Верховина

verxov

Верховина

Моя пісня

Моя мати — вузька долина,
Моя рідня — Карпати,
Мене вчила край полонини
Сама пташечка співати.

Легейко, мило та весело
Співав мій соловейко,
Я слухав, слухав під горою,
І пісня йде легенько!

Моя мати — гора висока,
Де голос зашибався,
Де на мій голос попід скали
Десятий обізвався.

Туди я ходжу, сном блукаю,
Де гори ліс ламають,
Куди русалки, повітрулі,
Співаючи, гуляють!

Моя душа — громи блискучі,
Що понад гори тягнуть,
А зі шпиля на шпиль Бескида
Аж до неба досягнуть.

Моє серце — градова буря,
Непереможна сила,
Ломить, тре, суче, молотить
І підіймає крила!

Моя душа — весняна повінь,
Камінну гать поборе —
Що знайде — вирве й за собою
В глибоке, синє море!

Глибоке море — скарб народний,
Який в душі ховаю,
Аби мій нарід став великий
У своїм ріднім краю!
            Василь Гренджа-Донський

Шумить

Шумить бистра поточина,
Поточок маленький,
І по сей бік,
І по той бік
Берег зелененький.

А попри ту поточину
Дорога убита,
Тут ще косять,
Пластя носять -
Там взялись до жита.

Понад кісці голуб сивий
Весело літає,
А веселка,
Перепелка
У житі співає.
           Василь Гренджа-Донський

Поточок
Тече потік з бережечка
У тиху річеньку,
І гуляє, і співає,
Аж мило серденьку!
А береза над рікою
Стоїть і думає,
Що потічок так весело
В ріці умирає.
                Василь Гренджа-Донський

Любім над все свій рідний край

Любім над все свій рідний край,
Де нас зродила мати.
В чужині долі не шукай,
Тут жити і вмирати!
А як візьмешся і підеш
Межи чужії люде,
В чужині долі не знайдеш,
Не було та й не буде.

І тут знайдеш — чого не ждеш,
Скує тобі наука,
Бо без науки, брате мій,
Життя — страшенна мука.

Люби над все свій рідний край,
Де нас зродила мати.
В чужині долі не шукай,
Тут жити і вмирати!
            Василь Гренджа-Донський

Верховино, мати
Там, де ті високі гори,
Глибокі долини,
Де зелені бережечки
Попід полонини,
Там, де вітрик холодненький,
Вода студененька,—
Там-то наша країночка,
Усім нам миленька.

Де буйнії в листя свищуть,
Де потік гуляє,
Там, де одна бистра річка
Другу доганяє,
Де весною соловейко
Не стає співати,—
Там-то наша країночка,
Наша рідна мати.
               Василь Гренджа-Донський

Співаночка

На високій полонині
Ранок зустрічаю,
На сопілці-перепілці
Співаночку граю.
Гей, гей!
Співаночку граю!

Понесе на дужих крилах
Вітер з полонини
Цю співаночку за гори,
Степові долини.
Гей, гей!
Степові долини!

Хай співаночка полине
По всій Україні
І розкаже милим друзям
Про Карпати сині.
Гей, гей!
Про Карпати сині.
                 Степан  Жупанин

Водопад

З підземелля поміж гіллям
Зеленої хвої
Б’ють джерела холодної
Води лісової.

І пливуть потоки стрімко
Із верха донизу,
По міжгір’ю дзвонить розсип
Білопінних бризок.

А ті бризки обпікають,
Мов огнем студеним.
То заплаче, то регоче
Водопад шалений.

Рве каміння і коріння
Водопад нестримний.
То завиє, мов звірина,
А то й громом гримне.

Щодня б слухав нову пісню
Цього водопаду.
Не знайду ніде я кращу
Для душі відраду.
                 Степан  Жупанин

Чабанець

В полонину вирушаю
На зорі.
Там брати мене чекають,
Вівчарі.
Доглядаю там ягняток
І овець,
Бо і я собі маленький
Чабанець.
То не біла хмара лине
В небесах –
То отара кучерява
На верхах.
Дзеленчать дзвіночки хором
З краю в край,
Грай, моя сопілко, з ними,
Вигравай!
             Степан  Жупанин

Вівчарський вогник

Спить отара
Й гори сині
Сплять у сяйві місяця.
Гляньте: вогник
На вершині
Миготливо світиться.

Вовк із лісу
Не виходить,
Бо вогню жахається,
Між кущів
Сердито бродить,
Скоса оглядається.

Стереже
Отару вогник,
Цілу ніч не спатиме,
Поки сонечко
На зміну
Зійде над Карпатами.
          Степан  Жупанин

