Україна очима дітей

images

Чи задумовувалися ви коли-небудь над тим, якою уявляли собі Україну, коли були маленькими? Особисто я не раз про це згадую, бо коли приїжджаєш до того чи іншого міста, спогади самі виринають із пам’яті.
Гуляючи вулицями рідного Ужгорода, або ж його околицями, я й досі немов бачу різних казкових духів, мавок, русалок… У наших краях я завжди бачила потаємну містику і вона завжди була зі мною.
Інші міста я уявляла собі інакше: Київ був величною столицею, де блукали привиди козаків і князів Древньої Русі. Найбільше я любила Андріївський узвіз. Спускаючись ним, я завжди чекала, що ось-ось зі свого будиночка вийде Булгаков чи химера вилетить із Палацу Привидів… А взагалі Київ для мене був найсправжнішою котлетою по-київськи, насадженою на маківку славетного торта – щось дуже смачне, велике і незвичне.

В Одесі ж усе було, як у кіно. Мені здавалося, що я потрапила на екран телевізора в якості головного героя, а всі люди навколо – актори. Там завжди щось відбувається і ніхто не стоїть на місці. А ще в кожного камінчика є своя історія, яку ти обов’язково довідаєшся від екскурсовода або простого перехожого.
Східна Україна була для мене великою копальнею. Під враженнями від мультфільму «Білосніжка» я уявляла шахтарів гномиками, що увесь час трудяться, шукаючи в надрах землі коштовні каміння…
Чесно кажучи, з тих пір майже нічого не змінилося. Я й досі уявляю Україну казковою та величною, і нізащо її не покину. Але зараз мені цікаво було б дізнатися, що думають про неї діти і підлітки, тож я вирішила задати декілька питань своїм друзям і школярам середніх класів, сподіваючись почути щось незвичне. Ось чим вони зі мною поділилися:

Тарас, 23 роки
Коли я був маленьким, я бачив Україну великою повітряною кулею, якою керує вусатий дядько. Можливо, в нього навіть була борода. Ця куля кудись летіла. Точно вже й не пам’ятаю…

Сондріка, 17 років
В дитинстві я завжди уявляла собі, що Україна – це великий кудлатий пес. Просто за формою вона нагадувала собаку. Дуже сильну. Вона була вожаком зграї, адже я завжди знала, що наша країна найбільша в Європі.
Пройшли часи і я виросла. Тепер пес уже не здається мені таким великим і грізним. Точніше, на географічній карті я більше його не бачу. Зате бачу широкі магістралі, якими можна подорожувати на машині в далекі міста, а дорогою дивитися на безкраї поля і вічноголубе небо… Це так схоже на наш прапор. Я патріот своєї держави, і для мене вона вільна і сильна, як кудлатий пес із дитинства.

Ірен, 16 років
Я виросла у сім’ї патріотів, тож із самого дитинства мені привили любов до України. Для мене вона була справжньою хазяйкою в домі. Кожне місто, як кімнатка, в якій живе її донька. І кожна донька була по-своєму прекрасна. Молода пані, яка варить смачну каву, була львів’янкою. Вона завжди раділа гостям і вміла вести світські бесіди. Дівчина з Донбасу – трохи грубувата, але працьовита. Руки її в мозолях від тяжкої праці, але красиве обличчя не псує вугільна сажа. Слобожанщину я уявляла, як купчиху – хитрувату, яка добре знає, в чому її вигода і чого вона насправді хоче. На вигляд вона була пухкенька, зате й готує смачно. В Криму жила чорнява татарочка, від якої пахне морем і пахлавою, а ще вона любить кішок.
Україна моя така різноманітна і прекрасна! Тут стільки дивних людей і всі вони по-своєму чудові.

Наталя, 10 років
Я уявляю Україну дуже великою, а ще в неї багата історія. Якби це була квітка, то, мабуть, жовтий тюльпан, а якби дівчина – то білявка Марія. Я дуже люблю свій рідний Ужгород. Моє місто – найкраще. Лише дороги тут не дуже. Якби я стала президентом, то в першу чергу відремонтувала б дороги. І не тільки в Ужгороді, а й в усій країні.

Настя, 10 років
Моя країна схожа на величну Червону Книгу. Тут усе таке неповторне, що в жодній країні такого немає. А ще тут живе Наталка-Полтавка. Чомусь саме ця дівчина в першу чергу нагадує мені Україну. Мені дуже подобається Львів. Там багато гарних будинків і вуличок. І людей добрих багато. Взагалі в усій країні у нас багато добрих, щирих і трудолюбивих людей.

Аліна, 10 років
Україна схожа на волошкове поле. Вона здається мені ніжною і тендітною, але водночас і дуже сильною. Якби це була моя донька, я б назвала її Вікторією, як перемогу, адже ми – переможці. Тут живуть добрі, хоробрі, щедрі, войовничі і просто щасливі люди. Нехай вони не вмирають дарма, адже українці гідні життя.
Україна дійсно велика держава, де живе багато людей різних національностей і меншин, де кожен знає, принаймні, три мови, де людина вміє мріяти, а потім схоплюється і йде за своєю мрією.
Не важливо, де ми живемо. Головне – що це наша рідна земля і ми завжди будемо її поважати. Любіть, живіть, уявляйте, адже ви живете у сильній, вільній і щасливій державі!

Вероніка Станчак,
гурток «Журналістика»