Літа жадань, літа сум’ять і зради…

Микола Вінграновський

Немов зеренця чоток, монотонно Незримі пальці в сонній тишині Перебирають пришумілих днів Достиглі, соковиті, повні грона.
Зореслав

Нас познайомив десь всередині 1990-их Льова Луцкер. «Познайомив» – певно, не те слово. Скоріше – «зустрів нас» чи «знайшов одну для одної». Дякую йому за це, бо з того часу я пізнала цікаву Людину – Педагога, Поета, Жінку… Знайшлися спільні теми, однакові проблеми, подібні погляди… Що я знала тоді про Ольгу Тимофієву? За великим рахунком, те, що й сьогодні. Народилася на Тернопільщині в Золотому Потоці. Вчилася у Львові, потім у Рівному. Викладач педагогіки та психології за фахом. Методист кабінету дошкільної і початкової освіти Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти. Відмінник народної освіти України, нагороджена грамотами Міністерства освіти і науки України.


Що відомо сьогодні? Понад тридцять років працює в ЗІППО. Авторка багатьох науково-методичних публікацій, численних виступів на сторінках регіональних, всеукраїнських та зарубіжних видань, телевізійних зустрічей-роздумів на морально-етичну, педагогічну й соціальну тематику, має у своєму доробку низку методичних посібників для дорослих і дітей з грифом Міністерства освіти і науки України. Бачила її у роботі: на лекції йде, як на прощу, до дитини ставиться побожно, вихователя цінує за фаховість і душевне тепло. Об’їздила всі дитячі дошкільні заклади Закарпаття, майже про кожного їх працівника і вихованця може розказати свою історію. Виховала і вивела у світ власних двоїчко дітей. Пишається ними. Хвалиться, як справжня бабця, онукою. Видала поетичні збірки «На відстані руки», «Під знаком червня», «Невтоленність», «Висоти вічних журавлів», «Вибране» – «ліричні, шляхетні, наскрізь пронизані поривною щирістю, філософічністю, душевним теплом, [які] легко знаходять шлях до широкого читацького кола», – так вважають критики. Відповідальна за слово. Відчуває його, вміє бути обережною з ним. Її трепетна душа залишилася до сьогодні незахищеною, наївною, дитинною… Її серце, зболене-переболене, щемить від образ і брутальності, та оживає від любові і тепла… Гарний фотограф: має добре око й вишуканий смак. Справжній журналіст: не боїться писати на «незручні» теми. Гарно шиє: творить фантастичні ляльки, з якими хочеться бавитися. Незмінно пам’ятає про день народження навіть моїх дітей: здивує «свіжим» віршем…
Сьогодні у Ольги Олександрівни – кругла дата. Червоний день календаря. Поважні роки. Перебираючи її «намисто долі», розумієш: Ольга Тимофієва зросла, вивчилась і досягла висот за радянських часів. Проте не набралася тої скверни, а зберегла золотопотіцький нескорений дух і в житті, і в творчості: вона в одному з віршів, зі святою вірою розповідаючи легенду про надзвичайну перемогу односельців над лютим ворогом, не без гордості відзначає Боже заступництво за них.
Маленька моя батьківщино, Сперезена батогами, Розтоптана і розбита Чужими й своїми гріхами.
Ти знову і знов золотієш
Воскреслою з попелу птахою... Надії твої не марніють, Лелеками мріють над дахом.
Її життєва дорога не встелена всуціль трояндовим цвітом: бувало всяке – дипло- ми з відзнакою, професійна одержимість, повне безгрішшя, найвище визнання, зраджена любов, щастя материнства, втрати друзів... Пані Ольга щиро зізнається у власних творах, що тільки віра в Бога допомогла здолати негаразди життя:
Я не мала корон з кришталю,
Ні ланців золотих з самоцвітами – Повне серце дістала жалю
З калиновими білими квітами. І дороги мої не текли
Ні бетонами, ані асфальтами, А стежинами вгору вели
Понад прірвами та розп’яттями. Я подяку, мій Боже, кладу
Щирим словом святої молитви
За любов, за печаль, за біду,
Що дозволили душеньці вижити.
Слід зауважити, що хоч подеколи життя видається нашій ювілянтці скошеним обгорілим полем, а в душі – сум’яття і відчай, та все ж воно триває. Є в ньому живий пломінь духу, є могутні хорали очисної зливи, є дивовижна нитка долі, і вже яснішає і світліє овид, правічне коріння Роду веде до Сонця і Правди... Кінця тій дорозі не видно, бо то є дорога до Бога. Ольга Тимофієва прийшла до Бога поступово і сама. Її грішна душа просить відпустити гріхи «притлумленої любові», «приспаних слів», «ненароджених дітей», «невисміяної радості», зневір і образ, благає навчити Господа нести свій хрест, зняти з очей полуду, щоб очиститися сльозою і побачити не тільки повний віз гріхів, а й Божественний Сад Душі, припадає перед Ним на коліна в щасливих митях одкровення – чекає прощення.
Віра, тільки віра допомагає О. Тимофієвій відродити тою ж таки любов’ю потоптану красу Саду Душі, побачити на «тремких витинанк ах долі» Його (Бога? Коханого?) профіль, не згубити за канделябром «світло очей», не пройти байдуже повз нужденну жебрачу душу, не чекати віддачі й кинути гріш «в старий капелюх на брудному асфальті», врешті, усвідомити, як мало нам відведено часу, щоб бути такими безпечними і «навпомацки, сліпцями, по колу» не топтатись «безкрило», а освятитися любов’ю, не розгубити найчистіших почуттів, заховати «під капелюшок стомлене волосся», а за окуляри – набіглу сльозу, накинути «плащ зі спокою» і, гордо проіґнорувавши байдужість, лицемірство, зраду, піти... Бо ж над нами – «вічність напинає спасенно-огняні вітрила».
Ольга Тимофієва вміє жити у гармонії зі світом, творити Добро, сіяти навколо себе Любов. Вона не хапає з неба зірок, а виловлює їх у калюжах, перемиває в любові, щоб потім, чистими і яскравими, віддати людям. То велике щастя. І якраз у ньому її життя набуває смислу, бо ж громада цінує це ж людське життя не за довжину, а – в першу чергу! – за «наповнення». Ольга Тимофієва творить себе, свій світ, промовляючи людям слово на радість, працює, думає, вболіває за грішну землю, прагне вдосконалити суспільство, а загалом – співає хвалу Життю, «широко відкривши очі», наповнивши «янгольським коханням до нестями» серце...
Вона щаслива...
Хай пробачить мені і ювілянтка, і читачі, що вирву із контексту її вірша рядок, який вважаю архізначимим для всіх: для самої Ольги Тимофієвої – це як життєве призначення, альфа і омега екзистенції жінки; для її ліричної героїні – щоб мати цілісне уявлення про неї, її моральні принципи, вподобання, мету; для її читачів – щоб відчути смак Ольжиної поезії:

...я все життя сама до себе йду...
Оце і все.
Тут нічого не додаш.
Нічого не віднімеш.
Нічого не варто пояснювати.
Наталія Ребрик