                             Ціндоля
...Коли з гір мені всміхалося сьоме літо, мама, кладучи на стіл звичну вечерю: кожному по горнятку свіжовидоєного молока, сказала:
−    За те, Митре, що-сь такий непосидючий, підеш від завтрашнього дня я пасти корову до Кочерганів. Ачей не треба вас аж трьох ходити за нашою коровою.
-    Може, не пущати дітвака, - скрушно озвався з глиняної печі важкохворий на астму батько.
Але мама не дала йому договорити:
-    У Кочерганів нікому за худобою придивитися. Уже пару раз просила ня Христина.
За мною, звичайно, лишалось право відмовитись, і пасти чужу корову ніхто б мене не заставив. Але я сам згодився. Мені було просто цікаво пожити в чужих заможніших людей. У них хоч голодним не буду.
У сім літ усе цікаво.
Кочергани мешкали недалеко від нас. Молода сім’я: Петро - млинар, Христина, його дружина, вела домашнє господарство; і два маленькі синочки-близнюки в колисці.
Хоч були вони людьми незлими, але доглядати їх корову ніхто не хотів.
І став я пастушити самостійно, не зі старшою сестрою, як досі, та ще й з такою злющою худобиною, як Кочерганова Ціндоля.
Корова була як корова, середніх розмірів. Лише кольором різко вирізнялась з-між інших: жовтаво-червона, аж огниста. Здалеку здава¬лося - не тварина пасеться на зеленім косогорі, а вогник пломеніє.
Ось Ціндоля підняла голову і з неприхованою цікавістю почала розглядати мене, наставивши вперед вуха: що за пастух і чого вартий. «Ти, хлопчино, хочеш пасти мене? - наче питала корова. - А чи по¬сильний тягар береш на себе? Ти навіть не здогадуєшся, хлопче, які біди ждуть тебе зі мною. Скільки пастухів було в Кочерганів - і всі тікали. Поскотарить тиждень-другий - і геть. То все з-за мене. Хазяї мої давно б збулися такої корови, але я молока їм даю за двох...»
Час до вечора пройшов чудово. Я, радісний і щасливий, зустрів надвечір’я дзвінкими коломийками.
Коло стайні з відром у руках уже стояла господарка. А через кілька хвилин я пив тепле Ціндолине молоко.
У далекім густім ліщанику бадьоро виспівувала птаха, і було так гарно, як буває тільки в лагідну вечорину дитинства.
Як багато того першого дня мені ще не було відомо про Ціндолю!
Я ще не знав, що вона має неабияку власну гідність і готова захи¬щати, відстоювати її ціною будь-якої самопожертви.
Я настійно вивчав її натуру.
Коли понад селом гнав Ціндолю на пашу - треба тільки було бачити, як вона йшла. Не поспішаючи, гордовито, з високо піднятою головою.
Простуючи біля своїх подруг, що паслися при дорозі, вона лише зрідка удостоювала їх своїм поглядом. Тоді вся череда, мов по команді, піднімала голови, набирала позу «струнко» і супроводжу¬вала її. У ту мить корови не махали хвостами, хоч би які ґедзі кусали їхні спини, не рухали жовнами. Так незрушно стоять солдати, коли повз стрій проходить генерал.
А я дріботів позаду, як ад’ютант Ціндолі. І справді, моє місце було тільки позаду неї. Якщо хотів завернути, забігав уперед - вона зри¬валася і теж бігла, не даючи випередити себе. Ціндоля сама пре¬красно знала шляхи-дороги на пасовище й назад.
Кілька разів я пробував все ж не здаватися, і ми бігли наввипе¬редки, довго мчались вершиною гори. Господар я над нею, чи ні? Через якийсь кілометр чи й більше мої потуги виявлялися марними.
Отими перегонами, мабуть, я все-таки добряче дошкуляв корові.
З    помстою вона не забарилась. Якось вранці я, напівсонний, зайшов до стайні й почав відв’язувати її, аби гнати на пащу. І в ту ж мить вона умудрилася своєю передньою кінцівкою наступити на самісінь¬кий мізинчик моєї босої праної ноги, Я заверещав не своїм голосом.
На пасовище побігла покривавлена роса…
Відтоді мої стосунки з Ціндолею посуворішали, та я нічим не виказував того, боячись ще більших ускладнень.
В інших – Темная, Барнуша, Зоряна, Первуша… А тут – Ціндоля. Цін-доля, ціна долі. Може, в самому імені вже була частина правди: хто випасав її, той уже дійсно знав справжню ціну скотарської долі.
Загалом цю корову треба було розуміти. Якщо з толоки, наприк¬лад, повагом бреде в траву, котру мають косити на сіно, її не варто перепиняти. Піде, кілька разів ущипне запашної зелені та й угомо¬ниться на тім. Тоді йди і завертай її. Все буде спокійно і тихо. А не допустиш її до трави - сам накличеш собі біду. Ціндоля оббіжить - і як помчить буйні трави толочити, як понесеться узгір’ям вогнен¬ною блискавкою - побачиш її аж на протилежнім косогорі. Зачеп¬лено її самолюбство, і вона цього просто так не може подарувати. Що тут подієш - натура! І хочеш не хочеш, а бери ноги на плечі - й і гайда за нею. Поки Ціндолю приженеш - теля може запропаститися: звори, ліс, поляни... Мало де йому закортить полізти.
Як поступати з Ціндолею в тому чи іншому випадку - я ні з ким не радився: ані з сестрою, що інколи скотарила зі мною, ані з ін¬шими, старшими пастухами. Діяв на свій власний розсуд і був сам собі стратегом і тактиком. Навіть хазяям ніколи нічого не казав про свої пригоди. Хоч вони й щовечора питали:
