Життя дітей

dity

Вірші про життя дітей

Чабанова сестричка
Як розплющив ранок очі ясносині,
Вівці знову розбрелися в полонині.

На вершину йде стежиною Оленка,
На світанку розбудила її ненька.

Поспішає, чабану несе сніданок,
Всім зустрічним радо каже:
                              –  Добрий ранок!

А чабан їй на трембіті лунко грає,
Ще в долині він сестричку помічає.

Повернулася Оленка з полонини,
Принесла додому бринзи і малини.

– Де ти, доню, забарилась літнім ранком?
– Пригощайтеся, будь ласка, люба мамко!
                                      Степан  Жупанин

На високій полонині
Я – весела Василинка,
Дівчинка звичайна,
Я співаю коломийку:
«Ой, дана! Гей, дана!»

А живу в селі Щасливе,
В ріднім Закарпатті.
Є такі, як я, малята
В кожній-кожній хаті.

Як гукну з гори в долину, –
Прибіжить Маланка,
Юра, Павлик і Тетянка,
Олечка-веснянка.

В полонину підем разом,
Де пасуться вівці.
Татко мій чабан там гарно
Грає на сопілці.

В білому халаті мама,
Бо вона – доярка.
Молоко в бідонах біле,
Наче літня хмарка.

Допоможем загнати
Всіх ягнят в кошару.

А овечок неслухняних
За ніжки тримаєм,
Поки мама не подоїть, –
З рук не випускаєм…

Біля ватри відпочили.
Їли бринзи й каші.
Потім в танці закружляли
Черевички наш.

Коломийку-верховинку
Заспіваєм дружно.
На високій полонині
Гарно нам, не тужно.

З нами вільно тут гуляє
Тепловій-вітрисько.
На високій полонині
Нам до сонця близько
                      Степан Жупанин

Боягузь
Я вночі всього боюсь,
бо живе десь
БОЯГУЗЬ!

Тільки я лягаю спати,
починає він зітхати,
під вікном скрадатись нишком,
шарудіти чимсь під ліжком.

То дверима —
рип-рип,
то у шафі —
скрип-скрип!

Я під ковдрою лежу.
Я від страху весь дрижу.
Дріб зубами вибиваю:
Боягузя уявляю.
І не можу ні на мить
хоч який він, уявить!

Та нарешті я підвівся,
в шафі все передивився,
перевірив чобіток,
озирнувся у куток...

А в кутку сидить,
дивлюсь — БО-Я-ГУЗЬ!

Він устав,
хвіст підняв
і сказав тихенько:
— Н-ннняв!
        Галина Малик

Дивний звір
У хаті в нас
з недавніх пір
завівся дуже дивний звір.

Живе собі і геть не йде.
Зовуть його
— НЕ-ЗНАЮ-ДЕ.

Учора, тільки я заснув, —
мої штанці він проковтнув!
Та що там ті одні штанці!
А кольорові олівці?
А мій новесенький блокнот?
А синій зошит мій для нот?
Хустинок — п'ять,
шкарпеток — шість!

Він і мене вже скоро з'їсть!

Цукерки я йому носив!
— Облиш мене! — його просив.

Усе дарма!
Усе дарма!
Прокинусь —
знов чогось нема!

— Ні, з мене досить! —
Я сказав
і за речами стежить став.

