам на слугу-молотобійця, бо той чесно трудиться у нас уже не один
рік.
Жінка каже:
–    Ні, не так зробимо. Я його пожену, най іде сам гроші заробляти.
Потім крадькома, щоб її чоловік не знав, вийняла з гаманця два карбованці, дала синові й каже:
–    Вечором принесеш батькові ці гроші і скажеш, що ти їх заробив.
Син пішов ранком у місто, прогуляв цілий день, а ве¬чором приходить додому і каже батькові:
– Я сьогодні заробив два карбованці, - і показує гроші.
       – Ану, синку, давай сюди, які ото гроші? - Узяв, поди¬вився і кинув їх в огонь.
Гроші згоріли, а хлопець і з місця не рушився. Йому не жаль було за ними, бо не заробив їх.
Син пішов до матері і почав говорити, що батько ті два карбованці кинув у вогонь. А мати тоді каже:
–    Синку, тут не фіґлі, іди і своїм трудом зароби гроші, бо отець, видно, знає, що то були не твої гроші.
Хлопець зрозумів, що так діло не пройде, зібрався і пішов у місто. Скрізь шукав роботи, але ніхто його не при¬ймав. Ледве перед обідом якось найнявся вантажити міш¬ки з зерном, потім пиляв дрова, колов, трудився без пере¬починку. Через деякий час уже й мозолі з'явилися на ру-ках. Під вечір з великою бідою заробив шість карбованців самими копійками. Приходить додому, дає батькові і каже:
–    Няньку, я заробив гроші.
Батько взяв їх і знову шпурнув у вогонь. Хлопець ки¬нувся до вогню і почав хапати звідти копійки. Батько ди¬виться і каже:
      – Синку, не хапай. Тепер я бачу, що ти їх заробив. Але вповіж мені, чому ти не хапав паперові гроші, коли я в перший раз кинув у вогонь?
      –Я з мамою хотів вас обманути, але не вдалося. І мені за тими грішми не жаль було, бо я їх не заробив. А тепер знаю, як важко дістається замозолена своїм тру¬дом копійка.


Виноград з Карпат

Посадили виноград я і брат.
Виноград ми обкопали
І частенько поливали.
Виноград наш буйно зріс,
Наче ліс.
Доглядали виноград я і брат.
Пагони пускав угору –
Ми поставили підпору.
Буревій не рве лозу
У грозу.
Дозріває вже підряд виноград.
Ясне сонце в горах сяє,
Грона соком наливає.
І збираєм виноград
Я і брат.
А найкращий виноград –
Для малят.
Ви, малята, підростайте,
До нас в гості завітайте.
А тепер вам шлем з Карпат
Виноград.
Степан  Жупанин


 
Чабанець

В полонину вирушаю
На зорі.
Там брати мене чекають,
Вівчарі.
Доглядаю там ягняток
І овець,
Бо і я собі маленький
Чабанець.
То не біла хмара лине
В небесах –
То отара кучерява
На верхах.
Дзеленчать дзвіночки хором
З краю в край,
Грай, моя сопілко, з ними,
Вигравай!
Степан  Жупанин
Вила

Хоч вила і рогаті,
Та не боюсь я їх.
У лузі склав із татом
Високий, пишний стіг.
Ці вила сильний мають,
Легенький держачок.
В роботі не вгавають,
Погляньте: мій стіжок!
Степан  Жупанин

Стрижка овець

У кошарі верховинській
На Говерлі, на горі,
Голярами раптом стали
Учорашні вівчарі.
Дні минають, а роботі
Ще не бачиться кінець.
На паслі у полонині
Влітку тисячі овець.
У голярні чути зрана
Із-під ножиць: вжик та вжик…
Тут стрижуть овечок спритно
І не лине стогін, крик.
Лиш одна тремтить ягничка,
Заховалась під кущем:
– Як без шубки буду жити
Я під снігом і дощем?
Не журись, мала ягничко, –
Каже добрий чоловік, –
Шубка в тебе ще тоненька,
Будем стригти через рік.
Пострижем, за літо знову
Шуба виросте нова.
Не журись, мала ягничко,
Будь здорова, будь жива!
Степан Жупанин
Вівчарський вогник

Спить отара
Й гори сині
Сплять у сяйві місяця.
Гляньте: вогник
На вершині
Миготливо світиться.
Вовк із лісу
Не виходить,
Бо вогню жахається,
Між кущів
Сердито бродить,
Скоса оглядається.
Стереже
Отару вогник
Цілу ніч не спатиме,
Поки сонечко
На зміну
Зійде над Карпатами.
Степан  Жупанин
 Світло

Темінь тікає
У хащі, у звори.
Райдужне світло
В моєму селі.
Місяць у небі
Засвічує зорі, –
Електрик запалює
Їх на землі.
Степан Жупанин