Розкажи, як тобі скотарилося?
Добре, - незмінно відповідав я, не кажучи ні про зранений па¬лець, ні про поколоті зісподу ноги, ні про вибрики їхньої норовистої худобини. Мені просто було соромно жалітися.
Я і кожним днем все міцніще прив’язувався до Ціндолі, звикаючи до її витівок. Щоразу мене чекали найнепередбаченіші історії, які важко було навіть видумати.
Під чого залежав настрій корови - неможливо було вгадати. Від ґедзів? Погоди? Чи від того, що снилось-марилось їй уночі, чи на яку ти у вранці встала спершу - на ліву, праву, задню, передню?..
Траплялося - Ціндоля серед толоки великодушно дозволяла мені трохи здоїти себе, і я, зголоднілий, пив із долоньки її солодке молоко. За це діставала дрібку солі.
Проте іншим разом не дозволяла навіть підійти близько. Хмура, аж чорна, як ніч, бродила сюди-туди й не могла собі місця знайти. Або ні з того ні з сього як зірветься - помчить вітром. Куди від кого, за чим?...
А на другий день вже ставала покірна  й лагідна.
Якось погідної днини, звернувшись клубочком, я здрімнув під густою смерекою. Прокидаюся – аж оторопів: довкола – ніч, зорі над головою. Ціндоля тичеться мордою в мою шию, мовби будить: «Вставай, скотарю, жени додому...» Серце з ляку запекло: де теля? Вибігаю з затишку - а воно собі пасеться за смерічкою.
Зраділий, що вся маржина укупі, я погнав її до села.
Іншим разом пообіддя сіяло дрібним дощиком. Хоч літо ще не віддзвеніло у свої зелені литаври, земля вже була прохолодна. Вигнавши худобу під ліс, я швидко назбирав сухого хмизу й запалив, аби посушити одежу.
Такої погоди в будь-яку хвилину міг надійти керейтів - сторож колгоспної трави. Тому треба було добре пильнувати, аби не застав випадково в траві корову. Неприємностей потім більше, ніж тої шкоди: сільська рада, бригадир, господар, штраф... І все зійдеться на мені. Ціндоля про це, звичайно, не знала і, помалу крадучись, побрела собі серед трав’янистого поля, на видноту. Я зірвався з місця — і до неї. Не тікала, лиш підняла голову і з подивом слідкувала за мною. Очі в неї були серйозні. Підходжу ближче - ніякої реакції. Це обурило: вона мене вже й за пастуха не вважає?
Я двічі оперіщив Ціндолю прутом: треба врешті порядок наводити.
Тварина від несподіванки відскочила вбік і сповненим коров’ячого обурення поглядом зміряла мене. Може б, на цьому інцидент і вичерпався, але я подумав: «Бог трійцю любить», та й для повної своєї перемоги розмахнувся втретє.
Третій удар прозвучав для неї ніби команда «марш!». Ціндоля гордо випросталась, зітхнувши, набрала повні легені п’янкого повітря і рушила-поскакала над сивими росяними травами, якось так грайливо і навіть незграбно, як теля, котре вперше випустили на волю зі стайні.
Обігнувши край хащі, вона зникла з очей.
Як не хотілося мені холодними росами брести за коровою! Я неохоче потягнувся навскоси, до ліска. З гори сірою повінню випливав туман. Якось аж звечоріло, мов перед бурею. Нещастя, якщо не встигну знайти корову.
Я побіг, але перші сиві клуби туману обігнали мене, за ними накопится вали ще густіших, мов дим із свіжої смерекової хвої. Потім їм суцільне біле море залило все довкіл - гори, полонинські кряжі, смереки… Вийшовши до хащі, я не побачив корови. Помчав далі – нема. Ще далі, вгору, вниз – сива тиша…
Ноги носили мене луками, полянками; я продирався крізь зарослі, й роси заново обливали мою й так до нитки мокру одежину, а Ціндолі ніде не було. Серцю стало важко від бігання, а ще більше - від хвилювання: «Що скажуть Кочергани? Де корова? А в такій суцільній пітьмі, якщо пропажа не знайдеться до ночі, вовк чи ведмідь роздере її...»
І я знову почав міряти крутосхили. Опустошений і безвольний, перегнув гору, збіг униз - хоч би теля не пропало.
На щастя, воно було на тому ж місці, де й лишив його, але Ціндоля?! Чому ж я бив її?..
Скоро ніч... Тут виходу вже не було, і я заспішив на ґрунь напроти хати Кочерганів... Просити помочі було соромно, адже за весь час і скотарювання я ні разу цього не робив. Господарі приємно дивувались, цінили мене за це і всюди хвалилися: «Файний у нас скотарик».
-    Христино! Егей-ей, Христино-о!.. - кричав я в туман. Невдовзі вона одізвалась.
-    Ціндоля втекла, і не можу її знайти-и!
-    А теля де-е? - донеслось.
Туйки пасе-е!
-    Почекай, я зараз!..
Прибігла, захекана, як командир, миттю оцінила обстановку, намітила план дій. Це було для Христини справою звичайною, зі мною ж таке трапилося вперше.
-    Ти йди низом, а я - верхом. Сходимося за Дуласовим полем. Теля хай пасе, - повела скоромовкою.
Те, що сталося, її особливо не стривожило, не розсердило.
Під того й мені полегшало, і я помчав. Високі стебла знову хльоскали в груди, обличчя, обливаючи мене своїми пречистими росами.
Марними були й спільні пошуки. Тим часом туман почав брататися з першими сутінками.
Христино з телям направилась додому: Петро повинен з роботи надійти. Най кличе сусідів і йдуть шукати.