В шухляду клав я олівці
і вішав на стілець штанці.
Шкарпетки в шафу я ховав,
а зошит на полицю клав.
Безладдя звів я нанівець —
і звірові настав кінець!
                    Галина Малик

Ватра над Ужем
І гостям, і нам в поході
Весело й цікаво дуже.
Ми ніколи не забудем
Ватру  над весняним Ужем.
Там картоплі у лушпайках
Напечем собі на кряжі,
І смакуєм, і жартуєм,
Бо носи чорніють в сажі.
Наша пісня стоголоса
Дзвінко лине серед ночі.
В ніч таку ніхто заснути
Вже не може і не хоче.
Тут усі співають хором,
Потім хтось виводить соло,
Інші плещуть у долоні,
Аж луна іде навколо.
Кличе ватра – внучка сонця –
Всіх дітей у коло дружби.
І ніхто побіля неї
Не сумує та й не тужить.
Ніч холодна понад Ужем,
Та ніхто не нарікає…
Це весняна ватра дружби
Нас донині зігріває.
                   Степан Жупанин

Попливи, віночку!
Ми з барвистих квітів виплели вінок.
На лужку зарічнім повели танок.
Цок-цок, черевички, цок-цок, черевички,
Повели танок!
Попливи, віночку, у далекий край,
Всіх у світі друзів щиро привітай!
Гей, гей, дана, дана,
Гей, гей, дана, дана,
Друзів привітай!
Про життя весняне в рідній стороні
Понеси, віночку, сонячні пісні
Гей, гей, дана, дана,
Гей, гей, дана, дана,
Сонячні пісні!
                 Степан Жупанин

Мелодії природи
У світлому храмі природи
Музика вічно живе.
Скликає вона в хороводи,
Вивчати співанки зове.
Цю музику грає повсюди
Звучний великий оркестр,
Який ні на мить не змовкає
В просторах землі та небес.
Мій друже, ходімо із дому
Слухати в плині струмка
Мелодію трохи знайому,
Яка вона чиста, дзвінка!
В природі мелодії, друже,
Творять пташки та вітри…
Їх серцем сприйми не байдуже
І музику власну створи!
                  Степан Жупанин

Мамині руки
Підняли мене з колиски
Ніжні руки мами,
Берегли від горя-лиха
Днями і ночами.

Вчили на землі стояти
І ходити вчили,
А коли бувало важко –
Додавали сили.

Працьовиті та невтомні,
Ласкою зігріті,
Руки мамині для мене
Найсвятіші в світі.
               Степан  Жупанин

Чабанова сестричка
Як розплющив ранок очі ясносині,
Вівці знову розбрелися в полонині.
На вершину йде стежиною Оленка,
На світанку розбудила її ненька.
Поспішає, чабану несе сніданок,
Всім зустрічним радо каже: –  добрий ранок!
А чабан їй на трембіті лунко грає,
Ще в долині він сестричку помічає.
Повернулася Оленка з полонини,
Принесла додому бринзи і малини.
– Де ти, доню, забарилась літнім ранком?
– Пригощайтеся, будь ласка, люба мамко!
                           Степан  Жупанин

Оленчині вишивки
А Оленка в нас рукодільниця,
Хвалять всі її, хоч мала.
Скатерть вишила, блузку вишила,
Мамі лагідно подала.

Мама тішиться, тато тішиться,
Бо світлиця в нас, як весна,
Усміхається в ніжних вишивках,
Вся заквітчана і ясна.

А на вишивках, мов на вишеньках,
Спілі ягоди, хоч збирай!
А на вишивках розливається
Світлорайдужний барвограй.

І проміниться та ще й міниться
Скрізь на вишивках дивосвіт,
Бо залишився на цих вишивках
Рук Оленчиних теплий слід.
                       Степан  Жупанин
 
БУДУ Я ПРИРОДІ ДРУГОМ
Йтиму садом, полем, а чи лугом,
Буду я природі вірним другом.
Не столочу навіть і трави,
Я скажу їй: – зеленій, живи!
Коли лісом буду я іти,
Теж посію зерна доброти.
Побажаю дереву і пташці,
Щоб віки жили у мирі й щасті.
                       Степан Жупанин

ЩЕДРІВКА
Я несу щедрівочку у будинки,
Сію-вію житечко із торбинки.
Сію-вію зернята – зоренята.
Хай добром проміниться кожна хата!
Як моя торбиночка порожніє –
То навколо радістю світ повніє.
                       Степан Жупанин

