Україна – не окраїна

Поле-Украина-НИколаеве-фото-1

Ледь чутний шепіт смарагдових нив, прозорий подих вітру, легенький дотик якого, наче срібне марево, огортає стиглі, рудувато-золоті голівки колосків... Осяйний багряний силует вечора, такий чарівний у мантії таємничого співу солов’я серед верхівок дерев... Богом дана земле, ти нас народила, ти нас виростила, ти вклала свою палаючу кров, найосяйніший ліхтарик своєї душі у кожного з нас. А ми, твої сини та доньки, чим ми віддячили тобі?... Розтерзали твоє поранене серце – повільно, майстерно, із збоченою насолодою роблячи невеличкі надрізи кинджалом людського звірства та жадоби у найболючіших місцях. Ми брехали, дивлячись тобі просто в очі, не соромлячись тих солодких, улесливих слів, які, немов отрута із золотого келиха, проникали в самісіньке дно скрині-душі. Ми обкрадали твою чесність і наївність, не знаючи, що наш фатум уже близько. А він наближається... Тихо, непомітно, наче шпигун, що ховається за ранковою газетою, підкрадаючись до вікон наших будинків-оболонок. І ось він уже близько... Його тремтливий подих змушує серця стискатися від гострої підозри, її павутиння поширилося, напруга досягла кульмінації... Він прийшов.

 

Темна постать. Невмируща. Схована під каптуром непроникності. Загадка. Небезпека. Її дотик неминучий, і ми вже його відчули. В нього одне імя, воно звучить страшніше, ніж Смерть, Муки, Пекло, бо це – Неволя. Вона – наш постійний «покровитель», супутник, а ми – її одвічні протеже. Ще з початку нашого існування вона накинула на український народ тісну мотузку, яка протягом років стискалася все сильніше. Її міцні лещата здавлюють наше горло, вичавлюючи всю волю до перемоги, усі життєві сили, які дозволяють боротися... Усе, зашморг затягнувся... Гра на виживання почалася. А жити або померти – вибір за нами.

Столітній механізм поневолення народу нарешті спрацював, алхіміки таки розкрили перед Україною свої карти. Ми вже давно змушені порпатися у власній душі, аби пізнати наше ставлення до «поневолювачів». Проте, копаючись у цьому брудові, ми тільки знаходимо той старий біль, ту багаторічну образу кожного свідомого українця. Зарозумілість, суха і гостра критика кожного нашого свідомого кроку, бажання опустити нижче планки – стратегія царської держави зберігається і донині, залишаючись чорним вкрапленням фарби, «ляпом» художника на шедеврі людських відносин, «братніх» відносин.

«Хохли», «малороси» – як тільки нас не називали, як тільки не намагалися залякати український народ, наче отару овець старим безпомічним вовком. А ми вижили... І довели, що ми – не худоба, не череда, яку вівчар може вести куди завгодно, ми – не звірі, нас не можна розстрілювати. Бо ми – живі люди, такі самі, як вони, ми теж плачемо, радіємо, у нас є свої сім’ї, у нас є мрії, нам буває боляче... Те, що відбувається в Україні, – це відголосок минулого, історія починає повторювати саму себе, вона втрачає свою оригінальність, відчуття смаку. Можливо, вона просто зрозуміла, що ми не засвоїли урок, нам не вистачає тієї крові, що засохла на губах разом із молоком матері. Трагічна сучасність – своєрідна помста, крик із минулого: «А я ж попереджав!» Ми знову наступаємо на ті самі граблі, принижуючи самих себе, викликаючи лише презирливу посмішку наших сусідів. Та варто лише привідкрити завісу Великого Театру, за якою ми побачимо могутнього Ляльковода, що смикає усіх, наче за мотузочки... І ось почався фінальний епізод...

Націоналізм... Його вважають спустошливим недоліком, гріхом, проте для мене – це краплина цілющої води у позбавленій життя пустелі, я не без гордості вважаю себе націоналісткою. Я люблю свою країну, я пишаюся нею і я не можу змовчати...

Люди, котрі вважають нас нижчими за себе, своїми підданцями, жебраками без історії, ці люди, мяко кажучи, не зовсім відверті. Природа нагородила українців дуже корисною клепкою в голові, а що найважливіше – непокірною гордістю, почуттям власної гідності. Так, ми – наївні, простодушні, але ми ніколи не будемо танцювати під чиюсь дудку. Тому ми відрізняємось від наших східних братів.

Потрібно негайно припинити тицяти пальцем у темряву, бо це наче читати книгу, наперед знаючи, чим вона закінчується. Сучасні події – наче наш провісник майбутнього, і в нас надто «гнилі» аргументи, аби заперечувати нашу провину в тому, що для когось ми здаємось окраїною. Тим не менш, ми – саме та, скажімо, «окраїна», яка може дати фору будь-кому. Ми – самобутній народ з виразною культурою, принциповими поглядами на життя, і ми пишаємося тим, ким ми є. Ми – не раби, а володарі у своїй країні, і нас ніщо не зможе розєднати, бо ми – український народ. Подвійні стандарти, які застосовують до нас, – всього-на-всього трагічна картина понівеченого художника, який застряг у власних роботах. Сьогодення – визначний розділ нашої саги, але це всього лише початок...

Юлія Зарева,

гурток «Журналістика»,

ПАДІЮН