А ти ще поглядай сам, - порадила спокійно і пішла в туман.
Я знову зостався один.
Стало темніти. Я бродив поза Кутом, Кичіркою, над Черениною, вздовж і впоперек прочісуючи місця, де полюбляла пастися Ціндоля.
Темрява так згустилася, що за метр-півтора стояла чорнющою стіною. Село ховалось за горою, а з цього боку, з Черенини, Тюхового - внизу - дикі урвища, ліси-праліси, бескеття, де владарюють вовки, ведмеді, кабани... А якщо корова подалась туди? Ніжки та ріжки лишаться. .. У мене терпло серце...
Темінь.
Пустота.
Страх помалу підступав до мене звідусіль, закрадався в душу, як хижий звірок. Я боявся свистіти й кричати, аби самому не накликати на себе звіра у такій глибоченній пітьмі.
Раптом позаду щось глухо гупнуло в землю.
Не озираючись, я помчав на вершок гори, спотикаючись і падаючи, спустився вниз, у бік села, лісом продерся до криниць, підійшов до переходу через зворину, куди пролягав маржинський шлях на пасовище й до стайні. Спинився: з глибокого потічка долинули неясні звуки. Хотів уже дати ногам волю, та цікавість перемогла. Берег був крутий, майже прямовисний, і якщо б звідти й справді загрожував звірисько - встигну вилізти на смереку. Та й хата недалеко. Докричусь, коли щось.
Неспогадано на протилежнім боці почув неквапні тверді кроки по кам’яній дорозі. Сумнівів не було - Ціндоля. Миттю злетів глинистим урвищем, стишено пішов нагору і скоро вгледів знайомий коров’ячий силует. Позвав її ласкаво, наблизився. Тварина не сахалася, самотньо шкандибаючи до своєї домівки і знаючи, що доброго нічого чекати... Зраділий, я підійшов до неї, вигріб із кишені дрібочку солі, дав їй, обняв за теплу шию і... заплакав.
Ми стояли вдвох, стуливши голови, мовби шепотіли одне одному якусь лиш нам відому таємницю...
А вранці, тільки-но розвидніло, хмурий хазяїн посунув до стайні з палицею. Корова занепокоєно заоглядалася, неспокійно затупцювала, передчуваючи біду.
Но що, Ціндолько, будеш тікати? - спитав і вдарив. Спершу по крупу Якось, по-злому красиво це в нього вийшло. Потім по ребрах, по хребту, по ногах. Він бив без жалю, гамселив її куди попало.
Раптом почувся тріск. «Кістка», подумав я з жахом. Але це надвоє переламалася замашна смерекова палиця.
Будеш, будеш тікати? - хрипів осатанілий, щосили вже штрикаючи її уламком, мовби конче хотів пробити.
З кривавими смугами на огнистім тілі корова танцювала свій танець страждання, вибалушивши перелякані очі.
Дарма жінка, йойкаючи, відтягувала Петра, дарма благала...
Я стояв за порогом надворі. З моїх очей не впала жодна сльозинка.
Тільки тоді, може, вперше в житті, від людської жорстокості мене гостро заболіло серце.
А далі хазяїн товстою мотузкою пов’язав Ціндолі навхрест ноги, аби не могла бігати. Так звичайно роблять із вівцями, баранами, які пасуться вдома, але щоб таку горду корову... Я вигнав кульгаючу Ціндолю з телям на густу, соковиту пашу, але вона пасти й не збиралась. Може, від побоїв болів хребет, може, була настільки зганьблена й зобижена, що воліла здохнути, аніж так жити. Хто знає...
Вона стояла серед буяючого літнього лугу - така сумна й нещасна, що мені бракло сил дивитись на неї. Криваві рани засихали на теплім сонці, і біля них роїлись мухи. Я відганяв їх, гладив корову, давав їй свій хліб...
З її страдницьких очей стікала тоненька прозора цівочка й засихала на щетині.
Тварина плакала.
Кров’ю обливалась моя дитяча душа. Здається, то над нею позбиткувались, а не над Ціндолею.
Я не знав, чим хоч трохи дошкулити Петрові за наругу над худобиною. Ввечері в кишені його піджака, що висів на гвіздку, непомітно переламав усі цигарки в пачці найдешевшої марки «Гуцульські». Подумає, синочки накоїли. І всю ніч мучитиметься без курива.
Та він, нічого не допитуючись, із розсипаного тютюну зробив собі самокрутку, чинно сів на лавицю, поклав ногу на ногу й затягнувся смачно, крізь дим підозріло втупившись у мене своїми неласкавими очима...
Днів зо два корова ходила спутана. Петро розв’язав їй ноги, але це вже не вплинуло на Ціндолю. їй принесли відро зі смачним соленим пійлом - навіть не глянула на нього. Спершу Кочергани не мали з того великої жури. «Добре виголоднієся - поїсть», - казали. Навіть посміювались з її гордості: «Диви, корова - й та знає комизитися».
А Ціндоля худла на очах. Був ветлікар - сказав, що нич їй не поможе. Пропаде. Ліпше здати на м’ясо - хоч якісь гроші ще дістануть.
Хазяї так і зробили, не гаючись і не вагаючись.
...Вони вивели Ціндолю зі стайні в чисте світання... Дорога, куди йшла, була їй зовсім нова. Зрозуміла, мабуть, що це вже все, бо на високім ґруні раптом спинилась, хоч Петро нетерпляче тягнув її за мотузку, повернула голову назад та й послала зеленому царству - толоці, зворам, горам, лукам - своє прощальне «му-у-у».
Ціндоля замукала так протяжно й жалісно, що Христинене серце не витримало й жінка поквапливо стала витирати очі...