Листоноша

Кожен дім в селі на мене жде,
Завжди я в дорозі до людей.
І щодня несу до їх воріт
У поштовій сумці білий світ.
Із близьких, з віддалених країв
Я несу листи для земляків,
Вісті втішні, часом і сумні, –
Люди їх довірили мені.
… Під лісом живе бабуся,
Доземно старенькій вклонюся.
Життя не зазнала легкого, –
Немає поблизу нікого.
В очах її бачу скорботу:
Сини не вернулися з фронту.
І чим помогти їй тільки?
Як хвора, приношу їй ліки,
Втішаю згорьовану душу.
І піч розтопляю я у стужу,
А ще нарубаю і дров я…
Така в мене вдача і доля:
Добро нести людям з листами,
Щоб рідними всі ми стали.
Степан Жупанин

Чабанова сестричка

Як розплющив ранок очі ясносині,
Вівці знову розбрелися в полонині.
На вершину йде стежиною Оленка,
На світанку розбудила її ненька.
Поспішає, чабану несе сніданок,
Всім зустрічним радо каже: –  Добрий ранок!
А чабан їй на трембіті лунко грає,
Ще в долині він сестричку помічає.
Повернулася Оленка з полонини,
Принесла додому бринзи і малини.
– Де ти, доню, забарилась літнім ранком?
– Пригощайтеся, будь ласка, люба мамко!
 Степан Жупанин
 
Сім вітрів

Сім вітрів, як сім братів,
На світанку я зустрів.
Перший вітер був у кузні,
Взяв на крила звуки дружні:
– Дзень-тук-дзень! Дзень-дзень! –
Розбудив навколо день.

Другий вітер на комбайні,
Що косив лани врожайні,
Віяв зерна золотисті,
Від полови їх очистив.

Третій вітер у пекарні
Пахощі зібрав нам гарні,
По селу розносив їх,
Апетит збудив у всіх.

Гостював четвертий вранці
В овочевій нашій ланці.
Добрі вісті про врожай
Лунко ніс він з краю в край.

П’ятий вітер з ферми линув,
Дзвін бідонів ніс в долину,
Ніс у кожен дім, квартиру
Запах молока і сиру.

Шостий вітер – світанковий,
Завітав у сад фруктовий.
Ароматом яблук, слив
Він людей розвеселив.

Сьомий вітер в ораницю
Сіяв сонячну пшеницю.
І всім людям працьовитим
Побажав у щасті жити.
Степан Жупанин

Криниця

Край стежки, у полі
В рясну косовицю
Я викопав людям
Глибоку криницю.
Зове перехожих:
– Спиніться в путі!
Такої води
Не пили у житті.
Прозора та чиста,
Як небо, ясна,
Ще й квітами, травами
Пахне вона.
В ній райдуга стрічки
Свої умивала
І навіть, повірте,
Гарнішою стала.
Сюди прилітали
Ще й диво-жар-птиці,
Пили, смакували
Водицю з криниці.
Несли косарі
На луги її вранці,
Пили комбайнери,
Натомлені в праці.
В людей веселіють,
Яснішають лиця,
Їм силу бадьору
Вернула криниця.
Степан Жупанин
 

 
 
Літо взимку

Біля школи
Дід Мороз ходив
І питав:
– Це що за диво з див?
Між снігами білими
Під склом
Справжнє літо
Буйно зацвіло.
Помідори спіють,
Огірки,
І горох розвішує
Стручки.
Ось гвоздики червоніють,
Ружі,
І ніскільки не бояться
Стужі.
Літо це
Відкіль серед зими?
А юннати:
–  Хазяї тут – ми!..
Все зробили,
Щоб під синім склом
Цілу зиму літечко жило.
Степан Жупанин

Сліди на снігу

З лілового пруття ожини
Повисли перлини-сніжини.
Чорніють навколо сліди.
Це хто тут раненько ходив?
То олень, то красень прудкий
Померзлі збирав ягідки.
А хто ж то покликав оленя?
Мала лісівничка Олена.
В ріжок загукала в діброві:
– Гей, гоя-а! Сніданки готові!
Отави смачної ще й солі
У яслах для звірів доволі.
Гей, гоя-а-а!
Степан  Жупанин
 
Солодка гостина

Ми зростили полуниці,
Всі такі рум’янолиці!
З них ми маємо, нівроку,
Аж чотири відра соку.
В полі виріс наш гарбуз,
Та такий, що в землю вгруз.
Доглядали в полі диню –
Гарбузову господиню.
Та таку, неначе бочка,
Біля неї й динька-дочка,
Коло школи маєм сад,
А за садом – виноград.
А плоди такі чудові,
Запашні, смачні, медові!
Як врожай ми позбирали, –
Всіх дітей почастували.
Запитав малий Володька:
–  Чом гостина ця солодка?
– А тому, хлопчино милий,
Що самі усе зробили.
Степан Жупанин

Скрип-скрип, стамески!

Скрип-скрип, стамески!
Скрип-скрип, калені!
Стружки-смужки - і виходять
Тарелі різьблені.

Гуп-гуп, обуше!
Гуп-гуп - ізрана.
Під той гупіт вища й вища
Церква дерев’яна.

Цюк-цюк, сокиро!
Цюк-цюк, весела!
Під той цюкіт виростають
Верховинські села.
Лідія Повх