ЛІТО ВЗИМКУ
Біля школи
Дід Мороз ходив
І питав:
– Це що за диво з див?
Між снігами білими
Під склом
Справжнє літо
Буйно зацвіло.
Помідори спіють,
Огірки,
І горох розвішує
Стручки.
Ось гвоздики червоніють,
Ружі,
І ніскільки не бояться
Стужі.
Літо це
Відкіль серед зими?
А юннати:
–  Хазяї тут – ми!..
Все зробили,
Щоб під синім склом
Цілу зиму літечко жило.
                      Степан Жупанин

НАТАЛЧИНА ПРИГОДА
Ох, невесело Наталці:
Рукавички загубила.
Може, десь лежать у балці –
Сніжки там з дітьми ліпила.
Ох, невесело Наталці:
Не знайшлись вони, пухнасті.
Йде додому – мерзнуть пальці.
Хто поможе у нещасті?
Стрів її на стежці Вова,
Дівчину хлопчині жалко.
Рукавички зняв і мовив:
–  Ось мої… погрійсь, Наталко!
                            Степан Жупанин

СЛІДИ НА СНІГУ
З лілового пруття ожини
Повисли перлини-сніжини.
Чорніють навколо сліди.
Це хто тут раненько ходив?
То олень, то красень прудкий
Померзлі збирав ягідки.
А хто ж то покликав оленя?
Мала лісівничка Олена.
В ріжок загукала в діброві:
– Гей, гоя-а! Сніданки готові!
Отави смачної ще й солі
У яслах для звірів доволі.
Гей, гоя-а-а!
                   Степан Жупанин

ВЕДМЕДИКА ГОЙДАЮ
В колисочці мальованій
Гойдаю край вікна
Ведмедика пухнастого,
Мого веселуна.
Хить та хить,
Ой, не спить!
Ведмедику-вереднику,
Лю-лі, лю-лі, засни,
В колисочці колишуться
Твої казкові сни.
Хить та хить,
Ой, не спить!
А сонечко всміхається,
Зове в рясний садок
З ведмедиком погратися
В зелений холодок.
Хить та хить,
Ой, не спить!
                  Степан Жупанин

Як дівчинка видужала
Була зима.
Дівчинка лежала в лікарні й ніяк не видужувала. Лікар заборонив їй вставати з ліжка.
Дівчинка уже всі книги передивилась, з лялькою награлась, уже все передумала. Вона лежала й дивилась у вікно на засніжене дерево.  
Дівчинці було сумно, хотілось додому. Її сьогодні ніхто не відвідав, бо мама залишилась вдома з малим братиком, а тато  працював десь далеко-далеко.
І дівчинка заплакала.  
Раптом у вікно хтось постукав: тук-тук, тук-тук...
Синичка!
Тук-тук, тук-тук...  Пташка наче питала: „Чому ти плачеш? Незабаром весна.   Я буду тебе навідувати і розповідатиму про весну.”
І так було! Синичка щодня  розповідала дівчинці про все-все: про сонце, вітер, першу травинку. А якось принесла у дзьобику пролісок.
І дівчинці так захотілось це все чимдуж побачити, що вона взяла й видужала.
                                                                                                          Лідія Повх

Хто вміє читати
Витяг вітер газету  з поштової скриньки і поніс, поніс. Кинув газету на кущ.
— Читай,— каже.
А кущ — нічого.
— Читай, кажу,—сіпає вітер гілля.
А кущ ніби й не чув.
Набридло  вітрові, вихопив він  газету й поніс далі.
Дає хвіртці:
—На, читай.
Хвіртка рипнула:”Не вмію”.
Образився вітер, засумував.
Аж тут іде  першокласник. Підняв газету і читає.
А вітер аж стих — так заслухався. І кущ заслухався. І хвіртка.
                                                                      Лідія Повх