Ножик
−    Будеш файно скотарити - купимо тобі ножик, - якось за вечерею мовила ґаздиня, глипнувши на чоловіка, потім на мене.
Не вірячи своїм вухам, я втупився у неї поглядом так, ніби на її лиці ось-ось повинно було зійти ясне сонце.
−    Айно, айно, - піддакнув жінці й Петро.
Ковтаючи слину від хвилювання, я вже видивився на нього, боячись проронити якийсь зрадницький недоречний звук.
«Хіба я не файно скотарю? - зразу хотілося спитати їх. - Раненько виганяю худобу на толоку - перший з усіх скотарів, шукаю трав’янисті, бур’янисті місця, не б’ю її, ситою приганяю додому, не запізно і не заскоро, не гублю... Чого вони ще хочуть від мене? Ні, краще доглядати не зможу. Аби й хотів - не знаю як. Отож ножика мені, мабуть, не бачити. Лиш роздражнили...»
Що таке для скотаря в лісовій глухомані невеличкий складний ножик? Це — несказанне багатство. Можна вирізувати будь-що: файну ліщинову палицю, оздобити її найвигадливішими візерунками, свисток і взагалі будь-яку штучку, на що лиш фантазії та вміння вистачить.
Коли студений дощ починає сікти (в полонинах він теплим рідко буває) - ножиком зрізай нижні гілки смереки й ховайся під її густе зелен-гілля. Воно врятує від зливи. У затяжні сльоти босі ноги терпли від холоду, - тоді шукав смерічку із згустком смоли на стовбурі, ножиком зшкрібував і підкладав під хмиз, черкав сірником - і смола спалахувала. Мокре гілля інакше не підпалиш. Смерека горіла.
А хлібну скибу розрізати, рожен з прута зробити - сало спекти...
У всіх цих та й багатьох інших скотарських ділах брав участь найперший скотарський слуга - ножик. Скотарю, що його мав, значно більше уваги й честі від колег. А чи є на білім світі людина, яка б не хотіла поваги й шани? Без ножика ти лише півскотар. На більше нічого й розраховувати. Зате з ним...
Для мене ножик був голубою мрією.
Я зрідка користувався Бурчиковим. Скотарю-побратиму Вася не шкодував дати покористуватися ним. За це я мусив доглядати й Бурчикову маржину, коли той пускався в мандри по глухих недалеких лісах із своїм героїчним псом Бертольдом, лякаючи звірину, або йшов у сусіднє село купити собі пачку цигарок. (Вася крадькома від батьків покурював.) Порівняно зі мною він був багатющою людиною! І скотарив він також не босий і не в постолах, як я, а в черевиках. Все те, що мав він, мені було недосяжним. Особливо – но-жик!
За тимчасове користування ним я залюбки виконував найрізноманітніші забаганки Васі-експлуататора: носив його полониною на собі, як кінь, аж до колючок у боці, розкладав ватру, біг по воду, збирав йому ягоди й робив багато чого іншого. Ні, він мене до цього не змушував, я робив усе із власної волі, лиш би покористуватися ножиком - годинку чи дві.
Але найбільше у Васі цінилася все ж не робота розряду скотарського побуту Він безконечно любив, коли я мекав, як коза, бекав, як вівця, гавкав, як його поважний Бертольдо.
Тоді Вася, схопившись за живіт і скорчившись, мов од великого болю, качався по землі й реготав. Сльози обливали його почервоніле від натуги лице. Потім не без зусиль на мить спинявся, раз-двічі кликав мене, як худобину: «Косорько, Цуйко (так звуть овець. - Пиім. авт.), подь сюди», - і божевільний сміх новою хвилею накочувався на нього.
Інколи я залазив навіть на маківочку найвищої смереки і там бекав або по-зозулячому кукав. Вася уже не сміявся, а верещав, як скажений, а його вірний охоронець пес Бертольдо, висолопивши язика, із цікавістю витріщався то на мене у височині, то на свого хазяїна, вишкіривши зуби. Мовби теж сміявся.
У мене після того шуміло в голові, у Васі, як у чорта, червоніли очі, і ми додому вертались мов побиті. Зате я мав право цілий день або й два бути власником ножика.
Може, Вася був природжений артист у душі або заядлий сміхо- люб - хто знає. Про це ніколи не питав свого дрібного визискувача.
Найчастіше я мекав. Мабуть, це виходило в мене досить майстерно. Бо одного разу, коли я до хрипоти по-козячому ме-еге-екав (у такий день ми гнали маржину подалі від села, засувалися в такі нетрі, де лиш звірі хазяйнують), до нас із заростей висунувся суворий бородань із палицею, підозрілим поглядом зміряв обох і каже:
−    Я з села Погари. У мене пропали дві кози. Вже три дні шукаю їх. Тільки що я чув десь туйки мекання. Так точнісінько мекали мої бідні кізочки, кі-ізо-оньки, - і голос його з твердого перейшов на м’який, мов у лошака: і-гі-гі-гі. Чоловік сплакнув. - Хлопці мої милі, хлопці дорогенькі, поможіть у біді, бо жона мене вдома заїсть жив¬цем, якщо вернуся без них... Вони були її розрадою і щастям. Безконечно любила їх, жила для них, навіть про мене забувала. Але я люблю свою жону і радо виконую всі її забаганки. - Голос був нудний і смутний-пресмутний.
Може б, чоловік висповідався перед нами та й пішов далі, якби чорт не смикнув за язик Васю:
- Кажете, кози? А які?
- Та білі такі, файні.
- Такі-такі, о, я видів їх лиш недавно за осим звором, - та й показав на глибоченне урвище. - Йшли й мекали. Скотаря шукали...
Чоловік, з ніг до голови осяяний надією, зірвався і побіг униз.
Три рази вертався до нас нещасний: де та де були кози?
Вася показував то там, то там і тихцем душився зі сміху. Це, мабуть, помітив бородань, бо втретє наближався до нього суворий і змучений. У каламутних очах нічого доброго не було. Хоробрий Бергольдо стояв за ногами Васі, воліючи не встрявати в конфлікт. Це був пес взагалі скромний у такі вирішальні моменти історії.
- Що ти з мене дурня робиш, шмаркачу, - зашипів прийшлий геть по-злому.
- Та я вам правду кажу, мамку свою би’м не видів. (Мати його померла, ще немовлям був, і батько давно женився на другій. Тому Вася божився так з легкою душею.)
- Ну, ще раз піду, айбо кидь неправда - тоді, тоді... - вирячивши страшні очі, він захрипів і рушив через заломи.
Васю врятував я: зі сльозами в очах він благав мене. Поза урвища вітром я помчав на протилежну гору і, крадучись, почав мекати, віддаляючись все далі й далі, відводячи шукача.
Я безстрашно пролізав крізь зарослі, поспішав, аби не наздогнав бородань. Тоді мене ніхто не врятує від дикої розправи.
Вечоріло, а я до одуріння мекав, знесилений, далеко від своєї худоби і ще дальше від села...
За се потім користувався ножиком Васі цілісінький тиждень, гиж-день!
Про свій власний ножик я й не мріяв.
І ось - на тобі: Кочергани самі заговорили про таку ціннющу річ...
Уночі мені снився новенький складний ножик, прив’язаний до шлейки штанят мотузочком, аби не загубився...
− Ви вчора насміх казали ци направду? - несміливо підступив до хазяйки наступного дня, пригнавши маржину на обід.
- Ти про що? - одразу не зрозуміла жінка.
- Про, про... - та й не змігся на більше. Голос пропав...
- Кажеш не кажеш, а я часу не маю вичікувати твої забаганки, - мовила вона і пішла собі по своїх справах, бурмотячи невдоволено.
- Про но-жик! - послав їй навздогін, схиливши голову, ніби провинився чимось.
- Ага, - протягнула вона буденно та й нічого не відповіла.
Мої надії погасли. Мовби огняними обручками здавили душу: «Які ж усе-таки на світі люди безсовісні, Боже, які безсовісні. Наобіцяють, роздражнять, а потім - ні гу-гу. Чи їм жаль тих копійок, аби купити своєму пастуху, хоч і не рідному сину, ножик? Чи я того не заслужив? Он скільки цяцьок-іграшок синочкам купують, а я мовби й не існую...»
Друга думка змінювала першу: «Радій, що одівають тя, їсти дають. Вдома ти б у школу, у свій другий клас, бігав у латаних штанях, босий, а зимової пори в постолах, як Тичівські, Бережанські, Кострубів... Тато ж усе літо з печі не злазить. Лиш страшно кашляє, хрипить, випльовуючи з болючих грудей густе харкотиння. Нещасний мій любий татко... Якби здоровий — не пустив би мене пастушити до чужих, все купив би мені, навіть ножик».
Закинувши на плечі полотняну тайстрину зі своїм післяобіднім провіантом - шматком хліба й солонини, я, проклинаючи в душі весь світ і своє життя в ньому, вже рушив до порога, скотарити, коли Христина вийшла з комори:
- Ножик Петро вже давно купив, айбо не хотів тобі зразу давати. Диви, - і вона картинно простягнула свою порепану долоню. На ній, виблискуючи, лежав невеличкий зеленястий ножик. У мені щось запекло, затремтіло, перехопило подих. Я хотів зразу схопити річ дорогоцінну, але не посмів, і моя рука засмикалась якось так неприродно, що жінці стало смішно. — Не загуби. Най у тя буде все літо. Се аж із району...
Дала мені ґаздиня той ножик.
Як я зрадів!
Це ж ножик, а не що-небудь!
На толоку я не йшов, а летів, не чуючи під собою землі. Потічок, луки, смерічки стали чомусь такі милі, що обняв би їх і обцілував з радощів. Ніби це вони зробили мені жаданий дарунок.
Як мало людині треба для щастя, Боже, як мало.
По дорозі я тисячу й один раз оглянув ножик.
Два леза, свердлик...
Тримав його в руці так міцно, ніби він міг якимсь дивом ожити, вирватись і полетіти, як пташеня.
«Увечері, - думав я собі, — прив’яжу його за скобку до кишені або ліпше до шлейки штанят. Тепер уже літо не тягнутиметься сіро й довго і не буду мекати, бекати й кукурікати. Майструватиму всілякі штучечки, які ще ніхто не бачив. Здивую всіх... А по школі, може, й на столяра піду вчитися. Робитиму людям двері, вікна. Але не такі, як у нас вдома або в Кочерганів. Ні, я майструватиму віконечка круглі, як сонечка. Великі, на півстіни. У якійсь книжці бачив такі - з красними візерунками. Любо дивитися людині, а не те що сонцю. А якщо воно до хати ходить, значить, оселя щаслива. І люди, що жиють у ній, щасливі, не хворіють і не бісяться. Так дід Олекса казав. Може, він і перебільшував щось, але якась правда в тих словах мусить бути».
Те пообіддя, мабуть, було найпам’ятнішим і найсумнішим з усієї моєї скотарської повісті.
Я не гнав маржину, як завжди, в далеку толоку. Скотаритиму поблизу, бо казала Христина, що вийде під ліс і треба їй буде помогти розчистити Горбок. Отож не міг похвалитися Бурчиковому того дня ножиком. А жаль, який превеликий жаль…
...Місцина скраю плаю була болотистою, захаращеною. Хмиз, пів зогниле гілляччя з хазяйкою скоро зібрали в немалу кучу біля високої смереки й запалили. З мокрого суччя в небо повалив густий дим.
Раптом довкіл дерева неспокійно закружляли пташки. В їхніх тоненьких голосках було стільки тривоги, що я мимоволі підвівся й вільно почав оглядати смереку. Оповита білим димом, вона була схожа на велетенську наречену у фаті
Коли вітер на мить відігнав дим, між густого суччя вдалось помітиити... гніздо! Там пташенята! Згинуть!..
Я зразу не знав, що чинити. Христини поблизу не було: подалася в ліс грибів на вечерю пошукати.
Часу на роздуми не лишалось. Треба було діяти. І негайно.
Не вагаючись, я подерся на смереку.
Дим пік у грудях, не давав дихати, роз’їдав очі, тому ліз наосліп, обливаючись сльозами. Густе голчасте гілля не пускало, кололо спітнілі шию, руки, і я вже проклинав себе за те, що взявся за таку роботу. Кому воно потрібно? Кількома пташенятами більше чи менше в цих глухоманях гірських... Хто за це хоч «спасибі» скаже?.. Ще Христина скосить неласкавими очима на порвану одежу. За поздирані руки, лице й словом не обмовиться — заживе. Тим паче — вона не заставляла лізти на дерево. А ось сорочину треба латати або давати іншу...
У пам’яті зблисли слова діда Олекси: «За кожне вчинене добре чи підле діло доля відповідно віддячить челяднику». Але не тому я ліз за пташенятами, що хотів віддяку долі. Мені просто було їх дуже жаль. Уявив себе самого маленьким немічним пташам, яке задихається в диму...
Я зняв гніздо з чотирма великоголовими неопереними ще істотками, зніс у картузі на землю, задимлений і де-не-де покривавлений, сів. Але родичі й батьки маленьких невпинно і перелякано шугали біля самісінького мого лиця. Не відпочиваючи, я виліз на інше дерево й там примостив пташину хатчину.
Помившись у струмку, сів на колоду стругати палицю, але... ножика в кишені вже не було...
Скоро надійшла Христина.
−    Що сталося?
−    Ножик... - чужим голосом я ледве спромігся на одне-єдине слово.
Вона відразу включилася в пошуки, тяжко проклинаючи, випитуючи мене, де ступав, де стояв, де й куди ліз... Шукала-шукала, потім... стихла, заспішила геть, кинувши наостанок:
I    Знав-ись загубити - знай і найти...
Даремно я продовжував шукати його, землю здираючи, сльозами вогонь гасячи... Дарма...
Людина часто губить те, що найбільше жде, що є найдорожчим у житті...

Вовча напасть

...Того злощасного дня ми скотарили за горою Осеницею: Анця Ковалівська, Васько Бурчиків, Петько Румин і я.
Такою компанією ми збиралися рідко: не з руки сюди було гнати худобину, особливо Румину і Ковалівській. Але в бурштинову пору за Осеницею зграйки ліщинових кущів, порозбігавшись по південному схилу, підносили у своїх щедротних долоньках горішки - жовтаві, спілі, смачні. Мов маленькі сонечка, визирали вони із своїх зелених одно-, дво- і багатоквартирних гніздечок: інші лущилися й золотим градом падали на торішнє висохле й поскручуване листя...
Красиво було і печально, бо скоро віддзвенить, відпливе за обрій останнє тепло, в інеї завмре світанкова нескошена й неспасена отава, під обід спалахне сріблясто. Скінчиться скотарювання: і тільки в пам’яті всю зиму довгу зеленітиме висока лука, виспівуватимуть вітри, струмки, трави й птахи, бринітиме звабна даль надгірна...
Маржина смачно вгризалася в отаву, що буйно зазеленіла на місці покосів.
Я прилаштувався на товстій ліщиновій гілці й смакував горіхи, звично розколюючи їх зубами. По той бік гори темно-зеленим морем шумів смерековий ліс, простягаючись у височінь і далечінь. Вершина зліва, поросла впереміш ліщиною, березами й смереками, схожа на хребет гігантського звіра, була нижча і тягнулася вдаль велетенською зеленкувато-золотистою хвилею. За нею в синюватій імлі здіймалися оголені полонинські хребти, мов вітрила казкових кораблів. Я дивився на них у глибокій замрії і думав: що там, за ними, які світи- краї ховаються.
Раптом, глипнувши униз, крізь листя когось уздрів. Сидить. Мабуть, Румин. Налякати хоче, натягнувши на голову свою полотняну вицвілу тайстринку, в якій брав собі їжу в толоку.
Петя жити не міг, аби щось не встругнути. Диявольська кров у ньому текла.
−    Дурний ти, Петьку, - мовив я згори. - Напудити мене хочеш. Ліпше лізь сюди і горіхів собі нарви, а не чудо-юдо з себе роби.
Тої миті сіра і дивна голова хитнулася, обернулася - і вгору глянув... Господи мій, вгору, вишкіривши зуби, мовби сміючись із мене, дурня, глянув... вовк. Він з цікавістю дивився на свою потенційну жертву, ніби оцінював: варто зі мною мати справу чи ні? Мабуть, несмачним я йому видався або дуже замалим, не здатним угамувати голод, бо звір встав - повільно так, поважно, постояв секунду-другу, щось своє, вовче, подумав - і втомлено поплентався поза кущі...
Заціпенівши, я сидів на гілці. Не знав, далеко відійшов сірий чи, може, зблизька причаївся і жде, коли злізу на землю, аби зненацька накинутися.
Я хотів кричати, але голос пропав. Не слухалися мене омертвілі руки й ноги...
Врешті, тремтячи зі страху, спустився з куща, а листя... а висохле торішнє листя так по-зрадницьки сотнями тонких голосів заверещало під ногами, що я знову миттю видерся нагору.
Там був рятунок, але ж я - не птиця, аби собі на дереві гніздо звити і жити, не боячись усіх вовків світу, разом узятих. Я скотар, і на голові моїй - маржина, яку в село треба буде гнати увечері...
Через якийсь час ні живий ні мертвий я плутано розповідав скотарям про тільки-но пережитий жах.
Першим на глум підняв мене Румин. Це було в його характері.
−    Такоє дурноє вповіш — вовк. Серед білого дня — вовк. Псятко якесь було, а ти зразу... Е-ех, Митре, не сміши, не роби з себе героя. Кідьбись вовка увидів, то не сидів бись туйки в сухих штанях, неборе...
−    Та й узагалі тебе би вже не було на сьому світі, - підтримав Румина Бурчиків. - Вовк би тебе не відпустив просто так, з жалю. Отож не бреши нам, у живі очі не бреши, хлопче.
−    А може, й справді був вовк? — щиро засумнівалася Анця. — Чого ви Митра відразу за сміх піднімаєте? Ци мало яка звірина може вилізти з хащів?
−    Мовчи, заступнице Митрова, бо я зараз помру зо сміху, - захіхікав Петя. - Увидів мишку чи хробачка - і з переляку - вовк, вовк! - глузував.
−    Думаєш, що вже вовка від пса відрізнити не можу? - запитував я, безнадійно шукаючи в його холодних очах підтримки. - А коли тої зими вбитого в село притягнув на санях лісник Демко? Ти ж був зі мною, Василю, - звертався й до Бурчика. Він мовчав уже, не захищав і не насміхався. Василь знав мене найкраще з усіх цих, бо з ним ми найчастіше скотарили, але і йому не дуже вірилося в почуте. - Такий самий і туйки сидів, най я з сього місця не встану, кидь брешу, маму свою най не увиджу, правду кажу вам...
Даремно я клявся і божився, Румин усе це з легкістю перевертав на сміх. Боже, як хотілося мені тої миті вліпити йому у всіяну ластовинням пику, як хотілося-а...
Але це б нічого не помогло, хіба душі моїй стало б трохи легше. Та й Румин у боргу б не залишився. Не з тої породи.
Невимовно тяжко стало, що мені не вірять, ще й обзивають, але як я ще міг довести їм свою правоту?
Ми обстежили те місце, де був сіромаха, я провів їх у той бік, куди він пішов... Однак і це не подіяло на моїх побратимів-скотарів.
«Міг краще промовчати, аніж лишатися тепер брехачем перед ними, - думав я, картаючись. - Якби на цьому все закінчилося, а то завтра в школі рознесуть про мене, роздують... Усі сміятимуться, аж задні зуби з ротів вискакуватимуть. А найбільше - Румин, цей чортів Румин, який дістає величезне задоволення, коли підніме когось на глум. І головне: всі йому в рот зазирають, підтакують, навіть ті, які самі недавно були об’єктом його насмішок. Люди, люди...»
Я одиноко відійшов від них, поплентався, мов той вовк з-під куща, до своїх корови й теляти, відігнав їх вище, на видноту, сів на землю і беззвучно заплакав. Гарячі сльози так рясно полилися з моїх очей. Не з страху і не з жалю, а з пекучої образи. «Яке нещастя, коли тобі твої ж не вірять, твої-і! Перед вовком не плакав, а перед людьми - мушу, - думалось. - Чия напасть гірша - вовча чи людська?..»
Ні горіхів мені вже не хотілося, ні цього товариства, нічого на світі не хотілося; і вечора не чекав, бо за ним накочувала ніч, а там - ранок, школа і насмішки Румина перед учнями з-за того сто разів клятого вовчиська. «Краще б він уже загриз мене, паскуда лісова, аніж на ганьбу й страждання залишив...»
Густо-золотистий диск сонця, мов велетенська небесна сльоза, котився до обрію, обливаючи гори дивною червонястою фарбою. Довколишній світ заграв, завирував, як хвилі казкового моря...
Раптом знизу, з-між кущів, долинув тривожний скрик Анці:
−    Йой, хлопці, моєї Зоряни неє-е! Пойте глядати-и!
Через якусь мить і до мене особисто:
−    Митре-е! Зоряна пропала-а!
Я вже рвонув униз, ні про яку біду не думаючи, не здогадуючись.
Ми поокремо почали прочісувати косогір. Я ходив із замашною недавно витесаною палицею, готовий до нової зустрічі з вовком.
Скоро з недалекого смерекового гущанку почули Василеве:
−    Пойте всі сюди-и...
Самі не свої, ми заніміло стояли над останками Зоряни. Порозривані кишки, обглодані, порозтягувані ребра. На покривавленій траві самотіла покривавлена коров’яча голова з білою цяточкою на лобі. Зоряна...
−    Не єдин, бізівно, туйки празникував, а ціла зграя, - якось здавлено мовив Румин, не зводячи переляканих очей із залишків дикого розбою. - Майже правду’сь казав, Митре... Даремно ми на тебе... Тікайме звідси, доки не пізно... - додав геть стишено. Ніби каявся великодушно.
Якби не знав свого однокласника - повірив би у його чистосердечність, а так... Потвора притворна - і все... «Та й хто це «ми?» - подумалось. - Сам із насолодою обпльовував, а тепер за «ми» ховаєшся, нахабний боягузе. Шкода лише, що Ковалівська корова пропала, а не твоя.
Але що корова винна?.. Це на тебе воліла напасти вовча зграя і язик твій ядучий відкусити, злюко. Це було б найсправедливіше...»
Анця спочатку мовчала, дико вирячивши очі, потім враз пронизливо заверещала.
Скрик був таким страшним, що гори стали ховатися від нього в перші сутінки...
Озираючись, ми заспішили нагору, до села...

1983 рік
Андрій Дурунда